11 травня Президент України Володимир Зеленський відзначив Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня двох медсестер із Сумщини. Одна із них — молодша сестра терапевтичного відділення Тростянецької міської лікарні Тетяна Тарасенко. До Києва на зустріч із гарантом вона зібралася за дві години. Перед самим від’їздом, повагавшись між платтям і штанами обрала останні, щоб на випадок бомбардування чи обстрілу бути у зручному. Орден їй вручили в залі нового корпусу Центру дитячої кардіології та кардіохірургії. Як вона скаже згодом — для неї її нагорода — абсолютна несподіванка. Очікувала, що їй вручать максимум грамоту.
Ми з Тетяною сидимо за круглим столом невеликої кухні сумської квартири. Про інтерв’ю домовилися за кілька годин, і все вдало зійшлось, або воно відбулося. Перед нами в оксамитовій коробочці лежить той самий Орден Княгині Ольги. Тетяна пояснює — привезла його з собою до Сум, аби показати мамі. Те, що мені вдалося його побачити й показати — приємна випадковість.
Далі, доки чай повільно холоне в кружках, Тетяна розповідає, як у Тростянець зайшли російські війська, як бомбили лікарню з хворими всередині, як вони з медиками евакуювали частину пацієнтів, і врешті — самі залишилися жити в напівзруйнованому медзакладі. Але почнімо спочатку.
Нікуди не ходили, окрім роботи
Тетяна Тарасенко в медицині з 2000 року. Починала працювати молодшою медичною сестрою в пологовому будинку в Тростянці. Потім — у дитячій консультації, в лабораторії, і врешті — четвертий рік працює молодшою медсестрою в терапевтичному відділенні Тростянецької міської ради. За освітою Тетяна кранівниця, вчилася в будівельному технікумі. Говорить, працювати в медицині подобається, хоч часом і складно. 23 лютого Тетяна вийшла на добову зміну в лікарню.
Зранку, 24 лютого, коли почався повномасштабний наступ росії на Україну, в шоковому стані повернулася додому й поїхала на закупи. Коли жінка була в магазині, Тростянцем проїхали перші російські танки.
— За кілька днів місто окупувала армія рф. Усе розбили й розграбували, пересуватися вулицями було небезпечно. Ми старалися нікуди не ходити, окрім роботи, — згадує вона.
Тетяна з колегами домовилися приїжджати на зміни раз на три дні. Дехто з медпрацівників були немісцевими, інші – жили в районах Тростянця, де тривали активні бої, тож не могли приходити щодня. Російські військові попередили — аби ідентифікувати медиків, вони мають носити білі пов’язки на руках і ногах. Так їх не чіпатимуть і пропускатимуть до лікарні.
Пацієнтів, яких родичі змогли забрати додому, виписали. Тетяна розповідає, рідні приходили за ними й вели додому стежками через ліс. Ті, в кого такої можливості не було, а також лежачі хворі й люди з опорно-руховими травмами, залишилися в медзакладі. Згодом, коли два верхніх і два нижніх поверхи лікарні розбили окупанти, пацієнтів зібрали на третьому. Усього – 12 хворих.
Йшла та думала, що вслід вистрелять
Тетяна пам’ятає всі дати окупації. Описує буквально кожну важливу подію тих днів. 18 березня росіяни вперше обстріляли Тростянецьку міську лікарню. Снаряд потрапив у кут будівлі, пробивши опалювальні труби. У цей день заклад залишився без тепла. 21 березня стріляли по вікнах лікарні, але вони ще трималися. 22 березня біля її будинку впала касетна бомба — посікла паркан, побила скло, пошкодила стіни й меблі в домі.
— У цей же день із самого ранку в місті йшли страшні бої. Як тільки вони притихли, я зібралася на роботу. Йти було страшно, попросила чоловіка піти зі мною. Дорога вела через російський блокпост.
На ньому Тетяну з чоловіком зупинили й опитали на наявність зброї. Почувши, що жінка медик, а чоловік її супроводжує, сказали Тетяні рухатися вперед, а йому — розвернутися та йти в протилежний бік.
— Я йшла й думала, що мені вслід вистрелять. Боялась, але озиралася, чи не стріляють у чоловіка. Доки дійшла до лікарні, думала — помру.
