🙇🏻‍♂️ Кирило Бурлака: панк, який став лідером у церкві

«Бути християнином – це не результат, а довгий шлях»

IMGP2947

Хтось у Сумах пам’ятає його як «короля неформалів», хтось – як лідера клубу «Neкопія», де знаходили прихисток молоді люди, чий зовнішній вигляд не подобався іншим. Також він був одним із тих, хто влаштував у нашому місті арткафе «Гвоздь» і привозив туди відомих музикантів. Може, ви бачили його серед ведучих фестивалю «Схід-рок»? Організатор фестивалю «Sumy Extreme Style» – це теж, до речі, він. А ще він той, хто у 90-х прийшов до церкви «Ковчег» і на багато років став там молодіжним лідером. Як це все вдавалося поєднувати в одній людині – Кирило Бурлака розказав Цукру.

Яке визначення краще використовувати до віруючих твоєї релігійної традиції, яким терміном ти сам себе називаєш?

Я усвідомлюю, що слово харизмати, наприклад, ні про що не говорить пересічному читачеві, окрім того, що вони «людей їдять», умовно кажучи. Але ми себе у церкві якийсь час вважали саме харизматами, і це було доволі модно – незвичайні слова люди люблять. А зараз, наскільки я розумію, офіційна назва звучить як Церква повного Євангелія «Ковчег». Мені важко зараз сказати, що саме вкладають теперішні пастори у це поняття і до якої деномінації вони церкву зараз відносять.

Розумієте, у протестантизмі все дещо інакше, ніж в тих релігіях, які заведено називати словом «традиційні»

Конкретна протестантська громада може співвідносити себе з тою чи іншою деномінацією в залежності від позиції того, хто нею керує – це може бути пастор або ж якісь пасторські ради. Є громади, які називають себе баптистами, але відрізнити їх від тих громад, які в нашому місті називають себе харизматами, дуже непросто – вони доволі однакові.

Яке слово було найобразливіше чути на свою адресу від сторонньої людини?

Нас називали історично по-різному. Обзивали і «штундами», і «віруючими» у негативному контексті. Але якщо чесно, мені по барабану. За моє життя, як мене тільки не називали – і «королем нефорів», і так далі. Життя ж у мене було доволі яскраве.

Люди дуже часто зосереджуються на зовнішньому – як вірянин має виглядати, які штани носити, як нас мають люди називати. Люди можуть називати нас «штундою» – хоча в Сумах це не дуже типово – але не вкладати в це слово чогось негативного. А можуть називати тебе віруючим, і це слово для когось звучить як лайка.

На всіх моїх проєктах я позиціонував нас таким чином, що ми віряни, християни – і все. Інші подробиці та деталі ніяк не допомагають людям у житті. Тим більше харизмати ще не мають такої довгої історії, навіть якщо порівнювати із баптистами, які багато в чому визначилися, як інституція. У нас ще все не так системно.

Православних християн інколи звинувачують у тому, що для них важливо, аби їх називали саме православними людьми. А слово «християни» відходить десь на задній план. Навіть термін «православний атеїст» доводиться чути.

Так, від президента Лукашенка. Але це властиво не лише православним. Бажання підкреслити, що ми єдиноправильні, присутнє людям будь-якої релігійної традиції. Зараз у «Ковчезі» людям легше відразу зрозуміти, хто вони такі, хто такі харизмати взагалі. У протестантів вже з’явилися хороші навчальні заклади, де майбутні пастори можуть отримати богословську освіту, багато хто вчився за кордоном. Коли я приходив до церкви, все було набагато складніше. Це було десь 25 років тому, і впало на мене разом із незалежністю України. Розвалився Радянський Союз – і двіжуха почалася.

Чому зупинився саме на цій традиції?

Тоді всі щось шукали, навіть я, коли був дитиною. Дитячу Біблію, на якій Ісус на Ілліча був схожий, з кучерями такий, мені мама купила, читав також звичайну «дорослу». Час від часу будь-яка людина цікавиться такими речами, в більшості випадків – коли припекло. Потім потрапив на служіння саме в церкву «Ковчег» і якось все закрутилося та понеслося.

