Коли ви востаннє бачили в Сумах ходу зі звіздою? Ту саму, де колядники мандрують від хати до хати, щоб сповістити про народження Божого Сина, віншувати багатства й самим зібрати грошей і смаколиків. Ось я — ніколи, але завжди хотіла спробувати. Вважала, що саме так можна відчути справжнє українське Різдво.
Спершу хотіла колядувати сама, але в компанії, як-не-як, веселіше. Шукала таку, що любить і плекає цю традицію. Так і приєдналася до талант-центру LeLi. 24 грудня ми пройшлися містом різдвяною ходою. Скільки грошей зібрали в міській раді, чим нас частували в Свято-Воскресенському соборі, розповідаємо в тексті.
«Різдво — це про надію на те, що Україна розквітне»
Перша локація, де сьогодні колядую, — Сумська міська галерея. Прямую туди повз кав'ярні, прикрашені гілочками ялин, гірляндами «дощиками» та іграшками. На мені — коричнева фліска, шарф, зав'язаний на голові, як хустина, й червона помада. Це мінімальний дрес-код, якого слід дотримуватися, щоб потрапити на різдвяну ходу.
У передпокої галереї товпляться люди. Дівчата й жінки вбрані в уквітчані хустки й шуби, чоловіки — у шерстяні шапки. Серед них — двоє високих парубків. Один тримає строкату звізду — різнокольорову дерев'яну зірку, що втілює Вифлеємську. Інший — у шапці з червоними рогами. Він уособлює Чорта — одного з персонажів вертепу. Це молодший хор талант-центру LeLi. Поруч з ним — працівники Агенції промоції «Суми» та громадської організації «Кордон Єдності». Саме вони організували ходу й вибрали, куди саме вона йтиме з віншуваннями. Завітаємо до одного з банків, Центру культури, міської ради, фонтану Садко й Свято-Воскресенського собору. На локаціях виконаємо одну пісню — «Небо і земля».
Серед колядників і колядниць зустрічаю знайому жінку, замотану в яскраво червону хустку з кошиком у руках. Де ж я її бачила? Мабуть, на вечорницях у галереї? Це Ольга Вовк, працівниця Агенції промоції «Суми». Вона допомагала влаштовувати захід. Каже, що таке велике дійство організували вперше, й планують повторити наступного року. Зрештою, коли як не зараз відроджувати традиції, які «радянщина» пригнічувала століттями, ділиться Ольга.
— Я колядую з дитинства. Усе життя закохана в цю традицію. Несу це світло й у свою сім'ю, дітям. Синові 25, а доньці — 13, і ось вона змалечку колядує разом зі мною. Але саме така хода, мабуть, перша в Сумах. Ми вирішили назвати її «Дзвони надії», адже Різдво — це ж насамперед про надію на перемогу, щастя, добро й те, що Україна розквітне, — ділиться працівниця Агенції Ольга.
«Колядки створюють святкову магію»
Тим часом прямуємо в залу праворуч. Хор розходиться пообіч кімнати. Коза, Чорт і ще кілька колядників стають навпроти молодшого хору LeLi, щоб розіграти сценку, як водять Козу. Збираються перші слухачі — працівники та відвідувачі галереї. Для них виконуємо колядку «Небо і земля» в супроводі дзвоників.
Це християнська колядка, в якій розповідають про те, як усе довкола торжествує, адже народився Христос. Вона входить до репертуару молодшого хору LeLi, який напрацьовували кілька років. Буває й що виконують усі нові колядки, а інколи доповнюють ними ті, що час від часу повторюють, розповідає хормейстерка Олеся Піюк. За освітою вона бандуристка, але вже два роки працює в талант-центрі LeLi хормейстеркою, тобто диригенткою хору.
— Для мене колядування це особиста традиція. Ще змалечку щороку вчила нові колядки, інколи в супроводі бандури, — пригадує вона, чекаючи на дітей у коридорі галереї. Потім ходила з нею до рідних і знайомих ділитись радістю та різдвяним настроєм. А тепер передаю цю традицію далі учням. Навчаю їх автентичних і сучасних колядок. Важливо, щоб вони водночас передавали дух свята й були цікаві дітям. Вони шукають знайомі мотиви, й потім радо діляться: «А ми вже вчили їх з батьками!» чи «Чули таку по телевізору», — ділиться дівчина.
Обрати одну колядку дуже складно, розповідає Олеся. Для неї й дітей кожна по-своєму особлива.
— У якоїсь колядки — неймовірна мелодія. Інша — плекає яскраві образи чи викликає теплі емоції. Вони, як зірочки в небі, додають свого світла і тепла святу. Тому перш ніж учити їх, обговорюємо з дітками, про що ж там ідеться. Розмовляємо про те, що колядки — не просто пісні, а символ світла, добра та єдності, що передається в поколіннях. Пояснюємо й коли саме їх співають і який сенс у них закладають. Тоді діти відчувають святкову магію, з нетерпінням чекають, коли ж з'явиться нагода поділитися нею у Святвечір, — розповідає Олеся, поправляючи хустку. Колядники чепуряться й роблять кілька світлин на пам'ять. Рушаємо далі.
