Яка вона, ранкова атмосфера сумського тролейбуса? Нам вдалося відчути її за кілька днів до Великодня. На той момент ми хотіли дізнатися, куди в ранкову годину пік прямує старше покоління сум’ян, про що говорить, і що думає про Суми? Натомість ми не лише знайшли відповіді на ці запитання, а й записали кілька життєвих історій. Читайте текст під аудіозапис, аби відчути плавний рух тролейбуса й поринути в тихі розмови його пасажирів.
Тролейбусний вайб
Восьма ранку. Майже порожня зупинка на вулиці Ковпака. На лаві, вдивляючись удалину, сидить жінка в сірій кофтині.
— Не підкажете, скоро буде тролейбус? — запитую в неї.
— Та вже десь на підході. Я кожен день ним їжджу. Виходжу раніше, щоб не бігти мені. Сяду на скамейку та й ногами теліпаю. Я всі маршрутки, тролейбуси знаю, куди, який і в скільки йде, — каже вона.
— Ви працюєте, мабуть, — цікавлюся.
— Так. Ото казав мені сусід: «Скажи мені, пожалуста, де це пенсіонерів ще й на роботу беруть?». Кажу йому, що треба бути хорошим економістом чи бухгалтером. Он, іде, — промовляє жінка, помітивши синій тролейбус.
Транспорт плавно паркується біля зупинки, заходимо. У салоні тролейбуса просторо, є вільні місця. Більшість пасажирів — старшого віку. Поруч із вікном дрімає літній чоловік у сірій кепці. В середній частині салону їдуть мама з малюком. Сину не сидиться у візочку, він знову й знову намагається з нього вилізти. Раптом у тролейбусі лунає: «Доброго вечора, ми з України» — це в когось дзвонить телефон.
Тим часом тролейбус тихо «пливе» сумськими вулицями. Цей рух і сонце, що затишно світить крізь великі вікна, огортають спокоєм. Ніби й не було тих шалено-швидких зборів уранці — зараз ти просто роздивляєшся своє місто, погойдуючись у тролейбусі.
Від зупинки до зупинки в салоні поступово збільшується кількість пасажирів. З уривків розмов зрозуміло, що сум’яни їдуть на ринок. Саме йдуть приготування до Великодня.
— Не буду багато пекти цей раз, заколочу на стакан, важко вже мені з пасками возитися. Ще холодцю зварю, — ділиться планами пасажирка в білій блузі зі своєю знайомою, яка сидить поруч. Розмову на мить перериває голос, що оголошує: «Зупинка вулиця Металургів». Тут виходить жінка, що чекала разом зі мною цей тролейбус на Ковпака.
Щоближче під’їжджаємо до Центрального ринку, тим частіше прокидається чоловік у сірій кепці. На вулиці Британській він пробуджується остаточно, підводиться з місця й поволі просувається до дверей. На ринку він виходить, а з ним — і більшість пасажирів.
Ми їдемо трохи далі, до «МакДональдзу», щоб змінити маршрут і поспілкуватися з сум’янами, які прямують в інший бік міста.
«Якби не война»
На зупинці велелюдно. З лави на нас доброзичливо поглядає сивочолий чоловік у джинсовій куртці. Це Віктор Петрович, йому 78 років. Він зранку вирішив з’їздити в «Епіцентр».
— Поламалася косилка. Пробував її ремонтувать — не вийшло. Нада поїхать нову купить. А бабушка моя вдома їсти готовить. Сьогодні заказав їй супец.
Поруч із Віктором Петровичем сидить жінка, тримаючи городній інвентар. Який саме — не розгледіти, бо захований у пакет. Видно лише дерев’яний держак.
— Старші люди зранку їдуть на дачу, на ринок, на кладовище і на роботу, — каже вона. — Я взагалі ще молода пенсіонерка: ще мені робить і робить. Такі пенсії, шо хтозна, як без цього. Будуть працювати пенсіонери, поки не попадають, — суворо мовить жінка.
Фото: Цукр
Невдовзі на зупинку прибувають тролейбуси. Обираємо той, що їде на 12-й мікрорайон. На маршруті працює кондукторка Валентина Григорівна. Цій професії вона присвятила 15 років життя. Зізнається: іноді працювати буває морально важко.
— До кожного пасажира треба знайти свій підхід, бо хтось доброзичливий, а хтось агресивний. Комусь, можливо, я не подобаюся, таке теж буває. Інколи мені люди про долю свою розповідають, то треба вислухати, поспівчувати. Ну, і важко рано вставать — у три сорок, — ділиться Валентина Григорівна.
За спостереженнями кондукторки, цим тролейбусом люди старшого віку зранку зазвичай їдуть на ринок. Пасажири також прямують на дачі, що розташовані поблизу Блакитних озер.
— Туди ж їдуть і літні чоловіки, щоб порибалити. Молодь тролейбусом майже не користується, — каже Валентина Григорівна, і йде видавати квитки пасажирам, що сіли поблизу «Мануфактури».