Треба розуміти, що церква – це доволі соціальне явище

На вибір церкви сильно впливають фактори, які пов’язані саме з цим: чи близько від вашого дому вона знаходиться, що за люди її відвідують. Одна справа, коли ти ходиш на службу раз на тиждень на дві години. А інша – коли ти там активно служиш, виконуєш певну роботу, тоді тобі має бути комфортно з людьми навколо. На початку 90-х «Ковчег» був найяскравішою церквою і найбільш двіжовою.

Для тебе двіжуха була важливою?

Тоді я панкував і належав до неформальних тусовок у Сумах. І для мене не було дивним, що там у церкві співають пісні, плескають у долоні, приміром, – хай вони роблять, що хочуть.

У більш традиційних для України церквах панкувати було б важче?

Хто зна. Тоді були такі часи, коли багато людей з нашої нефорської тусовки зверталися до Бога, і не обов’язково вони приходили до церкви «Ковчег». Хтось ходив до тієї чи іншої церкви недовго, а хтось залишався і починав виглядати краще – бо він хоч починав митися і менше пахнути алкоголем. Комусь навпаки подобалася не свобода, а більша строгість – бо він відчував, що якщо його не будуть контролювати та забороняти пити, йому будуть гайки. У «Ковчезі» завжди було вільно.

83355130_2884580581563941_5931840570149306368_o

А старше покоління могло зробити зауваження?

Ясно, що таке теж було. Вони мали своє уявлення про Бога, адже ці люди здебільшого стикалися в своєму житті лише з православною традицією. Та і я виглядав тоді жахливо, треба зізнатися. І це був такий конфлікт поколінь, який міг би виникнути будь-де. Зараз все простіше – навіть у бабусі є сторінка в Однокласниках, де вона ненароком тикає кудись не туди й бачить, що є різні пришелепкуваті люди з пірсингом, і потроху звикає їх бачити. А раніше бабуся знала, що піонери так не ходили, а як же можна до Бога приходити у такому вигляді? Мені довелося трохи вдягатися краще, і я завжди чистенький до церкви ходив.

Але те, що було у мене всередині, те було й зовні. Я не мав на меті усіх дратувати, але подобатися всім у мене теж не виходило. І далі ті служіння, які я проводив у церкві пізніше, – подобалися теж не усім. Та й досі ці методи може не кожен схвалює.

В якій ролі ти вже ці служіння проводив?

Не можна сказати, що це була якась офіційна роль. У нашій церкві були певні лідерські посади, які загалом ні до чого не зобов’язували. Просто ти підіймаєш руку і кажеш: «Я хочу». Таким чином ми стали пасторами-лідерами. Займалися служінням людям. Це було волонтерство, грубо кажучи. Коли питали, чим ти займаєшся, то можна було відповісти, що я займаюся молоддю і я там пастор. Одним словом, це той, хто по шапці завжди отримує, коли щось не так.

Від такого пасторського «сану» відмовитися ж можна було, раптом що?

Звичайно, це не буде якимось гріхом, як, скажімо, у католицизмі. Тим більше, ти за цю діяльність нічого не отримуєш. Можливо, є якісь пасторські посади у церквах, які оплачуються, але тоді в «Ковчезі» такого не було. Це було як захоплення – «ти молодець, почухай своє самолюбство».

У житті я завжди був лідером, мені активна роль у церкві подобалася. І я вважаю, що віруюча людина має завжди впливати. Оскільки відповідальності я не боявся, то намагався бути трішки попереду

Серед однолітків того часу нормально сприймалася твоя активність у церкві? Жартували, ображали?

Школа вже закінчувалася, але у мене не було негативних моментів. Я був у школі також лідером і мене в колективі поважали за те, ким був. А таких неформалів на всю школу було всього два. Але ніхто нас не чіпав, тому що коли ти будеш адекватною людиною, матимеш речі, на які ти спираєшся і вмієш їх захищати, тебе будуть поважати. А поважають завжди людей, у яких є принципи.

Найважче було в армії, але і не так страшно насправді. Якісь жарти, але це ж армія, ну і я міг теж відповісти адекватно

Бувало, питають: «Ти бухаєш з нами?» – «Ні». – «Тоді давай нам півлітри». – «Дулі вам, а не півлітри». Але це ж просто армія, тоді навіть війни не було. Була посилена увага до мене, бо якщо я робив щось погане, то у людей був привід дорікнути мені вірою.

