💛 Як знаходила гроші на допомогу дитячому будинку та чому стала наставницею: історія Ксенії Гриник

Все почалося з допису у фейсбуці

Сумчанка Ксенія Гриник більше двох років допомагає дитячим будинкам, людям, які опинилися у складних життєвих ситуаціях, малозабезпеченим та багатодітним родинам. Цього літа вона стала наставницею для чотирнадцятирічної дівчинки, яка виховується у Сумському дитячому будинку імені Супруна. Цукр поцікавився у Ксенії про те, звідки з'явилося бажання волонтерити, як вдалося зібрати перші кошти для інтернату, яким чином можна стати наставником для дитини та чому це важливо.

Замість 1 000 гривень, зібрала 15 000

До волонтерства прийшла не одразу, хоча за освітою я соціальна педагогиня та практична психологиня. За рік до вступу в університет я відвідувала курси економічного напряму і збиралася навчатися у Сумському державному університеті. Як більшість підлітків під час вступу — я йшла за подружками. І 30 серпня зрозуміла, що прямую кудись не туди. Тоді швидко написала заяву до педагогічного, мовляв, візьміть мене куди-небудь. Там я себе і знайшла. Під час практичних занять ми працювали з людьми, які вживали наркотики та алкоголь. Вже тоді я нормально реагувала на ці речі.

Згодом мене помітили в університеті й запросили проводити гурток лідерства в Обласному центрі позашкільної освіти та роботи з талановитою молоддю. Трішки там «полідерствувала», а на п'ятому курсі навчання народила дочку і через рік стала дитячою аніматоркою. Тоді мені хотілося кудись себе подіти, ось так раз спробувала і займалася цією справою сім років.  

Вже після народження сина я зрозуміла, що більше не повернуся у свята. А до дітей мені дуже хотілося, бо енергія та сили були

Тоді у фейсбуці побачила допис активіста Жені Кузмічова, який виклав відео дітей з інтернату, які співали на концерті. Написала йому з проханням взяти мене туди з собою. Відповіді не було місяць, і тут він мені телефонує та каже, що можна поїхати з ним. Запитала, коли саме, а відповідь була — зараз. 

З одного боку у мене вдома діти, але ж я дала сигнал всесвіту, що хочу цього. Ми домовлялися, що треба допомогти донести пакунки, а виявилось, що там була одна коробочка з одягом та памперси, які він сам і ніс. Я здивувалася, але вирішила, що раз така нагода, то зайду до завідувачки закладу та поспілкуюся.

Уявила себе журналісткою, одразу поставила 14 запитань з блокнота і поцікавилася, чого вони потребують

Вона так на мене подивилася, що я ж не меценат, а просто дівчинка якась. Сказала, що було б добре 20 дитячих горщиків замінити на нові. Після зустрічі я написала пост у фейсбуці, хоча взагалі не була там соціально активною людиною. 

Тоді ми зібрали 15 000 гривень, хоча горщики коштували 1 000. Я взялася за голову, не розуміла куди витрачати гроші, але згодом все закрутилося та пішло в оберти

Мені довірилися зовсім сторонні люди. Навіть зараз багатьом пояснюю, що не треба чекати допомогу від друзів чи родичів, адже це зроблять взагалі незнайомці. Просто деякі люди не готові підтримувати, а дехто не розповідає про свій внесок. 

Стала наставницею, щоб знову бачитися з дітьми

У 2018 році я стала волонтеркою Сумського обласного будинку дитини. Тоді почала збирати охочих і ми щосуботи приходили до діток. За мету брала не матеріальну допомогу, а хотіла показати людям, чи зможуть вони стати опікунами та батьками у майбутньому. Вони грали з малечею, спільно проводили час і головне, що кожна дитина отримувала індивідуальну увагу.

Так ми ходили до діток два роки, поки одна журналістка не написала текст про наші «походи». Наче вона хотіла з добрих намірів, але обрала болісну світлину до тексту, одразу почалися бурхливі коментарі й нам почали телефонувати різні люди з проханнями забрати дітей. У результаті, ми перестали навідуватися до будинку дитини, але бажання залишилося. Ми вже знали як там все влаштовано зсередини — душа боліла. Почали шукати вихід, аби знову бачитися з ними.

