Білопілля — одне з найближчих до кордону з Росією міст Сумщини. Населений пункт постійно потерпає від обстрілів. Росіяни б’ють його керованими авіабомбами, «шахедами», гатять з артилерії та реактивних залпових систем. Колись мальовниче Білопілля, тепер посічене осколками снарядів, глибочіє зруйнованими будівлями й вибитими шибками. Всюди видніються зруйновані дахи, а під ногами тріщать шматочки цегли. Попри постійну небезпеку тут і досі залишаються люди. Яке воно, життя за сім кілометрів від ворога, — розповідаємо у репортажі.

В обіймах міста

Є міста, в обійми яких потрапляєш одразу. Це виглядає так: спочатку бачиш стелу з назвою населеного пункту, потім — заправку, а тоді раз — і опиняєшся в центральній частині. Отак миттєво й міцно, як старого друга, тебе обіймає Білопілля. Раніше місто зустрічало своїх гостей ратушею з годинником. Тепер на місці споруди — пустка. Минулого року ратушу зруйнували росіяни, поціливши в неї «шахедом». Разом із нею тоді згоріла й будівля сервісного центру Пенсійного фонду. Здається, в місті немає жодного куточка, куди б не зазирнула війна. Центральна частина Білопілля майже зруйнована. Віконні рами будівель, що залишилися, затулені листами фанери.

Наприкінці липня місто знову обстріляли. Цього разу гатили з «градів». Ракетою зруйнували квартиру в п’ятиповерхівці. На щастя, в той момент господарів не було вдома. Через дорогу від багатоквартирного будинку є приватний дім з обвугленим дахом, а за ним — кілька чорних паль — це все, що залишилося від чийогось гаража.

Поруч лежить міський парк. Білосніжна арка, що прикрашає вхід до нього, побита осколками від снарядів. Посічений ними й торговельний центр «Вир». З боку від нього — вщент зруйнований магазин, у якому колись продавали дитячі іграшки.

Поки ми писали цей репортаж, росіяни знову атакували місто керованими авіаційними бомбами. Це сталося 10 серпня. Результат обстрілу — 10 пошкоджених приватних будинків, близько половини з яких не підлягають відновленню, — розповідав міський голова Білопілля Юрій Зарко «Суспільному».

Жителі міста стараються не затримуватися надовго в центральній його частині, бо надто часто сюди падають російські снаряди. Коли-не-коли вулицю перетинають перехожі чи велосипедисти. Зараз у місті не працюють банки й Пенсійний фонд, зачинений мережевий маркет «АТБ», призупинила діяльність «Нова пошта». Упродовж місяця не надавав свої послуги й національний оператор «Укрпошта». Проте нині його відділення працює. Це трохи полегшило життя тих, хто вирішив залишитися в обіймах прифронтового Білопілля.

Була газетою, а стала бойовим листком

За кілька десятків метрів від центральної частини міста розташувалася редакція газети «Білопільщина». Мабуть, тут найбільше раділи, що відкрилося відділення «Укрпошти». Адже упродовж місяця газету ніхто не розносив читачам. В’язки тих примірників і досі стоять в офісі редакції на підлозі.

— Оці запаси, що пошта місяць не носила, ми розбираємо й будемо роздавати людям, — каже редакторка газети «Білопільщина» Наталія Калініченко. Жінка працює тут 28 років. Спочатку обіймала посаду завідувачки відділу державного будівництва, а згодом — очолила редакцію. — У кращі часи в цьому приміщенні сиділо багато людей, максимально — було 12 працівників, — мовить вона, широким жестом вказуючи на кілька самотніх столів.

photo 2024 08 12 16 09 58
Редакторка газети «Білопільщина» Наталія Калініченко

У будівлі редакції є ще кілька кімнат. В одній із них стоїть шафа, де зберігаються підшивки газет різних часів. Проте найцінніші архіви, каже пані Наталія, вона вже вивезла у надійне місце.