У вашій церкві дозволяється брати зброю до рук?

Тоді я не хотів до армії йти, мені було 18 років. Мені не хотілося залишати мою дівчину. Я шукав можливості, щоб уникнути служби. І ще тоді не було відпрацьовано з церквами питання альтернативної служби. Зрештою до армії я пішов. Моя особиста думка – так, ми можемо тримати в руках зброю, можемо захищатися. І я за те, щоб зброю дозволили купувати простим людям. І відстоювати незалежність країни, захищати рідних та близьких ми також можемо.

Які твої методи служіння не всім подобалися, як ти кажеш?

Я був переконаний, що служіння молодіжне і служіння загальне – мають відрізнятися. Зараз це зрозуміло, і психологія доводить, що ми інформацію сприймаємо по-різному у різному віці. Тому комусь і не подобалося, як проходять наші молодіжні служіння, хоча вони не настільки вже сильно і відрізнялися. Але соціальні наші двіжухи викликали питання, не всі бачили у них сенс. Ми ж навпаки були за соціальні речі – тому що церква має виходити до людей і нести зміни навколо себе.

Які можуть бути приклади такого служіння?

«Neкопія», наприклад. Вона з’явилася у 2006 році й не всім вона, звісно, припала до душі. Але проповідь можлива не тільки в словах. Слів часом буває і так забагато. Тим більше зараз, коли інформаційний потік величезний. Ми показували, що Бог любить людей – в тому числі сумських неформалів – піклуючись про них. У ті часи інтернету було дуже мало, а нефори завжди відгрібали. Не я був засновником «Neкопії», мені її потім передали. Ми створили такі умови, де ці підлітки могли спокійно проводити дві години часу. Мені здається, це були кожна перша і третя п’ятниці місяця.

І ми проводили з ними дискусії. Вони могли там повністю проявляти себе, висловлювати будь-яку точку зору. Були деякі правила: вони не повинні були лаятися, не мали жорстко один на одного накатувати. Хоча бійки були кілька разів. Але тут вони отримали місце, де можна було самовиразитися. Бо у місто тоді вони виходили та отримували по балді, вдома їх не розуміли, у школи були інші задачі. А от вам є «Neкопія», давайте до нас, давайте будемо створювати щось разом.

Був якийсь зразок, на який ви орієнтувалися, створюючи цей клуб?

Ні, нічого не було такого. Але «Neкопія» була успішною, вона проіснувала 10 чи 12 років, треба порахувати точно, і закінчилася, бо втратила свою актуальність.

ETqOIzgTx7E

Яка більш-менш стандартна програма зустрічей була?

А її взагалі не було. Просто обиралася якась тема, грубо кажучи, як для ток-шоу. Мала бути якась назва придуркувата, наприклад, «Містер-мускул», аби з назви неможливо було зрозуміти, що там буде далі. Виходив я, а я ведучим був майже завжди, запускав якісь смішні ролики, питав про те, хто такий «Містер-мускул», чи прибирає хто у себе вдома і так далі. А тоді запитував, чи прибираємо ми всередині себе? Чи потрібно там прибирання чи не потрібне? І що всім подобалося, то це те, що кожен міг спокійно казати, що це все нікому не треба.

Або була тема про секс до шлюбу. І чувак міг спокійно вийти та сказати, що це норма: ось мій гарем, умовно кажучи, ми один одного любимо. І він за це не отримував у лоба, ми у нього не відбирали мікрофон, через те, що ми тут усі такі віруючі. А в кінці я підсумовував, наводив приклади зі свого життя і говорив, що кожен далі може обирати самостійно те, що йому підходить. Чи ви будете мати гарем, чи одну дружину, з якою буде непросто, але якщо попрацювати, то щастя буде в домі набагато більше.

Ясна річ, що нам час від часу дорікали, що нібито люди з церкви «Ковчег» розповідають про секс у 13 років і всяке таке

Але не дивлячись на це, ми весь час працювали та не звертали уваги на такі речі. Хтось із тих підлітків, яким ми давали можливість проявити себе, зараз відомі журналісти, хтось продюсер, хтось зробив кар'єру в іншій царині.

Крім бесід, що там ще відбувалося?