Скільки можна заробити на колядках у кабінеті Кобзаря?
Серед місць, куди прямує коляда, — міська рада, а точніше — кабінет Артема Кобзаря на Соборній. Офіс розкинувся на п'ятому поверсі, здіймаємося туди сходами. На порозі зустрічають працівники, а секретар СМР чекає всередині. Спостерігає, як колядників розташовують у кілька рядів. Коли приготування завершилися, виходить Коза. Цю роль грає Тетяна Голод , працівниця Агенції промоції. Вона йде повз працівників міськради з одного кутка кабінету до іншого, промовляючи:
— Де Коза ходить — там жито родить. Де Коза рогом — там жито стогом. Де Коза ногою — там жито копою. А де не буває — там все вилягає.
Артем Кобзар передає одній з колядувальниць якусь купюру. Мовляв, «не підготувався, цукерок не купив, тож придбайте їх самі». Гроші враз опиняються в кошику, де зберігаємо все наколядоване добро. Мені ж кортить дізнатися, скільки ми назбирали в міській раді?! Зазираю до нього — зверху на мандаринах і цукерках лежать 500 гривень.
Як знайшла нового друга в козацькій шапці
Знаєте, чим ще гарно колядувати? Можна знайти нових знайомих. З Іллею вперше побачилися ще в галереї. Його козацьку шапку помітила з протилежного кутка передпокою. Хлопчику 10 років. Він грає на саксофоні й фортепіано, а до хору LeLi приєднався нещодавно, тому не спілкується майже ні з ким, окрім бабусі, з якою сьогодні прийшов.
— Взагалі сам я колядую пів життя, це п'ять років з десяти. Подобається, що так можна заробити трошки грошенят і відчути щось таке особливе, українське. З LeLi ж колядую вперше. Я взагалі прийшов буквально ось-ось і тільки вчуся співати в хорі. Тут майже всі дівчата, і вони вже звикли одна до одної, а я новенький. Мабуть, треба більше часу, щоб роззнайомитися, — розповідає хлопчик.
Наступна локація, де колядуватимемо, — фонтан «Садко». Там хочемо подарувати пісню рідному місту — звідси її почують більше містян. Дорогою туди говоримо з Іллею про все. Про його й моє життя у Львові, улюблені колядки й козацтво.
— А це ж козаки теж колядували в таких шапках, як у мене?
— Ну, мабуть, так. А ти козак?
— Ну таке, 50 на 50. Я ж не у вишиванці.
— Але ж військові, які нас захищають теж свого роду козаки. І вони не носять вишиванку. Її ж можна забруднити.
«Ми повинні показати росіянам, що відібрати в нас Різдво — неможливо»
Над фонтаном «Садко» вже чекає ще одна ватага колядників, хтось тримає в руках звізду. Вони теж приєднуються до нас. Серед них — митці й учасники ГО «АРТ КРИЛА». Стаємо разом на сходах, щоб зробити гарний прохід для майбутніх відео.
На цій локації не співаю. Натомість знайомлюся з учасниками ватаги й дізнаюся, що для них означає колядування. Жінка в білій куртці й блідо-рожевих угах, що чекає біля знаку I love Sumy — Алевтина Сосновська, бабуся дівчинки Емілії, що співає в молодшому хорі LeLi. Вона також колядує з дитинства, а цього разу привела онуку.
— Їй (Емілії — ред.) радісно, адже сильно готувалася до свята. Я подарувала на Миколайчика українське вбрання, яке вона вдягла сьогодні. Підготували віночок, мама робила макіяж, разом учили пісні. До речі, моя улюблена — «Щедрик» Миколи Леонтовича, бо це класика. Взагалі думаю, що згадка про це свято залишиться в неї на довгі роки, — ділиться бабуся.
Алевтина переїхала в Суми з Білопільської громади, де тривають інтенсивні обстріли. А ще раніше, за рік до повномасштабного вторгнення, її чоловік загинув. Відтоді, говорить, Різдво нагадує про те, що треба жити зараз і не чекати, що все найкраще станеться колись потім.
— Мабуть, усі довкола радіють, коли у дітей свято. Ми його також відчуваємо, і це допомагає. Зрештою, слід святкувати зараз. Думаю, захисники віддають себе зокрема за це — щоб діти могли відчувати радість життя, — вважає Алевтина. Тим часом до нас завітали журналісти, що готують сюжет про ходу. Вони спілкуються з організаторами та батьками й приєднуються до нас.