І згодом я дізналася про наставництво. У Києві є громадська організація  «Одна Надія», що займається навчанням майбутніх наставників для дітей, які живуть в інтернатах. Четвертого жовтня 2019 року я потрапила на конференцію з приводу наставництва і почула історії молодих хлопців. Вони розповіли про своїх вихователів, які виконували роль наставників, але спеціальні курси не проходили. Я почула ці історії успіху та вирішила спробувати.

Я з собою завжди відверта і чесна. Розумію, що більше організаторка та активна людина, можу бути прикладом для когось, але я точно не супермама. Моя задача знайти батьків для дітей 

Десь і мої діти у чомусь обмежені, бо я весь час бігаю у справах. Тобто, якщо взяти дитину до родини та по суті вивести її з інтернату, я все одно продовжуватиму свою діяльність. Є люди, які дійсно природжені батьки — у них чітко закладені інстинкти материнства та батьківства.

Для того, щоб стати наставницею, я мала зібрати групу охочих і лише після пройти курси. Також, щоб нас допустили до навчання, необхідно пройти певне медичне обстеження на яке ми витратили близько місяця. І коли на початку було 30 людей, які хотіли стати наставниками, то у висновку залишилось 10. Адже у Сумах є кілька тренерів, які протягом чотирьох місяців вирішували, хто з них нас навчатиме. Через це, деякі люди відмовились так довго чекати. У результаті ці курси тривали чотири дні. 

Наставником можна стати хоч з вісімнадцяти років, але під час курсів звертають увагу на життєвий досвід. Нам пояснювали, що можливо не всі отримають диплом і відповідно не зможуть стати наставниками. Справді, після навчання збиралася колегіальна комісія, яка ухвалювала рішення. І це цілком нормально, адже під час практичних занять ми моделювали конкретні ситуації, що потрібно було опрацювати. Не всі могли поводитися правильно.

Зараз у нас 10 наставників, а в інтернаті 37 дітей. Звісно, діти їх собі просять, я пояснюю, що все буде, але не так швидко. Є охочі, які запитують у фейсбуці про наставництво і діти це бачать. Вони думають, що коли хтось зацікавився, то все відбудеться швидко

Показати життя за межами дитячого будинку

З червня цього року я наставниця чотирнадцятирічної Наташі, яка живе у Сумському дитячому будинку імені Супруна. Оскільки я давно спілкуюся з дітьми з таких установ, мені було неважко знайти з нею контакт. У мене немає страху та зніяковіння, до того ж Наташа сама виявила бажання. Вона бачила, як до інших дітей приходять рідні, а до неї ні. Їй хотілося, щоб у неї теж була близька людина. 

Коли тільки знайомилися, ми з моєю подругою, яка теж наставниця для іншої дівчинки, запитували про захоплення дівчат. Моя Наташа сказала, що їй до вподоби танцювати, а Марина розповіла, що любить малювати. Купили ми їм картини, що розфарбовують по номерах. У результаті, Наташа розмальовує, а Марині вони не потрібні. Згодом зрозуміли, що наставники — провідники, які відкривають двері й просто виводять за межі установи.

Наприклад, ми їздили на Соборну вулицю і давали дівчатам пів години на розваги. Вони гуляли, робили селфі, і це зрозуміло, їм хочеться розважитися та змінити атмосферу навколо

У наших планах було записати дітей на якісь курси, можливо профільні, або ж на заняття з танців чи вокалу. Та через карантин і «помаранчеву зону» їм не дозволяли виходити з інтернату. Тому Наташа вивчала англійську мову на електронній платформі «Duolingo», тим паче вона була кілька разів у Штатах, де жила в американських родинах. Зазвичай такі поїздки тривають місяць взимку та влітку.