Було те, що зараз називається квестом. Тепер це звичне явище. Ми давали можливість виступати у нас музичним гуртам, давали приміщення, певну апаратуру. Вони могли запрошувати до нас своїх друзів і виступати в комфортній атмосфері. У нас була охорона і люди знали, що їх там не поб’ють.

Репертуар якось обмежувався для цих гуртів?

Тоді не було інтернету, як я міг їх піддавати цензурі? Це пізніше вже отримав можливість попередньо гуглити, вивчати репертуар. Тоді міг лише спитати в активу нашого клубу: «Пацани, а хто це такі, що от хочуть у нас виступити? Вони вміють взагалі грати та чи прийде хоч хтось їх послухати?». Коли мені казали, що люди адекватні, то я запрошував таких музикантів до нас.

Робили ми пізніше ще наметові табори, на яких відбувалися творчі та спортивні активності. Одним словом, ми вважали, що проповідувати варто не одним лише словом. Також я працював певний час у конторі, що займалася профілактикою ВІЛ/СНІДу.

fioYHCcSWEQ

Мені подобалося змушувати людей думати – відповідати самому собі, чому ти щось хороше маєш робити. Або якщо ти робиш якесь западло, то чому з тобою це трапляється? Чому ти не хочеш бути вірянином? Можливо, у людини уявлення про Бога і про церкву якісь хибні.

Знаєте, не дивлячись на те, що тобі 15 років, уявлення про Бога у тебе можуть бути як у бабусі: якщо патлатий – то наркоман, а дівчина, що виглядає дивно, – повія. Тому ми не забороняли говорити людям про те, що вони думають. І ми ніколи не приховували від людей, які до нас ходили, хто ми такі.

У вірян був же раніше такий прикольчик: оголошуємо, що робимо якийсь там молодіжний концерт, де будуть рок-гурти. Люди приходять, і замість концерту вислуховують проповідь на годину, а потім два тіпа їм три пісні залабали. У нас такого не було ніколи. Якщо це була «Neкопія» і ми анонсували виступ якось гурту, то це саме і був концерт цього гурту.

Якщо ми хотіли поговорити з підлітками про Бога, то ми про це одразу попереджали. Ми ці речі не плутали, бо вважали, що люди мають нам довіряти

Наступного разу можуть і не прийти?

І не тільки до нас у «Ковчег», а не прийдуть взагалі у будь-яку церкву. Для них усі віруючі будуть однаковими брехунами. І ми завжди хотіли знати, наскільки актуальним є те, що ми робимо на даному етапі. У всіх ми запитували – у простих учасників, у членів нашої команди: воно вам треба? Зараз мені ще більше потрібна ця інформація, адже вже ж який мені рік пішов, а я все з молоддю намагаюся працювати. Мене нещодавно запитували: «А чим там зараз підлітки живуть?». А зараз мені важко на це питання відповісти.

Раніше ми фотоквести робили – дуже людям вони заходили, тільки ж перші камери з’явилися на телефонах, 0,3 мегапікселя, всі бігали фоткали, а потім з ноутбука ті світлини кудись тикали.

Ми припинили у 2018 році займатися проєктом «Neкопія», бо вже відчували, що людям це стало нецікаво в тому форматі. А навіщо тягнути дохлу коняку за собою? Потрібно просто шукати нові, актуальні формати та згадувати «Neкопію» як гарні часи. Але зараз би вона не була можлива взагалі, тому що надворі інший час.

13244273_893767467400198_379561987489986824_o

А що б зараз зайшло?

Не можу сказати, намагаюся читати про нове покоління, але поки що не розумію його. Точніше, мені ясно, що всі люди хочуть того ж самого. Але якими словами зараз до них потрібно звертатися, я поки не усвідомив. Але «Neкопія» була дуже крутим проєктом, який дав поштовх багатьом іншим.

Арткафе «Гвоздь» і фестиваль Symy Extreme Style почалися з «Neкопії». Головне, що у нас було – це люди, і саме вони принесли ідеї нових проєктів. Арткафе існувало шість сезонів, мені здається, і схема була вже трохи інша.

