Ейфорія від інавгурації Ющенка, свідчення свідків Голодомору, суперечки про пам'ятники Леніну й життя прикордонних сіл — у відеоархівах Суспільного збереглися кадри, що показують Сумщину останніх тридцяти років. Що ми знайшли на платформі «Суспільне.Медіатека» після попереднього матеріалу — показуємо далі.
«Ера кучмізму та щербанщини закінчилася»
Як святкували інавгурацію президента Віктора Ющенка в Сумах, можна побачити на цьому відео за 24 січня 2005 року. На майдані Незалежності біля сумського Будинку рад зібралися сотні людей з помаранчевими символами Помаранчевої революції — прапорами й прапорцями, стрічками, шаликами, шапками з написами «Ющенко ТАК!». Юрба розмахувала й червоно-чорним, синьо-жовтим стягами під пісню «Україна» Тараса Петриненка.
Журналістка Раїса Стоян називає свято «подвійним і навіть потрійним, бо саме з Сумщини почалася переможна хода всеукраїнського руху спротиву, згадаймо наших студентів». Вона каже, що Віктор Ющенко наш земляк, а про людей — що вони підспівують артистам на сцені й час від часу скандують ім’я нового президента. Далі — бліцінтерв’ю з учасниками святкування.
— З самого початку знала, що повинна перемогти розумна і добра людина. І сьогодні я хворобливо стою, водичку тримаю, але хочу зустріти нашого президента. Я за його молюся і подаю за нього каждий воскресний день о здравії. Я знаю, що він буде здоровим, і що він нашу Україну підніме з колін, — говорила жінка в Сумах.
— Це перемога незаперечна здорового глузду над тим беззаконням, що творилося в нас 13 років. Я думаю, що ера кучмізму та щербанщини закінчилася. Народ встав із колін, нація пробудилася, — казав чоловік на майдані Незалежності.
Зафіксовані злочини комуністів і автентична мова Слобожанщини
У документальному фільмі «Обличчя Смерті» 2008 року автор Костянтин Єлішевич досліджував Голодомор на Сумщині. У фільмі показують кладовище в селі Бишкінь, де поховані жертви Голодомору. Костянтин спілкувався з очевидцями геноциду разом із групою студентів, які збирали свідчення про штучний голод на Сумщині.
— Батько в мене наловили ворони, голуцванків таких. Приніс додому, а мати наварила. У мене ще брат був із 19-го року. Посідали їсти. Батько сидів-сидів, тоді каже: «Краа!». Кинув ложку і сів поїхав на Донбас на заробітки, — розповідала Марія Курило, 1925 року народження з Бишкіня.
92-річний Іван Корж із села Ревки біля Бишкіня, який втратив трьох братів і батька під час Голодомору, теж ділився своїми свідченнями про геноцид.
Сергій П'ятаченко, тодішній керівник проєкту «Голодомор на Сумщині у пам’яті народу», який збирав свідчення разом зі студентами, пояснював, що важливо пам’ятати про геноцид не лише на річниці.
— Не можна забувати про це й думати лише, що сьогодні пенсії маленькі, що влада безтолкова, яка часто особливо на місцях живе від вказівки до вказівки, від дати до дати. На жаль, і Голодомор — така тема, яку згадуємо тільки відповідно до дати, — казав Сергій П’ятаченко.
У документальному фільмі після свідчень очевидців Голодомору також розкривають ще один «парадокс української реальності». Хоч Незалежність проголошена 17 років тому, весь цей час тисячі вулиць носять імена совєтських діячів і увінчані пам'ятниками вождям, казав автор матеріалу. У фільмі показують монумент Леніну в центрі Глухова. Автор фільму додає: «Але прихильники вождя світового пролетаріату вже звичний аргумент — є нагальніші проблеми, аніж знесення пам’ятників». Жителів Глухова запитали, чи варто зносити пам’ятники.
— Я ставлюся до цього нормально. Вважаю, що комуністична партія, яка керувала весь час, творила таке безчинство, що хай воно не вертається більше. І те, що убираємо їх — це треба забути, щоб воно більше не морочило нам голови, — говорив житель Глухова.
— Нехай воно залишається, нехай ставлять десь інші пам’ятники, кому воно хотять — Ющенку, Кучмі, іншим. Але знову таки — це спірне питання, тому що треба ставитися обережно. Хто у нас ворог народу, хто товариш — це ж, самі розумієте, в історії спірне питання, — казала жителька Глухова.
У програмі 1995 року Михайло Щербань 1925 року народження ділиться своїми спогадами про 20 століття. У матеріалі не вказаний населений пункт, утім чоловік розповідав про батька, який міг поїхати у Ромни, тому, ймовірно, розмову записали в селі біля цього міста. Відео складається з двох частин — «Куркуліади» про репресії радянського режиму до заможних селян у 1930-х та «Лагеріади» про німецький полон і втечу Михайла звідти.
