fbpx

Невидимі і загублені: п’ять думок про сумську молодь

«Ваш клас — найгірший за всі роки мого викладання у школі!», — із такою характеристикою майже на кожному кроці може стикнутися молода людина в Україні. У владних кабінетах чомусь молодь розглядають, як проблему, а інколи навіть, як ресурс. Ми відвідали обласний форум МолодьDiє, де сьогодні проходила панельна дискусія щодо молодіжної політики в області та країні в цілому.

Що говорять про молодь посадовці, експерти та бізнес, — далі у нашому матеріалі.

Володимир Лободін,
директор ТРЦ «Мануфактура»

Зі свого досвіду я б розділив молодь на три категорії. Перша — безбашені та відірвані. Ті, кого ми звикли називати гопниками. За шість років існування нашого ТРЦ ми такого надивилися: і як збори відбувалися, і як хлопці з розбігу билися головою в стіну, і як у дітей гроші відбирали…

Друга категорія — байдужі. Вони зациклені на своїх гаджетах, інстаграмах, живуть чужим життям та оцінюванням чиїхось фото, і при цьому вони абсолютно відсторонені від цього світу.

lobodin

Третя категорія — молодь творча, прогресивна, з якою нам усім приємно спілкуватися, яка хоче жити та реалізовувати себе у цьому світі на більш високому рівні. Але таких меншість.

Своєю місією я бачу те, щоб зменшити кількість гопників у суспільстві до 5%, а байдужих — до 15%. Процент прогресивної молоді я хочу, щоб збільшився мінімум до 50%.

Марина Попатенко,
начальниця Управління молодіжної політики та національно-патріотичного виховання Київської облдержадміністрації

popatenko

Я хочу поділитися своїм баченням молоді, як людина, яка з нею працює. Моя особиста думка, що більшість чиновників та державних службовців на місцях сприймають молодь як проблему, з якою треба щось терміново робити. По-друге, є категорія молоді, яка хотіла би щось робити, але система освіти нічого їм не пропонує, і ніхто не заохочує їх щось робити. Ну, і по-третє, ми завжди працюємо з активістами та відмінниками, бо з ними працювати дуже легко: у них є ідеї, креатив, ентузіазм. Це неправильно, бо ми допомагаємо зажди одним і тим же.

Під час виборчих компаній на молодь здебільшого дивляться як на ресурс, і всіляко хочуть їх використати. Тоді у програмах з’являються гасла типу «Ми врятуємо молодь!». А її не треба рятувати. Просто треба забезпечити для неї умови тут і зараз, а не тоді, колись, після того як цю партію чи людину виберуть.

Для мене молодь — це цінність. Це те, з чим я живу і працюю. І коли я це так сприймаю, я починаю щиро перейматися її проблемами і працювати на перспективу. Бо якщо молодь не побачить себе у цій громаді зараз, вона тут ніколи не залишиться. 

Ми всі «правильні» егоїсти, і в першу чергу думаємо про себе і своє майбутнє, і якщо ми не бачимо його тут, ми думаємо як поїхати до Польщі чи кудись ще.

Дмитро Лантушенко,
депутат Сумської міської ради

Держава та органи місцевого самоврядування мають бути сервісом для людей. Вони мають створювати можливості, щоб люди їх використовували. А з іншого боку, молодь має розуміти, що ці можливості вона має брати. 

Останні п'ять років, як депутат міської ради, я взагалі не відчуваю молодь міста Суми. Як депутат я зіштовхуюся з молоддю раз на рік — у грудні, коли ми приймаємо бюджет на наступного року.

lantushenko

Я не бачу молоді на бюджетних комісіях, на засіданнях міської ради, де ми готові відстоювати та лобіювати її інтереси. І це погано. Бо якщо молоді це не потрібно, то навіщо це потрібно мені, як людині, яка через кілька років перестане входити до цієї категорії. Молодь має йти і відстоювати свої інтереси, попри те, що активних людей серед молоді зараз, на жаль, дуже мало.