Саме літо минуло у них дивно. Воно не було закладено бюджетом, щоб до них ходили та проводили різні факультативи. Тому на подив діти чекали школу. Бо зазвичай влітку вони їздили у дитячий табір «Ровесник», там хоча б трішки відволікалися. Навіть на річку не ходили, а сама територія без волейбольного та баскетбольного майданчиків. У них щодня були ті самі обличчя і люди за парканом. 

Поки не розпочався навчальний рік, то найболючішим питанням було, що я сьогодні робитиму. Розповідала Наташі про плани на день, а у відповідь вона писала, що знову вони сидітимуть у своїй «клітці». Такий діалог у нас був щоразу. Звісно, мені хочеться частіше приїздити, щось передати, аби діти чимось займалися. Ось нещодавно сталася така ситуація, пише мені Наташа:

— Я вже повернулася зі школи, уявляєте, мене всі вітали. Спочатку не розуміла, що за свято, а виявляється День ангела. 

— Я теж тебе вітаю, а не могла б ти зараз вийти? Я стою під дверима

Поза умовами карантину ми могли взяти дитину на прогулянку за межі інтернату. Для цього необхідно прийти до установи, написати заяву про те, що наставник бере повну відповідальність за життя та здоров'я дитини й вказати час, коли забираємо дитину та маємо повернути. Ми не розповідаємо куди підемо та що робитимемо, це вже наша справа.

Дитину можна взяти навіть на три дні до себе додому. Але перед цим мають прийти представники соціальної служби, які оглядають житлові умови наставника

Через карантин нам доводиться чекати, але вже маємо плани на майбутнє: разом з моєю дівчинкою хочемо поїхати до її мами. Ми знаємо де вона живе і Наташа давно з нею бачилася. Все одно у дитини є бажання налагодити контакт з мамою, діти все пробачають. Хоч Наташа перебуває у дитячому будинку з шести років, у неї є поняття, хто така мама. Тому якщо нам дозволять, то обов'язково поїдемо. 

Вмикати дорослу людину і залишатися подругою

Спочатку я всіляко не хотіла показувати Наташу в соціальних мережах. Вона старається писати у коментарях під моїми дописами, але я на них не реагую. Просто їй важливо показати, що я її наставниця і вона моя дитина. Я довго не публікувала спільні фотографії й вона мене запитала: «Чому ви мене не показуєте? Ви соромитесь?». Пояснила, що мені спочатку потрібен від неї дозвіл на публікацію світлин і я переживала за те, як її показати. Зараз на моїй сторінці у фейсбуці є фотографії з Наташею, але перед цим я радилася з психологом і запитувала дозволу у завідувачки. 

Влітку ми розважалися, але перед початком навчального року, я пояснила, що тепер мені потрібно вмикати дорослу людину. Наташа випускниця дев'ятого класу, далі треба визначатися з майбутньою освітою, адже у школі вона не хоче більше залишатися. Я попередила, що познайомлюся з її вчителем і дам свої контакти, щоб у разі чого мене повідомляли про успіхи та невдачі Наташі. Зараз вона надсилає мені виконані домашні завдання та ділиться враженнями від школи. 

Ми інколи зустрічаємося з іншими наставниками й ділимося досвідом. На останній зустрічі наш тренер сказав, що у мене з Наташею відстежується родинний зв'язок, наче спілкування як у мами та доньки

Як би я не старалася цього уникати, все одно так сталося. Справа у тому, що Наташа з першого тижня почала мені часто писати, що дуже мене любить. Їй важливо це говорити. Але фраза, що мене насторожила, звучала так: «Та звісно, робіть зі мною що хочете». Це мене спантеличило, адже дитині може написати якийсь хлопець або чоловік з поганими намірами. Разом з наставниками ми також підіймали це питання.

Буває, у мене закрадається думка про те, що зазвичай діти з інтернатів не хрещені. Можливо колись прийде таке рішення і я стану хрещеною мамою для своєї дівчинки. Вона вже у такому віці, що може за себе вирішити

Просто хочеться, щоб це був її свідомий вибір. Але знаючи мою Наташу, вона захоче цього просто тому, що їй здаватиметься, наче я стану ближчою до неї. Це не буде пов'язане з вірою, а стосуватиметься зближення.

