Коли у травні минулого року російська ракета прилетіла поруч із Палацом культури в Краснопіллі, приміщення змогли поремонтувати: закрили спеціальними плитами вікна, полагодити кімнати. У березні цього року туди знову поцілив російський КАБ, але відновлювати було вже нічого. Працівники дістали з-під завалів вцілілі труби оркестру, кілька костюмів, обладнання, книги, й зважилися на евакуацію в Суми. Таке ж рішення ухвалила й команда публічної бібліотеки, що була розташована поблизу місця влучання. Розповідаємо, як працівники культури з Краснопілля наважилися поїхати з дому, чому вірять в янголів-охоронців, і як налагоджують роботу в Сумах.
Займалися просвітництвом і підтримували краснопільців
Оксана Дрозд зустрічає нас поруч із багатоповерховою будівлею в Сумах (із міркувань безпеки не називатимемо це місце). Її блакитно-сірі очі пасують до сорочки. Глибокий погляд і міцна статура створюють враження сильної людини. Принаймні мені так здалося.

Оксана народилася й проживала в Краснопіллі, у 1997 році закінчила коледж мистецтва і культури імені Бортнянського. Згодом влаштувалася у Палац культури в рідному селищі. Кар’єрні сходинки привели її з посади викладачки танців до виконувачки обов’язків директора.
Жінка заходить у невеликий кабінет, у ньому за столиками розмістилися бухгалтери, керівниця і головна спеціалістка відділу культури, туризму, молоді та спорту Краснопільської селищної ради. Наприкінці березня, коли два російські КАБи зруйнували їхнє місце роботи, усі вони евакуювалися із Краснопілля до Сум. Разом з відділом культури виїхали комунальні заклади, які йому підпорядковуються: публічна бібліотека, Палац культури й музична школа. В інше приміщення евакуювалися творчі колективи, які працювали з танцями, живою музикою та співами.
У Краснопіллі вони мали великий зал на 750 місць і малий — на 130, а ще виставковий, читальний і дискозал. До 2022 року Палац культури щомісяця проводив п’ять-сім заходів: концерти, урочистості, творчі вечори, літературні години й не лише. Навіть проводили фіш-фест — свято на березі водойми, яке проходило у День рибалки, а також організовували всеукраїнський фестиваль духовної музики у селищі.

Особливо відповідально готували програму до державних свят, представляли краснопільцям картини й інші артоб’єкти, вірші, пісні й книги земляків. Адже місія палацу — не просто розважати, а й проводити просвітницьку роботу, каже Оксана.
— Коли почалося повномасштабне вторгнення, масові заходи призупинили. Виставки робіт, презентації стали проводити у читальному залі на першому поверсі. У приміщення пускали до десяти людей. Також записували відео виступів творчих колективів, щоб надіслати їх на конкурс, — розповідає Оксана.

З початком повномасштабної війни творчі люди також зосередилися на допомозі захисникам. Вони плели сітки, шили теплі шкарпетки й виготовляли окопні свічки, збирали одяг і їжу, щоб відправити їх на фронт. Все частіше у закладі вшановували пам’ять загиблих героїв, організовували зустрічі їхніх матерів.
— Вперше наше місце роботи постраждало у травні 2024 року, тоді російська ракета влучила поруч із будівлею, залишивши на вулиці величезну вирву. Того дня у будівлі перебували 30 працівників культури, всі вони залишилися живі. Проте жодне вікно не вціліло. Від уламків нас врятували міцні стіни, — каже Оксана.


Наступного ранку усі прийшли розбирати завали, підмітати скло, що розлетілося, пригадує Юлія Жбанова, головна спеціалістка відділу культури. Невдовзі зробили невеликий ремонт, відновили опалення і «пережили зиму».
«Вдруге точно не прилетить»
Після обстрілу краснопільці насторожилися, стежили за тривогою й у разі небезпеки переходили в укриття. Часом деякі колективи проводили репетиції вдома, а не в Палаці культури. Дехто їхав із селища, коли ситуація загострювалася, але за три-чотири дні повертався назад. Та більшість думала так: «якщо до нас уже прилетіло, другого разу точно не буде».

У березні цього року у Краснопіллі та селах на його околиці ставало небезпечніше. У той період в громаді пролунало майже дві тисячі вибухів, із понад п’ятсот — від атак керованими авіабомбами.
— Протягом березня Краснопілля просто закидували тими КАБами. За день їх могло прилетіти 35-40, до того ж вага бомб була не лише 250 кілограмів, а й 500. 19 березня росіяни почали обстрілювати Палац культури. Жоден працівник культури не загинув. Здавалося, нас вже вдруге вберіг янгол-охоронець, — розповідає Юлія.

