У нашому новому відео «Хто ми після» на YouTube гостею стала сум’янка, студентка Ілона Зякун. У неї ми розпитали про те, як життя в іншій країні вплинуло на стосунки з батьками, як вона вирішила повернутися в Україну та як змінювалося ставлення до повітряних тривог і постійних вибухів. Повний випуск можна подивитися нижче або за цим посиланням.
Проєкт Цукру «Хто ми після» — це серія відеорозмов про те, що лунає в діалогах з рідними на дивані чи кухні, друзями в кафе та незнайомцями в купе потяга. Про те, як нас усіх змінило 24 лютого 2022 року. Для цього ми підготували п’ять категорій карток, щоб питання були випадковими й не перетиналися. Це шлях до розуміння, ким ми були, хто ми зараз і яким бачимо майбутнє.
Виїхала на початку війни, а повернулася у 2025-му
На початку повномасштабного вторгнення Ілона була підліткою і виїхала в Польщу, а у 2025 році повернулася до Сум, щоб вступити в український університет. Пам’ятає, що 24 лютого 2022-го прокинулася від «базового “війна почалася”». Тоді вони з мамою пішли до банкомата зняти готівку.
— Ми стоїмо в черзі в банкомат на Харківській, дофіга людей, усі в паніці. Я стою, не розумію взагалі, що від мене хочуть. Усвідомлення того, що це війна і що зараз буде, взагалі немає. Ми знімаємо гроші й моя мама каже: «Тато їде з роботи. Зараз ти приходиш додому, складаєш валізу і ви їдете в Ужгород». У нас там родичі, яких я бачила рази чотири за своє життя, — пригадує Ілона. На той момент їх було 13 років.
Усвідомлення всього, що відбувається, прийшло через місяці чотири життя за кордоном, каже дівчина. У Польщі всього вона прожила три роки.
Як повертатися додому, коли тут нікого, окрім батьків
Коли навчання в 11 класі підходило до кінця, треба було вирішувати, що робити далі. Потрібно було вступати у вищий навчальний заклад, а в Польщі Ілона навчатися не хотіла. Планувала стати або журналісткою, або філологинею.
Коли вона повернулася до Сум, на початку ще притерлася з мамою в побуті. Однак найскладніше, за її словами, було повертатися не до батьків, а загалом у місто. Вона розуміла, що тут у неї немає нікого, окрім мами, тата й родичів. Доводилося відновлювати спілкування з друзями майже з нуля.
— Я розуміла, що не вивезу. Якщо в мене не буде соціалізації, мені буде важче і в Києві потім шукати знайомих. Мама працює медсестрою і ходить на зміну, 24 години її немає вдома. Це наче й класно, але коли ти один влітку, ти розумієш, що втрачаєш час. Потім мені допоміг «Дворик на Кузнечній». Я склала НМТ і у той же день почала шукати роботу. Мені треба було себе зайняти. І мені запропонували роботу в «ДНК». Зараз я вважаю це класним досвідом, бо в мене з’явилося відчуття, що в Сумах є люди, до яких я можу приїхати. Навіть просто ідеш містом і ти зустрічаєш людей, яких ти бачив. Це якась комунікація серед міста, з людьми, з якими у вас схожі принципи, інтереси. Мені це дуже допомагало, — пригадує Ілона.
Вважає, що зараз треба цінувати те, що маєш, а не сприймати це як базу. Говорить, що до війни треба було більше робити фото й відео на згадку. Радить кожному зустрічатися з родиною, друзями й не боятися каже, що любиш.