Ми запрошували артистів – здебільшого це були музиканти, але могли бути й художники, які робили перформанси. Програма виступу ділилася на дві частини, між якими була біблійна перерва. Ми виходили в цій перерві та говорили: «Привіт, чуваки», пояснювали, чим займаємося. Ми не дурили людей, які прийшли послухати музику. Тим більше, що вони платили гроші за квитки. Ми були на самоокупності, до речі. Особливо нічого, щоправда, не заробили за весь час. Якщо і був якийсь прибуток у кафе, то ми його витрачали на чашки, чай, оновлення апаратури. Але це не була якась бізнес-модель.

Щоб люди, які не хотіли говорити про віру, не страждали, ми оголошували цю біблійну перерву, яка тривала максимум 20 хвилин, і хто бажав, міг залишитися в залі, хто ні – виходив пити чай або подихати повітрям. Люди нормально сприймали такий підхід, тому що це було чесно

13086980_882227365220875_6073676454526178199_o

Самі музиканти були в курсі таких речей, які мали відбуватися в антракті?

Звичайно, ми з ними ці моменти проговорювали, і кому це не подобалося, ті відмовлялися до нас приїжджати. Наприклад, «Один в каное» намагалися нас продавити, аби ми нічого такого не проводили на їхньому концерті. Але я сказав: «Ні, або буде так, як у нас заведено, або більше ніяк». Тому що ми з ними це попередньо обговорювали, і та обставина, що вони зірки, не давала їм права наші домовленості порушувати.

Одним словом, ніколи не траплялося такого, що я говорив раптово артистам: зараз у нас перерва, відпочиньте, а нам тут дещо треба людям розказати. І артисти здебільшого погоджувалися. Щобільше, погоджувалися на спілкування з усіма після концерту.

Кого з відомих імен вдалося привезти до Сум?

«Діля», «Оркестр Че», «Fontaliza», «Sinoptik», «Один в каное», також багато інших менш відомих артистів. Ми їх приваблювали тим, що могли гарантувати вдячних глядачів, серед яких точно не буде випадкових людей. І це тоді для українських виконавців було важливо. Це зараз український шоу-бізнес почувається дуже впевнено, люди звикли заробляти. А тоді, коли ми робили арткафе, музиканти готові були приїхати за дуже смішні гроші. Але ще вони отримували глядача, який їх уважно слухав.

Це не було схоже на виступ у пабі чи ресторані, як заведено зараз, де люди п’ють пиво, щось жують і кажуть: «Давай-давай, вот эту мне сыграй». Виходив формат квартирника з адекватними людьми.

Арткафе «Гвоздь» припинило своє існування через проблеми з орендою приміщення. Але якщо чесно, то, мабуть, Бог так і зробив, бо вже потрібно було і цей формат припиняти, перелаштовувати та шукати чогось нового.

В яких приміщення ви проводили концерти?

«Neкопія» починалася в ТЮЗі. Потім був підвал церкви «Ковчег», далі – офіс церкви на Соборній. Там же відбувалося й арткафе. А потім ми перебралися на вулицю Курську. Кілька разів орендували певні приміщення.

Наш фестиваль Sumy Extreme Style я називаю суто іміджевим. Тут взагалі не проповідуємо, тому що фінансування надходить від міської ради та через державні гранти, і ми не можемо проводити якусь релігійну пропаганду. Ми займаємося виключно спортом, але ж просто розмовляти з людьми приватно, як вірянин, мені ніхто не може заборонити. Але, звісно, це не відбувається зі сцени.

Який відсоток учасників цих змагань ходить до церкви?

Дуже маленький, але це і не було головною метою проєкту, аби всіх схилити до віри. Колись собі думали, що ми дуже круті, робимо купу різних проєктів. Але коли приблизно порахували кількість молодих людей у Сумах, яких ми охоплюємо своїми проєктами, то це виявилося, мені здається, або 0,1 чи навіть 0,01 відсотка. І ми злякалися цього. Extreme Style став нашою наймасовішою активністю. Учасників фестивалю може бути 100–150, а глядачів приходить до трьох-чотирьох тисяч.

122512886_1169766503416867_1063283367494669966_o

Ти говориш, що станом на тепер ти не є активним членом церкви. Що це мається на увазі?

Я не приймаю зараз участь у богослужіннях і не зараховую себе до членів церкви «Ковчег». Плюс, зараз я не проводжу ніяких проєктів від церкви, окрім Sumy Extreme Style, але тут зв’язок із церквою дуже неочевидний.