КАБ упав посередині закладу. У приміщенні зайнявся дах, стеля й стіни обвалилися. Костюми, читацький зал із книжками та інші матеріальні цінності згоріли. Дещо вдалося пізніше забрати з-під завалів. Наприкінці березня більшість працівників виїхали з Краснопілля.
Вивозили речі з п’ятої до восьмої ранку, коли було затишшя
Оксана з Юлією підіймаються на четвертий поверх будівлі. Тут розмістилася евакуйована Краснопільська публічна бібліотека. У селищі вона розташовувалася за кілька метрів від Палацу культури, тож від обстрілу пошкодилася.
Вздовж коридору будівлі прочинені двері кабінетів, із них визирають працівники. Праворуч — напівпуста кімнатка, де на коричневому лінолеумі, з візерунком «під паркет», лежать стоси книжок. Їх зв’язали у пакуночки по десять і більше штук. Незабаром ці книги виставлять на полички. У бібліотеці зберігалося 150 000 примірників дитячої й дорослої літератури. Поки працівникам вдалося вивезти із Краснопілля частину книжок.

У бібліотеці працює троє жінок. Сьогодні на роботі Людмила та Інна, родом з Осоївки на Краснопільщині. Людмила 30 років працювала в книгозбірні у своєму селі. Навесні вона з родиною евакуювалася до Сум, орендувала квартиру. Тут невдовзі влаштувалася до публічної бібліотеки виконувати обов’язки директорки. Інна вже кілька років живе в Сумах, тож коли відділ культури переїхав, влаштувалася бібліотекаркою дитячої книгозбірні.


Усі книги, костюми, меблі, інструменти й інше обладнання, що вціліло, працівники палацу і комунальних закладів вивозили власноруч. Більшість речей вдалося забрати протягом останніх двох місяців.
Керувала евакуацією керівниця відділу культури Анжела Назаренко. Разом із колегами час від часу вона їздила до Краснопілля. У селище вони вирушали о п’ятій ранку, щоб впоратися до восьмої, каже Оксана. Часто у цей час там проводили евакуацію населення. Адже із п’ятої до восьмої зазвичай у росіян було «затишшя».

— Головне було вскочити у цей проміжок часу. Та інколи росіяни порушували правило і починали обстрілювати із п’ятої. Через це кілька разів нас зупиняли на блокпостах перед Краснопіллям і сусідніми селами. Коли затихало, Анжела з колегами вирушала по свої речі, — розповідає Оксана.
Більшість працівників культури, які виїхали із Краснопілля, облаштувалися в Сумах: орендували квартиру, поселилися в родичів чи гуртожитку для переселенців. У цей період усі підтримували одне одного, так майже увесь колектив залишився працювати разом, каже Оксана. Час від часу вони їздять до Краснопілля.

— Ну як остаточно переїхали? Живемо в Сумах, але ж додому треба їздити, щонайменше щоб перевіряти, чи цілий будинок, годувати собак, які його охороняють. У когось город залишився, часник треба викопати, тому Краснопілля навідуємо, — майже в один голос кажуть жінки, доповнюючи одна одну.
Робота витісняє страх
Побажавши бібліотекаркам тихого дня, Оксана спускається із четвертого поверху. Виходимо на вулицю й вирушаємо в іншу будівлю. Дорогою, залишившись з нами наодинці, жінка вперше розповідає не лише про роботу.
У Краснопіллі вона жила з мамою і татом у будинку на чотири родини зі спільним двором. У січні у віці 81-х років тато помер. У ніч, коли його мали поховати, Оксана молилася, щоб цього дня йшов дощ. Адже тоді росіяни не так активно обстрілюватимуть селище. У березні жінка зі своєю мамою евакуювалися до Сум. Тут вони живуть разом із котом в кімнатці гуртожитку.

Жінка привела нас у приміщення, де розмістилися Краснопільський та Самотоївський народний аматорський духовий оркестр. У кімнатці з кораловими шпалерами й фіранками такого ж кольору в рядок стоять золотисті труби, поруч — барабанна установка, синтезатор і старенький системний блок від комп’ютера. На столі лежать білі аркуші з партитурою. Усі ці інструменти із колегами діставав з-під завалів Володимир Бояркін, трубач і керівник Краснопільського оркестру.

— Інструменти, які витягнули із розбитого Палацу культури, ми витерли від пилюки. У кількох труб загубилися мундштуки, треба придбати нові. На жаль, ноти з аранжуванням для оркестру привалило плитами, тож поки нам доводиться писати їх заново. Та я сподіваюся, що незабаром поїду в Краснопілля і відшукаю ті аркуші, — каже Володимир.
Обидва оркестри готуються до Дня Державного Прапора та Дня Незалежності України. Музиканти, які живуть у Сумах, час від часу приходять сюди на репетиції. Виступ вони планують записати на відео і викласти на своїй сторінці у Facebook, аби його обов’язково переглянули краснопільці. Так Палац культури поступово відновлює роботу. Оксана говорить, що зараз головне — не втратити творчих людей, облаштувати приміщення для всіх колективів і допомогти тим, кому треба, з пошуком житла.

— Ми й зараз налаштовані повернутися додому, але не знаємо, як скоро це трапиться. У Краснопіллі підтримували своїх людей, допомагали захисникам. А зараз шукаємо земляків у Сумах і тримаємо зв’язок із тими, хто залишився в селищі. Бо це наш дім, а дім не покидають, — розповідає Оксана.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів