Липень, ранок, канікули. Нарешті дійсно відчувається літо після прохолодного червня. Здавалося б, у такий час не побачиш учнів поблизу закладів освіти, але не сьогодні. На території сумської школи №29 розгорнулося справжнє будівництво — діти разом зі своїм тренером вирішили створити волейбольний майданчик. Раніше тут були лише старі стовпчики для сітки й трава. Тепер є повноцінне поле для пляжного волейболу. Для цього школярам та їхньому наставнику знадобилося всього три тижні. Цукр відвідав першу гру на новій локації, розпитав у дітей про традиції їхньої команди й дізнався, що надихає, а що бісить волейболістів під час гри.
Волейбольне поле за три тижні
Сьогодні спекотно, але трохи рятує вітерець. Удалечині чути вибухи від КАБів на прикордонні, а тут, біля школи №29, — дзвінкий сміх дітей і голос тренера. Андрій Анатолійович Сушков працює вчителем фізкультури з 1996 року. Зараз веде секцію з волейболу.
Влітку діти займаються на вулиці, однак на території школи не було облаштованого поля для пляжної гри. Юним спортсменам доводилося тренуватися на різних майданчиках міста. Але зазвичай треба було далеко їхати, каже Андрій, тому деяких дітей батьки на заняття не пускали.
— У нашій школі поле земляне, то тут брудно. Дощ пройде — і два-три дні неможливо навіть зайти. Тож ми вирішили зробити майданчик. Тепер буде можливість проводити тренування тут, — говорить тренер, розрівнюючи ногами привезений пісок. Це вже, так би мовити, остання партія цього матеріалу.
Зараз пісок допомагають довозити помічники — 11-річний Денис і 13-річний Максим. Стараються все робити швидко, бо вже завтра збираються тут тренуватися. Один з хлопців підвозить тачку й висипає пісок на поле. У цей час він тримає телефон плечем і з серйозним обличчям щось у нього говорить. Не знаю, чи такий вигляд мають бригадири на будівництвах, але моя уява малює саме такий образ.
Ініціював будівництво нового майданчика Андрій Анатолійович. Усі необхідні матеріали він закупив зі своєї заробітної плати. Допомагати з облаштуванням майданчика взялися близько десяти його вихованців. Це і хлопці, і дівчата різного віку, які ходять на секцію з волейболу.
Спочатку на старому місці все виміряли й зробили розмітку. Потім протягом двох тижнів тут знімали верхній шар ґрунту. Ним, до речі, засипали ямки на території школи. Затим територію майбутнього поля вкрили клейонкою, а зверху її засипали піском. Цей етап тривав тиждень — щодня троє-п’ятеро дітей приходити, щоб допомогти.
Максим вирішив допомагати з будівництвом, тому що, каже, тут буде грати. На секцію він ходить з минулого року. 12-річна Кіра говорить, що одного дня теж приходила допомагати. У цей час 13-річна Мілана голосно заявляє: «А я — 15 днів! Кожен день. Я з таким бажанням сюди ходила!».
Від «цу-є-фа» до чаювання
Наступного дня приходжу на довгоочікуване тренування. Діти зібралися ввечері, коли потроху починає заходити сонце й спека спадає. За традицією починають з натягування сітки. Коли все готово, діти діляться на пари. Вони кидають одне одному м’ячі, відпрацьовуючи подачі. Тренер підправляє кожного й рекомендує, що саме варто покращити. Водночас хвалить, коли в гравців щось добре виходить. За мить — і сам показує, як треба працювати з м’ячем: нападає, подає, відбиває.
А зараз найцікавіше — те, що так любить 11-річний Денис, — сама гра. Він займається волейболом три з половиною роки. Видно, що впевнено тримається на полі, знає, що має робити, і не боїться помилятися.
Спочатку треба обрати командирів — це питання швидко вирішують. Ними стають старші дівчата: 13-річна Мілана й 15-річна Поліна. А ось визначити, хто перший обиратиме гравців, складніше. Тож починається двобій: «у-є-фа», або «цу-є-фа», або «один-два-три, або «камінь-ножиці-папір» (залежно від регіону України, цю гру називають по-різному).
Усе, команди готові, починаються перші подачі. Денис стоїть з м’ячем і чекає свистка — без нього подавати не буде. Принциповий. Андрій Анатолійович сміється, але погоджується. Протягом гри сонцезахисні окуляри тренера переходить з рук в руки. Сонце сліпить одну з команд, тож поки воно не зайшло, гравці по черзі одягають окуляри. Але найбільше їх носив Денис. Він модник — прийшов сьогодні у світлому капелюсі, справжній джентльмен.
Цікаво слухати невимушені розмови дітей. Одна дівчинка ділиться, що вчора купила шорти за 1 500 гривень, а сьогодні прийшла в них на тренування. Андрій Анатолійович не залишається осторонь цих обговорень. Каже, що варто було їх поберегти, а для гри обрізати старі штани.
Мілана почала займатися волейболом два роки тому. За цей час уже тричі побувала на змаганнях.
— До нас прийшов на фізкультуру Андрій Анатолійович і сказав: «Приходьте на волейбол». Мене затащіла подружка. Але потім вона перестала займатися, а я залишилася, бо мені сподобалося. Тут я знайшла прекрасну команду — Кірочку, Машу, Поліну, і ми поїхали на змагання. Я з ними здружилася, — згадує Мілана.
Поліна ж почала займатися цим спортом понад чотири роки тому, коли жила в Америці. Грала там за школу, у клубах і центрах. Потім приїхала в Суми, дізналася, що тут є команда, і почала ходити сюди.
— Мені у волейболі подобається командна гра. А найбільше бісить те, що люди іноді засинають на подачі й потім засмучуються, плачуть і йдуть із гри. Ще бісять гравці, які біжать за м’ячем — і одразу падають. Куди б м’яч не летів, вони біжать — і падають, — ділиться Поліна.
Протягом тренування гравці встигають зіграти у дві гри — в обох перемагає команда Поліни, хоча й склад змінювали.
Традиції — чай, печиво, піца
Окрім самого тренування, на секції є свої традиції. Питаю в Дениса, що йому найбільше подобається у волейболі. Сором’язливо каже, що гра. Але Андрій Анатолійович додає сміючись, що насправді — чаювання.
Після гри час від часу юні волейболісти збираються пити чай, їсти печиво і просто спілкуватися одне з одним. Такі зустрічі влаштовує тренер, але іноді й самі діти приносять щось смачненьке.
Ось і завтра після тренування на них чекають смаколики, але цього разу не від тренера, а від Мілани.
— Коли ми копали, Андрій Анатолійович спитав, що я вмію готувати. Я відповіла, що паски, пельмені, піцу. Він сказав: «На вівторок приготуєш піцу». Я погодилася. Але мене поклали в лікарню, тому не змогла цього зробити. Тренер пожартував, що я «обманщиця», тож я пообіцяла спекти піцу на суботу. Завтра зранку приготую й принесу, — ділиться дівчина.
Ця історія — не тільки про спорт, це про спільноту й підтримку. Війна позбавляє дітей багатьох речей: спокою, звичних радощів, простору для безтурботності. Але тут, де періодично чути вибухи, вони мають своє місце сили, ба більше — тепер своє, яке самі й побудували.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