«Стій. Може це дітям в інтернат?»

Мої діти вже знайомі з Наташею, ми приїздили до неї в інтернат. Молодшому сину Богдану три роки, він взагалі нічого не розуміє з приводу наставництва. А старшій дочці Златі 11 років, вона більш-менш усвідомлює, чим я займаюся. Донька розуміє, що у певний будній або вихідний день я поїду в дитячий будинок до Наташі. Ревнощів з боку дітей я не помічала.

Навпаки, коли вирішила купити Наташі телефон, то жодних запитань не було. Тому зараз ми з нею на зв'язку з ранку до вечора. Хоч я і вирішила зробити їй подарунок, але розуміла, що це не може відбутися просто так. Тож окрім розваг я залучаю її до волонтерства. Наприклад, разом отримували та розвантажували посилки. Також відвідували самотню жінку, яка потребує допомоги й перебуває у лікарні.

Діти розуміють мою діяльність, інколи навіть до смішного доходить. Буває, купую якусь булочку, а Злата біжить і каже: «Стій. Давай запитаємо, може це дітям в інтернат?». Все ж певне розуміння у них складається.

Фото: Ксенія Гриник

Ми дівчаткам в інтернат приносимо гостинці, а вони говорять, що у нас є свої діти і їм цього непотрібно. Навіть пам'ятаю, як нещодавно записувала відео у якому поспілкувалася зі своєю дочкою та сином, а вони не знали, що я знімаю. Запитую у Злати:

— Як у тебе справи? Ти сьогодні їла?

— Так.

— А щось смачненьке пробувала?

— Так, мамо, а чому ти запитуєш?

— Та хочу Наташі пояснити, що ви не голодуєте

Показала це відео Наташі, ми посміялися. Але у неї справді гостро постало питання, щоб ми їм більше нічого не привозили. Я думаю, десь є вплив вихователів. Але похвально, що можливо діти самі від серця так говорять і думають за інших.

Стати наставницею знову

Поки ми наставники для однієї дитини протягом року, другу взяти не можемо. Ми полюбили цих дітей і продовжуємо їх вивчати. Наприклад, коли я наодинці з моєю Наташею, то вона скромна, тиха, а я почуваю себе гучною. Щось їй розказую, показую, а вона просто хитає головою та усміхається. Інша справа, коли ми збираємося разом з наставниками та всіма дітьми. Ось тоді вони забуваються та почувають себе більш розкуто. Ми цих дітей вже давно прийняли, тому документи можна відкласти у бік. 

Складно дивитися на дітей, яких залишають у дитячому будинку. Ми одних беремо, а інші дивляться такими очима: «І нас візьміть»

Була нещодавно у Наташі та розуміла, що десь її обмежую. Бо прийшла до неї, а ми вшістьох з іншими дітьми говоримо і розважаємося. Напередодні візиту я вже знаю, що треба нести пакунок з гостинцями їй, а ще один для іншої дітвори. Ось коли виходимо за межі території, то вже надані одна одній. 

Дізналася про тікток та пупсокет

Половину свого волонтерства я проводжу у підвальному приміщенні, де перебираю речі, що приносять охочі. Буває хороший одяг, але вкрай рідко. Взагалі люди готові віддавати все, що їм заважає. Інколи приносять одяг, а на бирці написано 1995 рік. Знову ж таки, коли наставник зближується з дитиною, то чує їхні історії: «Ми інколи не розуміємо, хіба люди не знають, хто в інтернаті живе? Краще у мене буде одна кофта, я її щодня пратиму, але буду у модному ходити». Це одна з переваг наставництва — розуміти потреби дітей, які живуть у дитячих будинках. 