Віктор Бобиренко,
начальник управління у справах молоді та спорту Сумської облдержадміністрації у 2005-2010 рр.

bobyrenko

Багатьом здається, що молодь зараз якась особлива. І з одного боку це дійсно так, бо вони можуть те, чого не вміє старше покоління. Але, з іншого боку, ми живемо в різну епоху, і маємо різну креативність.

Нинішня молодь живе у епоху білого шуму, коли інформації стільки, що вона у ній губиться і тоне. А ми з другом у наші 16 слухали «Голос Америки» на зібраному зі сміття радіо. І його тоді глушили, і ми якось через ці глушилки пробивалися. Так, ми жили в іншу епоху, але ми не були менш талановитими.

Кожні десять років молодь змінюється до невпізнаваності, але кожне молоде покоління схоже на попереднє. Хоча би тим, що молодь завжди амбітна і хоче все і зараз.

І так, серед молоді завжди були байдужі, завжди були пасіонарії та креативні, які вміють вести за собою, і завжди були ті, кого ми називаємо гопниками. Але не можна говорити, що вони погані. Це також люди, які хочуть чогось досягти і змінити світ на краще, бо він їм здається несправедливим. Але тут уже від старших залежить, у яку парадигму ми їх поселимо і що їм буде рідним.

Єдине, що мене насторожує по відношенню до нинішнього покоління молоді, що ми можемо його втратити — воно піде у віртуальний світ. А нам потрібно їх повернути у світ реальний. Хоча я можу помилятися і неправильно їх бачити. Це можна буде оцінити лише у історичній перспективі.

Як людина, яка бачила вже чотири покоління молоді, починаючи з 80-х, я можу сказати, що усі вони різні, але і всі однакові.

Оксана Мальченко,
тренерка у програмах «Молодіжний працівник» та DOBRE

Якщо коротко сказати як я бачу молодь, це будуть два слова: невидимі і загублені.

У нас є величезний прошарок молодої аудиторії, яка нафіг нікому не потрібна. Наприклад, сільські території, які ще з часів радянської влади нікому не потрібні. Ніхто ніколи не хотів вкладатися в них, і зараз виросло покоління людей, які продовжують там жити, працювати, робити якийсь валовий продукт, самі якось вирішувати свої проблеми, але знову-таки вони ні для кого не існують.

malchenko

Бо ніхто не знає, що з ними робити, як до них підступитися, що вони хочуть… Тому про них легше просто забути, не бачити. Робити вигляд, що не існує трактористів, комбайнерів, дівчат, які працюють у сільських магазинах, молодих бібліотекарок... І це вже так довго триває, що вони самі повірили ніби їх не існує.

І коли починаєш говорити з 25-30-річними представниками ОТГ про молодь, вони говорять про щось міфічне, а не про себе і таких самих як вони. Я їх на цьому місці завжди перериваю і говорю, що молодь — це не лише школярі та студенти, це і молоді ветерани АТО, і батьки у чатах у Viber, і працівники бюджетних установ, які прийшли на своє перше робоче місце, бо більше їх нікуди не взяли без досвіду. І тоді вони усвідомлюють, що молоді набагато більше.

І молодь з цих категорій вже не цікавить креативність чи здоровий спосіб життя. Вони більше переймаються, як у декреті не втратити свій фах чи як більше заробляти. Цих людей загубили з поля зору, про них не думають, але їх переважна більшість. І виходить, що ми не працюємо з переважною більшістю молоді.

І справа в тому, що саме ці люди справно ходять на вибори, коли їм виповнюється 18, саме вони легко піддаються будь-яким маніпуляціям, їх, як і бабусь, можна легко купити за умовну гречку. І я не знаю, що з цим робити. Для мене зараз головна мета — не забувати цю молодь бачити.

Фото головної: Bagus Renaldy для Unsplash