Ліворуч від себе помічаю замисленого чоловіка. На запитання: «Звідки так рано їде?» — відповідає:
— Додому, з базару. Редисочки взяв, капусточку, курочку, щоб холодець на Паску зварить.
Чоловіка звати Микола, він охоче розповідає про себе. Каже, що живе у Сумах 60 років. Тут вчився, працював на Сумському НВО, а після армії — на заводі «Центроліт».
— Потом чорти занесли мене аж в Якутію, тоді потрапив на Магадан, 12 років був на Чукотці. Тоді додому переїхав у 91-му. Потом смився опять в Магадан. Через вісім років приїхав у Суми, пішов в охрану, а тоді все, харе. Попитайте ще в отієї жінки, куди вона їде, то моя, — пропонує пан Микола на завершення розмови.
Його дружина Тетяна Миколаївна сидить трохи далі. Випереджаючи моє запитання, каже:
— У мене все так само як чоловік розказав — я всюди слідом за ним. Нам у Сумах добре, якби не война, взагалі прекрасно жилося б. А на базарі я купила все, що треба для паски: дріжджі, масло, ізюм, цукати, — перелічує Тетяна Миколаївна.
Ліворуч від водійки спиною до дороги сидить жінка у червоному, й пильно спостерігає за нами.
— Якщо не секрет, куди зранку прямуєте? — запитую.
— Я їздила у водоканал, — доброзичливо відповідає пасажирка, — відвозила показанія води, а тепер їду назад. Оце кожен місяць так, бо з телефону колись як накуралесила, то прийшло багато платить. Краще я сама відвезу, так знатиму, шо буде все нормально. Та й шоб вдома не сидіть, бо живу сама, а знаєш, як воно у чотирьох стінах? І сидіть довго не хочеться, і пройти нікуди — ноги отказують, — із сумом промовляє вона.
«До останнього сиділи в підвалі під обстрілами»
У передній частині салону тролейбуса їде жінка з короткою стрижкою й у сонцезахисних окулярах. Вона з цікавістю слухає моє запитання й широко усміхається:
— Їду на «Нуга бест», (масажне ліжко, — ред. ). Часто там буваю, — мовить вона, шукаючи щось у сумці. В її руках з’являється якийсь папірець, за ним ще один, а потім ще і ще. Жінка швидко роздає їх іншим пасажирам. Потім протягує мені:
— Це вам! Безплатний масаж. Тільки треба придбати якусь продукцію, і вам дадуть цілих 15 сеансів. Оце я там купила браслет нано… нано... ай, забула. Діє на судини, заспокоює нерви. В той кабінет мене моя знайома пригласила, казала: «Хочете?». А чого ж не хочу? І оце ходжу туди. Я себе краще почуваю і фізично, і морально, сплю спокійніше. Я на пенсії не сумую, — говорить жінка підводячись, щоб вийти на наступній зупинці.
На її місце сідає ще одна пасажирка. Її звати Галина Яківна, каже, що їде з лікарні.
— Туди тільки зранку треба, бо колись дісталася пізніше, а людей назбиралося вже багато. Я взагалі переселенка з Сєверодонецька, в мене в Сумах двоє онучок живуть. У свій час ми тут з чоловіком і сином були у відрядженні на «Хімпромі». Нам це місто дуже сподобалося, а коли онучка стала дорослою, ми їй тут гуртом купили квартиру. У 2014 на Донбасі почалися бойові дії, а тут в мене народився правнук, тож я приїхала в Суми й жила тут два з половиною роки. Потім повернулася додому.
Коли у 2022-му посилилися бойові дії, ми думали, що це ненадовго, до останнього сиділи в підвалі під обстрілами. Згодом таки довелося виїхати сюди, в Суми. Душа моя зараз там, звісно, бо власного житла немає, й ми вже його ніколи не купимо — статки не ті, — Галина Яківна завершує свою розповідь саме тоді, коли ми під’їжджаємо до кінцевої зупинки. Виходимо разом із нею.
Повертаємося у центральну частину міста теж тролейбусом. На годиннику — майже десята. Громадський транспорт практично порожній. На проспекті Михайла Лушпи до салону заходить жінка в спортивному костюмі, сідає поруч зі мною. Її звати Надія Петрівна, їй 68 років.
— Я їду брату двоюрідному помогти картошку саджати, йому 86 років. Сама я вже давно на пенсії, але підробляю в аптеці молодшою сестрою. Не на повну ставку, звичайно, але ж між людьми. Мені це важливо, бо чоловік помер, ось уже шостий рік, а син на Донбасі. Пішов воювати на другий день війни (у 2022-му році, — ред.), хоча в армії не служив. Зразу був у ТрО, потім поблизу Сум, тоді Куп’янськ, а зараз вже на Донбасі. Так що хай береже Господь Бог і воїнів, і нас усіх, — із надією каже Надія Петрівна, водночас роздивляючись, як повз нас пливуть багатоповерхівки зі скотчем на вікнах.
А тролейбус Цукру везе в хороші Суми. Приєднуйтеся за посиланням