13 серпня у київському коворкінгу Kooperativ відбувся вечір сторітелінгу The Tellers Night #6 про роботу воєнних журналістів. Такі івенти проводить комунікаційна агенція The Tellers Agency. Воєнкори розповіли про роботу на фронті та дилеми, з якими зіштовхуються.
Партнерський матеріал
Згадуватиму цю історію як диво
Доступ до правди та новин із лінію фронту — важлива цінність під час війни. Про те, якою ціною ця правда здобувається, розповідали спікери вечора історій:
- Настя Станко, головна редакторка «Слідство.ІНФО»
- Данило Мокрик, журналіст The Kyiv Independent, автор YouTube-каналу MokRec
- Віталій Юрасов, воєнний фотограф, документаліст
- Дарʼя Трапезнікова, модераторка заходу та головна редакторка онлайн-видання для медійників «Медіамейкер»
Настя Станко – журналістка, яка однією з перших приїздила до деокупованих міст, щоб почути історії своїх героїв, власними очима все побачити та розказати читачеві. На запитання модераторки “Чи змінилось за 10 років війни сприйняття власної професії”, Настя відповідає, що завжди поважала роль журналіста, а під час війни – ще більше.
Історія, яка особливо закарбувалась в її памʼяті — Лиман, травень 2022 року. Настя разом із відеографом приїхали знімати репортаж про те, як поліцейські евакуюють місцевих. Один із них мав папірець з адресою, де залишився поранений хлопець. Але забирати його ніхто не поспішав, адже будинок вже був на лінії фронту.
Проте поліцейський Макс не роздумуючи ризикнув, а разом із ним і відеограф Насті, який все фіксував. Вони забрали пораненого, повернулися втрьох, цілими і неушкодженими, а хлопця відвезли до лікарні у Словʼянську. Лікарі сказали, що хлопець до вечора помер би, якби не Макс.
— Я завжди згадуватиму цю історію як прояв дива, коли одні люди чомусь ризикують своїм життям заради життя інших. І роблять це так легко і просто, ніби не про життя взагалі йдеться. Бути свідком цих чудес серед мороку і могти їх описати – от за що я продовжую бути в цій професії, – каже Настя.
Спілкування одне з одним підтримає нас
Данило Мокрик — журналіст українського англомовного видання The Kyiv Independent, а також автор YouTube-каналі MokRec, де він ділиться власними думками про події у суспільстві. Його спеціалізація – журналістські розслідування і цей шлях розпочався ще за часів співпраці із Bihus.Info, тоді це були здебільшого антикорупційні розслідування.
Проте з початком повномасштабного вторгнення Данило відчув потребу розповідати світу про те, що відбувається в країні. І особливо тим, хто знає про це найменше — іноземцям. Саме тому на початку повномасштабного вторгнення Данило перевів свій Twitter на англійську мову і почав розповідати там про війну. Це була потреба не просто говорити про неї, а волати про воєнні злочини. Ця потреба переросла у співпрацю з українським англомовним медіа The Kyiv Independent та 2 фільми-розслідування. Один з них – «Діти, які вже ніколи» про злочини росіян проти українських дітей.
Загалом робота у сфері журналістських воєнних розслідувань зводиться до розпитування свідків злочинів. І це буває морально важко, адже люди знову змушені прокручувати в памʼяті жахливі події, які були змушені пережити. Це можуть бути сльози, крики, але головне не сприймати їх на свій рахунок, адже це не ваша вина.
— Ми травмоване суспільство і, на жаль, поки навіть не усвідомлюємо наскільки. Проте спілкування одне з одним, можливість ділитись своїми історіями точно допоможе і підтримає у цей складний час, — зазначив Данило.
«Досліджую життя і війну»
Заключним спікером був Віталій Юрасов, воєнний фотограф та документаліст. Він почав знімати ще у 16 років, був рекламним фотографом, співпрацював зі світовим брендами і не був політизованим. Але все змінило 24 лютого 2022 року, Віталій почав активно волонтерити: перевозити людей, кров для переливання, продуктові набори. Так прожив 3 місяці, але хотів робити більше. Знайомі порадили займатися тим, що вміє найкраще — знімати. Після активного пошуку контактів Віталій поїхав до Херсонщини разом із підрозділом ГУР.
Зараз фоторепортажі можуть бути різними: від звіту про отримання бусів чи авто до репортажів з повернення полонених чи зі звільненого острова Зміїний (до речі, Юрасов — єдиний фотограф, який мав змогу туди потрапити). Його галерея найкраще показує весь контраст нашого життя: ось фото із бригадою військових, а ось Віталій веде собаку до ветеринара. Тут знімок із поверненням українських військовополонених додому, а за ним — фото із виставки Віталія у Парижі. До речі, аукціон в рамках цієї ж виставки допоміг зібрати чималу суму на потреби ЗСУ.
— Я завжди хотів жити насичене життя і мені це вдавалось. І якщо раніше в описі мого профілю в Instagram був напис «Досліджую життя». Зараз є ще продовження «і війну». Для мене важливо бути корисним і допомагати тим, що вмію найкраще.
Вечір закінчився дискусією про те, чи є в журналістів особисті табу у висвітленні воєнних тем. Усі троє зійшлися, що перш за все вони громадяни, а вже потім журналісти, і розуміють етичні кордони.
Віталій розповів, як став свідком повернення бійця із пораненням голови, руки, ноги. І візуально це міг би бути видовищний кадр, але етично він не зміг цього зробити. Тому замість камери взяв до руки бинти. Настя наголосила, що інколи до рук журналістів потрапляє суперечлива інформація і тоді постає важкий вибір: розказати правду, яка зможе нашкодити, або залишити її в архіві, до інших часів. А Данило додав, що часто журналіст — це той, хто має говорити правду та неприємні речі владі, суспільству. Адже ця правда для того, щоб щось змінювати на краще.
За фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією.