З практики інших наставників знаю, що вихователі дуже ревнують. По-перше, ми з'являємося у їхньому процесі. Вони розуміють, що підлітки десь люблять поговорити, похвалитися чи пожалітися, тоді інформація виходить за межі їхнього будиночка. По-друге, деякі діти називають своїх виховательок мамами. А зараз підлітки починають більше розповідати про наставників і ділитися враженнями від спілкування. Одна справа, якби дитину забирали у родину назавжди, то вони б пораділи. А тут виходить, що вихователі їх виховують, а наставники наче лише балують. Тим паче ми молоді та цікавимося новинками. 

Ось, наприклад, Наташа навчає мене тіктоку. Я досі не можу зрозуміти всього, але головне знати пісні і далі все само собою складеться. Їй подобається, що вона може бути мені корисною

Ще колись кажу їй, що мене так замучила присоска на телефоні. Вона не зрозуміла, пояснюю, що це така штучка, що до телефону клеїться. А вона така: «Ви знаєте, що це має назву? Пупсокет». Я починаю сміятися, думаю, що ще за пупсокер. 

Ще одна перевага — це прогресивність та бути весь час у тренді. Моїй дочці хоч і 11 років, але її не цікавлять соціальні мережі, вона справді поки дитина. А у спілкуванні з Наташею у мене вже йде пропрацювання досвіду і я потенційно можу розуміти, як сприйматиму свою дочку, коли їй буде 15 років. 

Тепер коли сама наставниця — я розумію інших та можу бути прикладом. Тому під час проходження курсів я звернулася до представника ГО «Одна Надія» і розповіла про свої наміри стати тренеркою. У висновку, я отримала позитивну відповідь, але через карантин цей процес затримується

Реакція рідних

Чоловік вже змирився з моєї діяльністю, не ставить зайвих запитань та за нагоди допомагає. Наприклад, може відвезти щось Наташі, тому невелике спілкування у них було. Тепер вона завжди передає йому вітання і завжди запитує про наших дітей.

Ми живемо разом з батьками чоловіка і бувають моменти, що вони не дуже приймають моє волонтерство. Я спочатку не говорила їм про своє наставництво, поки не почала публікувати світлини з Наташею. Для батьків нормально не сприймати мою діяльність. Адже вони бачать, що я цілими днями бігаю у справах, не працюю і наче фінансовими витратами займається їхній син. Звісно, це не зовсім рівенство. Але я така дружина, яка нічого не вимагає, тому думаю йому легше. Мені не потрібні шуби та візити до ресторану, на цьому ми зійшлися.

Та коли був момент, що наставниці вже приводили своїх дітей до себе додому, то я не знала як це зробити. Досі переймаюся через це. Наче мама чоловіка читає мій фейсбук, розуміє, що є якась дівчинка, але як привезти Наташу додому — не знаю. Можливо спочатку це буде зустріч у батьківському домі, де живе моя мама. 

Моя мама більше переживає за те, що я хочу всиновити дитину. В її час поняття наставництва не було і вона розуміє це інакше. У нас є спільний сімейний лікар для мене, чоловіка, його батьків і моєї мами. Для того, щоб стати наставницею, я до нього звернулася, щоб він надав спеціальну довідку з кількістю обстежень, що мала пройти. І ось лікар телефонує мамі та запитує чи вирішила я всиновити дитину. Вона мені одразу зателефонувала, перепитала, я їй все пояснила і водночас протестила її реакцію. 

Навчати дітей волонтерства

Мені хочеться залишатися волонтеркою і я маю велику мрію — створити школу добра. Наприклад, є звичайний навчальний заклад, де викладають фізику та інші предмети. А у цій школі, як я її називаю, дітей вчили б добрим справам і готували майбутніх волонтерів. Насправді це виховання здорового суспільства з наших дітей. Ми б з ними займалися допомогою тваринам, робили своїми руками будки, які самі б приносили до притулків. Це не збір коштів та одягу, а справа, у яку вкладаєш себе і створюєш її сам.

Головне, що мені потрібно — це приміщення, за яке не потрібно платити та охочі діти. Хочеться зробити її на безоплатній основі, але можливо буде певний благодійний внесок. Просто у батьків є бажання навчити хорошому, але не завжди це вдається зробити самостійно. 

Світлини: Ксенія Гриник

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.