— Тут теж працювали люди, — розповідає жінка, крокуючи редакцією далі. — А отут, — каже, прочиняючи двері ще однієї кімнати, — отут, якщо чесно, рука не підіймається щось робити.

Це кабінет головної редакторки. На столі лежать шматки підвісної стелі. Де-не-де видніються уламки скла. Такі руйнування спричинив ворожий снаряд, що впав поблизу. Це сталося ще навесні, однак наводити лад у своєму кабінеті пані Наталія не наважується.

— Нічого не хочу з цим робити. І заходити навіть не хочу. Все тут потріскалося, все попадало. Якби був хоч якийсь натяк на те, що обстріли припиняться, то вже давно усе полагодили б, а так… переїхали в один кабінет і працюємо там, — з жалем говорить редакторка.

Сучасну «Білопільщину» створюють за дверима з написом «Ми знаходимося тут!!!», у невеликому світлому приміщенні. До війни видання було повноколірним, виходило накладом 5 000 примірників. Зараз друкують лише 1 500 газет.

Сьогодні Наталія Калініченко називає «Білопільщину» «бойовим листком». Каже, на це вказує характер наповнення. Журналісти публікують фронтові зведення, фіксують наслідки обстрілів, пишуть про загиблих, діляться графіками роботи офіційних установ і магазинів.

Втім, жителі Білопільської й Краснопільської громад раз на місяць отримують повноколірне видання під назвою «Спільнопілля». Його створюють колективи редакцій газет «Перемога» й «Білопільщина».  

— Ми відчуваємо спорідненість з колегами, бо на прикордонні одні проблеми. Роботу ми розподілили так: разом обговорюємо теми, пишемо тексти. Краснопільська редакція верстає, а ми — ведемо фінансову документацію. «Спільнопіллям» ми стараємося повертати людей до колишнього формату газети. В нас ціла добірка вже є. В газету ми беремо іноді передруки. Тут і про художників пишемо, ось рецепти, а кому треба — календар посівний, як же ж без нього? — риторично запитує редакторка, перебираючи газети.

Наталія Калініченко зізнається: під постійними обстрілами працювати складно, проте цей вибір вона зробила свідомо.

photo 2024 08 12 17 14 39
У редакції зберігається примірник газети за 26 лютого 2022 року. На першій шпальті — заголовок «Наразі загрози вторгнення на територію Сумської області немає». Це були слова очільника області, що прозвучали 22 лютого. У той же день газету відправили в друк. Цей примірник читачі отримали в кінці березня 2022-го, коли місто звільнили від блокади

— Так, це важко, бо ти ходиш напівпсихом. Думаєш, що розпочався обстріл, коли машини дорогою їдуть чи хтось гупає дверима. Я усвідомлюю, що життя в Білопіллі — це лотерея. Від смерті тебе може відділяти кілька секунд. Що мене тримає? Перше — мої діти, онуки й батьки живуть не тут, тож я відповідаю тільки за себе. Друге — газета для мене — це можливість заробітку. Адже не знаю, чи буду зі своїми знаннями й досвідом корисна десь, хоча й постійно навчаюся. А третє — є речі, які ніхто не зробить за мене.

Нашій газеті 104 роки, це найстарше друковане видання області. Я тут, щоб зберегти про нього пам’ять й підтримувати його видання, — ділиться Наталія Калініченко.

До розмови приєднується верстальниця й коректорка Людмила Галун. Вона працює в редакції 51 рік. Жінка прийшла на посаду коректорки, а зараз розміщує тексти й ілюстрації на сторінках газети.