Чоловік, побачивши, що вона зайшла на територію медзакладу, зміг спокійно дістатися будинку. Тетяна каже, на роботі перше, що попросила — води. Від страху всю трусило й пересохли губи.
Снаряд у пологовому
На той момент у місті вже не було світла й зв’язку. Лікарня мала власні генератори, тож залишалася з електрикою.
— Ми заряджали телефони, коли почули сильний вибух. Згодом до нас прибігли дівчата з пологового й сказали, що на їх поверх потрапив снаряд. Наскрізь.
Через постійні обстріли їх відділення уже й так повністю перебазувалося в підвал. Там жінки й народжували, там і переховувалися від бомбардування. Тетяна з частиною пацієнтів також спустилася у сховище.
— Так вийшло, що в той момент я залишилася одна з медпрацівників на поверсі. Я не могла нічого зробити з лежачими пацієнтами, не могла знести їх до підвалу. Просто поставила їх ліжка в коридорі за принципом двох стін. Кому змогли — допомогли спуститися.
Наступного дня, 23 березня, під білим прапором з лікарні вийшли працівники й пацієнти пологового й інших відділень. Вийшли вагітні, вийшли мами з новонародженими дітьми. Вийшли всі, кому було куди йти. У лікарні залишилися 11 пацієнтів і семеро працівників: молодша медична сестра Тетяна, старша медична сестра поліклініки Алла Іванівна, хірург, робітниця кухні, чоловік Тетяни, який працює оператором водозабірної станції, також приходив працівник по будівництву. Усі вони прожили в пошкодженій лікарні без вікон і опалення до кінця окупації Тростянця.
— Холод був страшний. Ми знесли ковдри звідусіль і вкривали хворих, які не могли пересуватися. Приходили до них, перевдягали, приносили чай і їжу. Люди дуже плакали. Треба розуміти, що це лежачі пацієнти: їх треба й помити, й перевдягти, їм треба памперси, пелюшки. Це все дуже складно.
До кухні медзакладу вже не було доступу. Чоловік Тетяни й працівник по будівництву знайшли газовий різак і цеглу. З них зробили конструкцію для приготування їжі. Продуктів майже не було. Зранку пацієнтам варили суп із пшоном і картоплею, в обід борщ та суп. Давали солені огірки й хліб, який привозили волонтери. Тетяна каже, хліба було так мало, що його різали товщиною в мізинець, і видавали по шматочку. Увечері роздавали те, що приготували в обід.
— В якийсь момент уже не було чого варити. Тоді ми знайшли консервовану квасолю, яку привозили гуманітаркою. Ми заливали її водою й кип’ятили. Виходив супчик.
Побачили, що всі наші — живі
25 березня, о 6 ранку Тетяна з медпрацівниками йшли з підвалу до терапії перевдягати хворих. Зав’язали білі пов’язки, взяли памперси, одноразові пелюшки, піднялися на другий поверх. Там їх зустріли російські солдати, які робили зачистку лікарні й шукали українських військових. Переконавшись, що перед ними медики, пропустили.
— Ми забігли на третій поверх і побачили, що всі наші — живі. У палатах і в коридорах самі лежачі жінки. Вони казали, що ті росіяни до них також заходили.
Наступного дня, 26 березня, Тростянець звільнили від окупантів. На той момент у лікарні залишилися дев’ятеро пацієнтів. Ще під час окупації, працівникові з будівництва вдалося евакуювати з медзакладу кількох хворих, яких він спершу забрав до себе додому. Окрім пацієнтів, у підвалі Тростянецької лікарні ховалися близько п’яти жителів прилеглих будинків, які зруйнувала російська армія. 27 березня Тетяна з чоловіком повернулися додому. У межах лікарні життя всіх хворих і працівників медичного закладу вдалося зберегти.
Окрім Тетяни Тарасенко, Президент України Володимир Зеленський нагородив Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня головну медичну сестру Тростянецької міської лікарні Аллу Чернець. Також Президент присвоїв почесне звання «Заслужений працівник охорони здоров’я України» головній медичній сестрі Охтирської районної лікарні Людмилі Гусак.