«Різдвяні традиції об'єднують нас заради військових»
Прямуємо до Свято-Воскресенського собору. Це остання локація, де дитячий хор LeLi виконає ще дві колядки — «Тиха ніч» та «Старий рік минає». Віряни радо приймають колядників і проводять їх у залу справа від наосу, тобто центральної частини храму, де збираються віряни. Пройти туди мені не вдається, лишаюся в коридорі.
Поблизу стоїть колядниця Віта. В руках — дзвоник і портрет свого брата-військового Андрія. Його вважають зниклим безвісти з 26 червня 2024 року, коли виконував завдання в селі Роздолівка Бахмутського району. Дівчина приєдналася до ходи, щоб бути його «дзвоном надії». Дзенькіт, говорить, розповідає історію захисників і «не дає спільноті забути про тих, хто застряг між небом і землею».
— Різдвяні традиції об'єднують нас заради них. Вони б хотіли бачити, що ми живемо далі. Зрештою, маємо показати росіянам, що ми сильні, зокрема тому, що відібрати це свято — неможливо, — ділиться Віта.
Священик дарує діткам подаруночки в целофанових обгортках, як від Миколайчика. Запрошує юних колядників навідатися й наступного року.
Тим часом рахую, скільки смаколиків і грошиків зібралося в кошику. Знайшли ось таке: три пакети мандаринок, приблизно три кілограми цукерок на вагу, одну коробку шоколадних смаколиків, а також 3 300 гривень. Це небагато, але достатньо, щоб подарувати свято іншим. Частину коштів планують задонатити на збір для ЗСУ, іншу — розділити між дітками на святкових посиденьках разом зі смаколиками, ділиться хормейстерка талант-центру Олеся. На цьому мої колядницькі пригоди не закінчуються.
Колядуємо з дорослим хором «Рідні»
За кількасот метрів, у ресторані Che's, чекає камерний аматорський хор «Рідні». Це також проєкт талант-центру LeLi. Цього року вони вперше колядують у різних закладах, але локацій особливо не планували — де пустять і будуть раді, там і заспіваємо, розповідає диригентка хору Єлизавета Левченко.
— Щоб заколядувати, просто заходимо на локацію й питаємося, чи можна? От і все. В усіх місцях, де вже встигли побувати, нам раділи, уважно й тепло слухали. Це приємно. У час, коли немає концертів, найвища нагорода — коли слухають, аплодують і потім кажуть: «Ми хочемо до вас», — ділиться Єлизавета.
Дівчата вбралися у вишивані народні костюми, прикрашені червоним намистом. Дехто пов'язав хусточки. Мій етноодяг залишився у Львові, звідки повернулася півроку тому. Тож поспівати не зможу, але принаймні послухаю.
Сьогодні хор «Рідні» виконує кілька колядок. Серед них — «Добрий вечір тобі», «Бог ся рождає». З цими піснями дівчата навідуються до міських закладів уперше, ділиться учасниця гурту Людмила Гречихина. Разом з сестрою Мариною вона співає в хорі з моменту його створення.
Колядування, пригадує Людмила, планували ще минулого року, однак втілити задум не вдалося через постійні обстріли.
— На той час у нас уже сформувався колектив, але колядування якось не пішло. Не вдалося зібратися. Постійно літали шахеди, тоді ми ще не звикли до вибухів. Через них концерти деколи раптово скасовувалися. Тому ось так колядувати було неактуально. А цього року дорослий хор, на жаль, не поповнюється. Ходять в основному дітки, — ділиться жінка.
Сьогодні в закладі небагато відвідувачів, тому послухати зібралися працівники. Офіціантка простягає Єлизаветі купюру. На кожній локації, кажуть дівчата, збирають різну суму. Весь «заробіток» залишиться учасницям, щоб мали змогу придбати нові деталі для костюмів.
«Щедрик» на Кузнечній
Поправляємо хусточку й макіяж, й рушаємо до останньої локації, яку відвідаємо разом, — офісу Цукру. У Хабі на Кузнечній дівчат зустрічають головна редакторка Владислава, СЕО Альона й тим-менеджерка Євгенія. До них приєднуюся і я.
Дівчата чепуряться, поправляють вбрання й півколом розташовуються під сценою хабу. Вони розспівуються й налаштовуються. Програму виконуватимуть а капела, тобто без супроводу. Саме так співали колядки наші предки.
Серед пісень є і «Щедрик» в обробці Миколи Леонтовича. На неї чекали найбільше, адже вона асоціюється з українськими різдвяними традиціями. Єлизавета дає ноту «соль», щоб налаштувати хор у правильній тональності. Ми тим часом зачаровано слухаємо. Дехто знімає відео, щоб закарбувати момент.
Я ж, слухаючи, уявляю, як наші предки святкували Різдво. Створювали дідухів, ставили на стіл дванадцять страв й співали різдвяних пісень. Ці традиції збереглися. Щороку вони нагадують про нашу ідентичність, яку Леонтович закарбував у трьох нотах. Дівчата завершують виступ поклоном, а ми розходимося працювати.