— А куди виїжджати? В мене тут будинок, донька працює в лікарні. Я її не покину, а вона — мене. Коли до нас прийшла війна, в місті всі наче рідніші одне одному стали. Зараз ми часто виходимо увечері погуляти біля під’їзду, хоча раніше так не робили. Разом із сусідами відстежуємо тривоги, бігаємо в підвали ховатися від обстрілів. Виїхати можна, але тут поховані мій чоловік і мама, тут все моє, то й залишаюся, — говорить Людмила Галун.

photo 2024 08 12 17 37 30
Верстальниця газети «Білопільщина» Людмила Галун

Через постійні обстріли в травні у Білопіллі оголосили масову евакуацію, яка триває й досі. Щотижня сюди приїжджає автобус й забирає охочих виїхати. Зараз, говорить Наталія Калініченко, за офіційними даними, в Білопіллі залишається жити близько 3 000 — 4 000 осіб, тоді як до великої війни тут проживали майже 17 000 жителів. За словами редакторки, за час російської агресії в місті загинуло 11 осіб. Серед них — двоє дітей.

«На нас все казали «ждуни», а ми просто жили»

На початку березня 2024 року росіяни нещадно обстрілювали села на прикордонні. Одним із населених пунктів Білопільської громади, що потерпав від вогню противника, було село Рижівка. Централізована евакуація з села, фактично розташованого на кордні, була неможливою. Адже всі шляхи ворог тримав під вогнем. Із села люди вибиралися самі. Ті події добре пам’ятає Галина Літвінова, спеціалістка Центру надання адміністративних послуг Рижівського старостату. Жінка не бажає фотографуватися, проте охоче ділиться спогадами тих подій.

— Сама я родом звідти, — вказує головою кудись у бік Росії. — Проте все своє свідоме життя прожила в Рижівці. Для мене моє село було найкращим. У перший рік повномасштабної війни в Рижівці ще можна було жити, хоча й стріляли. Ми городи копали й саджали, господарство тримали, здавали молоко. Минулого року навіть на Сейм їздили купатися кілька разів. На нас все казали «ждуни», а ми нікого не чекали, просто жили.

Із січня цього року обстрілів стало більше, а в березні нас зовсім вибили з села. Вибухи лунали день і ніч. Я думала, що ми звідти вже не виберемося. Але таки вийшли, хоча голі й босі. На той момент я забрала з собою тільки сумочку з ліками й документами. 

Вибиралися хто як: своїми машинами, велосипедами, пішки, також виводили господарство. Ловили момент, щоб під обстріл не потрапити. Чули, що трохи притихло — й бігли скоріше. Також допомагали волонтери. Вони довозили людей до блокпоста в Білопіллі й поверталися в село за тими, хто лишився.

Я їздила в Рижівку трохи згодом, коли все притихло, щоб взяти одяг, взуття, подушку й ковдру. Що зараз там відбувається — не знаю. Мої односельці осіли в Білопіллі, в Сумах, по селах району, по нашій громаді й по сусідніх. Щоб розв’язати питання наших людей по старостату, Білопільська міська рада виділила нам кабінет. Тому я працюю тут, а живу нині у Сумах. У Білопіллі зараз теж несолодко, не знаєш, що буде далі, — зітхаючи мовить Галина Літвінова.

Лікують тварин, що потрапили під обстріл

Поблизу білопільського ринку височіє двоповерхова будівля. Це — ветеринарна аптека. До великої війни тут можна було купити не тільки ліки, а й домашніх тварин. На другому поверсі продавалися папуги, хом’ячки, рибки, шиншили й пацюки. Коли почалося повномасштабне вторгнення, власники аптеки вивезли всю живність в безпечне місце. Тож другий поверх довелося зачинити. Проте перший — працював щоденно.

Сьогодні у ветаптеці торгує Олександр Холін. Він працює тут упродовж тринадцяти років. Каже, що попри складну ситуацію в них щоденно бувають відвідувачі. Люди купують ліки, корм, вітамінно-мінеральні комплекси, беруть нашийники й переноски для тварин.