Не кличуть повернутися, якусь ідею нову допомогти втілити та організувати щось?

З іншої церкви нещодавно пропонували дещо. Але тут потрібно зрозуміти одну річ, що головна ідея сумських церков – це стабільність. Хай погана, але стабільність. Люди зазвичай бояться чогось нового. А коли «придурастих» моментів як та ж «Neкопія» ніхто не пропонує, то живеться спокійніше і простіше. Ми ж тоді могли зібрати до сотні нефорів у старий ТЮЗ, і вони ж не всі були тверезі. Зовсім п’яних ми не пускали, звісно, але датчика не було, зупиняли лише, коли було занадто очевидно. І сто таких молодиків обов'язково щось розносили в приміщенні, щось ламалося – а це зайва проблема. Простіше зібрати сто бабусь, вони спокійні. А от молоді зазвичай щось треба.

До неформалів ти пішов проповідувати, тому що сам із них вийшов, чи тому що вони неспокійні, а отже – чогось шукають?

Тому що сам був такий. Я завжди займався тими проєктами, які розумів і які мені самому були цікавими. У мене є таке правило: аби щось полагодити, треба розуміти, як воно працює. Якщо я не розумію, чому у ванній зламався кран, я буду викликати спеціаліста. Так само і з неформалами було – розумів, чому вони такі, і тому розмовляв із ними однією мовою.

Що ви вважали хорошим результатом зустрічей чи концертів?

Коли люди змінювалися. Коли припиняли, наприклад, вживати певні речовини. Але були дуже сумні випадки, коли людина довгий час трималася, а потім знову ставався зрив. Були випадки, що і помирав хтось. Такі моменти служіння людям переживалися дуже важко. Але бути християнином – це не результат, це довгий шлях. Коли люди мінялися, кидали погані звички, мирилися з батьками – це було радісно.

У мене майже немає освіти – лише 12-а бурса, ледь не найвідбитіша у в Сумах на той час, але я показую людям, що я можу щось робити. І когось це теж, як волонтерів Sumy Extreme Style, підштовхує також щось робити.

Керівництво церкви вимагало від вас якихось звітів, результатів?

Величезний плюс був у тому, що у нас був суверенітет. Ми були церквою в церкві й нас не чіпали. Я, моя майбутня дружина і вся команда були адекватними людьми. Дружина багато років проводила дитячі наметові табори. Так, можливо, на моїх служіннях було багато жартів, а моя дружина проводила спілкування більш серйозно. Але ми робили це однаково адекватно.

Як вам зараз без активної участі в житті церкви живеться?

З дружиною ми самі полюбляємо багато читати та багато думати. Завжди закликали до цього інших людей. Не вірити лише нам, а самим задуматися і прийняти власне рішення. Зараз я вважаю чесно, що у церквах настали непрості часи. Але ці часи також характерні тим, що в інтернеті можна знайти дуже багато гарних проповідей. Мені завжди потрібно отримувати відповіді на свої запитання. Для мене важливо, щоб церква впливала на те середовище, в якому вона знаходиться.

ЮК-19

Мені б хотілося, аби церква звертала більше уваги на війну, яка відбувається, на ветеранів АТО, які звідти повертаються і потребують у більшості своїй не земельної ділянки, а спокою в душі. Для мене такі моменти дуже важливі. І коли мене цей момент не влаштовує, як церква відповідає на важливі питання, я не можу там залишатися. Я не Дон Кіхот, аби постійно воювати з вітряками. Зараз дуже багато можливостей дає інтернет, та і спілкуватися з людьми я не припиняю.

Але ми поки що взяли паузу. Як буде далі – хто зна. Плюс, у нас діти з’явилися, тому вистачає речей, якими ми можемо зайнятися зараз

Без церкви зовсім існувати неможливо, я розумію, що є чітке повеління Ісуса – належати до неї. Церква – це місце, де ми можемо перевірити себе. Це соціум, в якому ти можеш побачити свої недоліки. Одному бути хорошим легко – а спробуй побути гарною людиною серед людей, та ще й тривалий час.

Усі фото у тексті взяті з особистої сторінки Кирила Бурлаки

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.