Чоловік згадує, як узимку під час колективізації прийшли забирати майно.
— Троє нас [дітей] було, я найменший… Стоїмо на полу в сорочечках самих, тоді кроватів ж не було, а поли наслаті, [щоб] спать. Батько та мати втекли, бо їх хотіли підобрать, як колись казали «на Соловки отправить», — розповідав Михайло Щербань.
Відео переривається, але з контексту можна зрозуміти, що батьки згодом забрали дітей. В «лісничній хаті» вони перечекали до весни й тоді повернулися до своєї. Михайло пояснює, чому ніхто інший не заселився в їхній дім, та що комуністи забрали.
— Ніхто на це дворище не пожаднився, бо глиняна хата була. Дерево на хату було заготовлено, його свої ж забрали, знаєм у кого та дубина. Вітряк забрали, клуню забрали, з сараю кришу забрали. Осталась сама хата, — казав Михайло.
Чоловік далі розповідає про те, як у селян пізніше забирали тварин із господарства.
— Всігда в долгу перед государством. Курку купе мати, поки з базару [прийде] вже бригада жде. Описали й забрали. Кобилу як забирали перед війною. Приїхали додому нею і жилізним путом запутали, од їх же, хамів. Нєт же приїхали, всьо равно пут перепиляли, вивели, запрягли [кобилу]. Так я пацаном був, ніж ухватив, збрую (спорядження для запрягання коней) порізав і розпріг кобилу.
Михайло Щербань додає, що шкодує хіба про те, що «напрасно гужі (ремінні петлі упряжі) різав, нада було брюха різать».
— Ото нада було отак одучать їх од дурняку отакого. У то время нічого б не було [за це]. Хоть би й батько брюхо розпустив, то ніхто б його не шукав за їх дураків. А пацанові нічого б вобше не було б. Тоді до 14 не судили, а 14 мені не було. Пропали б як собаки. Просто гріха боялися люди. Тоді релігія була, Бога боялися люди. Сказать «брешеш» на чужу людину або на «ти» назвать — це звалося гріх дуже великий.
Збережені кадри зруйнованого Росією
Випуск програми «Хто ми?» за 14 лютого 1999 року присвячений історії вулиці Петропавлівської. У відео показують Наукову медичну бібліотеку в будинку полковника Маринича, садибу Суханових-Сумовських, яка також була пошкоджена 13 квітня, Сумське реальне училище, обласну філармонію в будинку дворянського зібрання та інші об’єкти. Журналістка розповідає, що відомо про будівлі на Петропавлівській.
— Особливо запам’ятався прихильникам оперного мистецтва 1913 рік, на початку якого на сцені кращого в місті концертного залу, гастролювала італійська міланська опера. Увесь цвіт міста слухав тоді Травіату й Кармен.
У медіатеці є окреме відео за 28 травня 2010 року про садибу Суханових-Сумовських. Авторка Олена Рашевська детальніше розповідає про історію будівлі. На відео можна побачити садибу ззовні й зсередини, її архітектурні деталі: колони, ліпнини. Також у матеріалі зафіксували колекцію Оскара Гансена, що зберігалася в будівлі.
13 квітня 2025 року російські ракети вбили понад 30 людей, ще більше сотні — отримали поранення. Це сталося на Петропавлівській — одній із найкрасивіших вулиць Сум.
У програмі «Європа в Басівці» за грудень 2004 року показали село, яке нині за даними Deep State знаходиться в сірій зоні на кордоні Сумщини з Росією. Журналісти зафіксували побут Басівки, показали будинки, аптеку, сільське весілля, роботу на фермі.
У відео часто згадують Олексія Черненка, тодішнього керівника місцевого агропідприємства. Спершу директорка школи дякує йому за організацію відпочинку дітей на морі, потім дають мікрофон й учню, який вдячний за поїздку в табір «Артек» у Криму. Матеріал схожий на замовний, та в ньому збережена історія Басівки на початку 2000-х. Також у медіатеці є відео про контрольно-пропускний пункт «Юнаківка», де можна побачити, як працювали прикордонники й митники на межі з Росією у 2005 році.
На платформі «Суспільне.Медіатека» можна переглянути й інші архівні відео з Сумщини. Зокрема, про візит Леоніда Кучми до Сумського аграрного університету 2004 року, програму про сумського шістдесятника і політв'язня Юрія Царика, випуск «Сім чудес Сумщини» про пам'ятник мамонту в селі Кулішівка. Також можна переглянути сюжет про руїни Тернівського цукрового комбінату 2005 року й обурення місцевих через занепад селища. А в матеріалі 1996 року показано, як у Сумах працював фонд «Взаєморозуміння та примирення», що виплачував компенсації колишнім в'язням німецьких концтаборів та остарбайтерам.