— З початку війни ми жодного дня вдома не сиділи. Востаннє, коли нас бомбили, аптека теж працювала, але до обіду. Звичайно, такого попиту на товар як раніше немає, але потрошку йде. Були, звичайно, моменти, коли в магазин взагалі ніхто не заходив, але це — рідкість. Наш день починається й закінчується словами: «А ви будете завтра працювати?» або «Чи можна вам товар замовити?», — розповідає Олександр.

photo 2024 08 12 18 01 14 2
Продавець ветеринарної аптеки Олександр Холін

Іноді працівники ветаптеки підліковують безпритульних тварин. Вони часто потрапляють під обстріли й отримують поранення.

— Є тут у нас місцеві «бандити», яким теж дістається під час ворожих атак. То вухо в пса якогось підірване, то ще щось травмоване. Сьогодні разом із власником магазину, що навпроти, ганялися за одним таким, щоб хоч рани йому обробити. Буває, люди домашніх поранених тварин нам привозять. Стараємося і їм надати допомогу.

Виїжджати з Білопілля Олександр Холін не збирається, попри небезпеку вважає, що має бути тут.

— Мені родичі кажуть, що треба тікати звідси, але ми з родиною поїдемо лише тоді, коли зовсім гаряче стане. Поки в планах — працювати. Люди ж якось тут живуть. Подивіться, он навіть комунальники місто до ладу приводять, як поїхати? — чи то запитує, чи то стверджує Олександр.

Вулицею прямують кілька жінок у яскравих жилетах. У руках тримають граблі й лопати. Вони гучно щось обговорюють, а потім — сміються. На мить здається, що насправді ця війна — страшний сон, і що Білопілля, як і раніше, — привітне, затишне й ціле. Втім, ці думки оманливі, бо виникають лиш тоді, коли в місті тихо.

photo 2024 08 12 18 04 39
Білопільські комунальниці йдуть наводити лад у місті
Привіт! Цей репортаж ми створили завдяки підтримці учасників Клубу Цукру. Приєднуйся, аби наша команда мала змогу розповідати більше історій воєнного часу. Адже кожна з них має бути зафіксована, кожну потрібно зберегти
photo 2024 01 23 17 18 25
Юлія Опанасенко
Журналiстка

Вас може зацiкавити

Дитячі іграшки, джерело OLX
🎁 Бас-гітара, посуд, іграшки та равлики: що безплатно віддають сум’яни
Не завжди те, що вам більше не потрібно, має опинятися у смітнику. Багатьом речам можна давати друге життя та використовувати повторно. Часто це не тільки про економію, а й про відповідальне ставлення до екології. Цукр проглянув ресурси з оголошеннями та з’ясував, що та кого сум’яни віддають задарма. Равлики-ахатини Поміж безлічі оголошень із собаками та котами […]
e7e90e13477f77907715d4ca7c0407cc 1732023611 extra large
🤝 Зеленський доручив посилити спецпідтримку Сум за прикладом Харкова. Що це означає
Про спецпідтримку ми поговорили з редактором харківського медіа
🪦 Матеріали вчетверо дорожчі за ринкові ціни. «Наші гроші» дослідили кошториси на будівництво на сумському кладовищі
Матеріали замовили за цінами вчетверо та вп'ятеро дорожче за ринкові
snapedit 1732176124443
💃 У Сумах створили танцювальний театр. Перша вистава — про внутрішній світ та емоційний стан жінки
Подружжя представили першу виставу «Вона»
Знімок екрана (766)
🎬 «Що скоріше ми звідси поїдемо, то скоріше тут буде сіра зона». Вийшов документальний фільм про Сумщину
Скоро фільм можна буде подивитися на «Київстар ТБ»
ESH 29 (1)
🎭 Чому актори мовчать про Вія, і з чим лягають у домовину. Що можна побачити за лаштунками театру Щепкіна?
Коли ви дивитеся виставу в театрі Щепкіна, бачите лише маленьку частину його життя. Окрім сцени, тут є таємні підземелля, шахти, гримерки та цехи. У цих приміщеннях актори дотримують забобонів: не називають вистави, які приносять нещастя, не лягають до труни без спеціального предмета, а знайшовши цвях, забивають його у сцену. Ми побували на екскурсії Сумським національним […]