— Ви не готові до того, що сьогодні почуєте. Це буде виносити вам мозок і здаватися абсолютною провокацією.
Так почалася наша розмова з Михайлом Вітюком, якого світ знає під псевдонімом Vakula. «Я не артист і не музикант. Я просто людина, яка шукає правди. А музика — лише один з інструментів, в якому знаходжу себе і свою правду» — говорить Vakula — діджей та автор електронної музики.
Народившись у Конотопі, він не знайшов собі тут місця: прагнув піти у китайський монастир, одинадцять років жив у Москві, певний час — у Києві й Одесі, а тепер прагне переїхати в Індію. «Україна завжди була для мене закритою, місцем рабів. Я прагну нарешті знайти своїх». Зараз музикант у Конотопі. Живе у батьківській хаті, ні з ким не спілкується й сповідує усамітнення митця. Цукр навідався до Михайла у гості, аби дізнатися, чим він живе, чому вважає музику непотрібною світу, людей — брехунами й заручниками системи, а скандал зі статевим органом на обкладинці альбому — зрадою і розчавленням його як артиста.
Важливо: редакція Цукру не розділяє поглядів Михайла щодо вакцинації, наркотиків, ставлення до психотерапії та різких висловлювань на тему розвитку людства в цілому й українців зокрема. Ми пишемо про це, аби повною мірою показати внутрішній світ героя.
Я вкрай рідко виходжу на контакт, даю інтерв'ю чи якось взаємодію, бо з самого початку моє ставлення до українського суспільства – упереджене. Люди у нас здебільшого позбавлені розуміння культури. Артистів, творчості та індивідуальності немає. Все копіюється із західного світу чи артистів минулого. Немає жодного, про кого можна було б з гордістю сказати: «Це з України!».
Я не артист і не музикант. Я просто людина, яка шукає правди. А музика — лише один з інструментів, який допомагає шукати себе і свою правду. Цілі зробити світ краще і допомогти людям у мене немає — кожен сам собі має допомогти.
Хотів поїхати в Тибет
Мене з самого дитинства ніхто не розумів. Отримував стусанів, ніколи не знаходив підтримки у ближніх й не відчував, що зі мною готові говорити. У 16 років хотів піти в монастир — Шаолінь чи Тибет. Поїхав — ні, просто втік — до Москви, щоб заробити грошей та стати ченцем. Та з Тибетом не склалося, я затримався у Москві, почав писати музику й багато виступати.
Завжди усвідомлював, що я інший. Я той, хто шукає творця з юних років
У мене всередині завжди було те, що невластиво іншим дітям. Наприклад — радість Богу. Років до 24 постійно виходив на вулицю і просто стрибав, коли хотілося, коли відчував любов до Всесвіту. Навколишній світ усіляко намагався мене з цього стану витягти через обман та ілюзію розваги – дівчата, клуби, класна робота, тачки. Усі ці показники успіху в соціальній системі — суцільна брехня, на яку я, на жаль, довгий час вівся.
Спочатку радіо в Конотопі, потім діджейство в Москві
Музикою я взагалі з дитинства займаюся. Вона у мене в генах — дід був бандуристом. Та «займатися музикою» не означає «писати її». Довгий час я збирав платівки, цікавився життям музикантів й просто багато слухав.
У 1998-му в моєму житті з'явилося діджейство
Ми з товаришами відкрили в Конотопі першу радіостанцію, де вели мовлення у форматі, схожому на московську «Станцію 106.8». Проіснувала вона місяці зо три, бо в нас грала музика в стилі тріп-хоп, драм-енд-бейс та нью-джаз. Хіба могло воно довше проіснувати в Конотопі? Диво, що ми взагалі таке зробили.
Переїхавши до Москви, десь з 2003-го, я почав писати власну музику. Це почалося випадково: зайшов до музичного магазину, зустрів хлопця, який купував ті ж платівки, що і я, познайомився, дізнався, що той захоплюється діджейством і створенням треків. Він поділився зі мною ноутбуком, техніками, показав базові прийоми, і почалося. Спочатку це було щось середнє між техно, хаусом та даунт-бітом із хіп-хопом. З часом стиль змінювався, я робив музику в міру того, як на мене впливав навколишній світ.
Та рідко щось по-справжньому подобалося, завжди хотілося більшого, кращого
Після того, як сповна наситився Москвою, я ще певний час жив ще у Києві, Пітері та Одесі. А до Конотопа повернувся, коли помирала мама. Перебудував будинок, обладнав студію і затримався тут.
Написав трек, щоб сказати все, що думаю про ваксів
Правду, якої я дотримуюсь, називають по-різному: хтось конспірологією, хтось теорією змови. Але це не заважає їй бути правдою. Ми зараз спостерігаємо початок кінця. Немає прощення цьому людству, яке все ніяк не може прокинутися, припинити бухати й убивати заради того, щоб їсти м'ясо. Що більше люди вбивають — то більше їм хочеться це робити.
Думаю, виживуть у цьому світі лише ті, хто зрозуміє себе та змінить спосіб життя
Щоб пізнати себе, людям треба насамперед навчитися розв'язувати проблеми не з психотерапевтом чи іншою сторонньою допомогою, а самостійно. Є безліч способів: хтось медитує, хтось вживає психоделіки. Потрібно бути сміливим, а у нас всі боягузи — бояться зжерти грибів, аби поринути у свої страхи. Звісно, це складно. Всі ми перекошені комплексами дитинства. Але треба лікувати. І не тіло — а голову й душу. Я точно знаю, що душа існує. Моя мама померла у мене на руках, я бачив, як її душа виходить, чув останній видих і відчував цю скам'янілість тіла, яке дихало ще кілька хвилин тому. Душу треба лікувати, бо буде пізно.
А люди продовжують робити ті нескінченні уколи, аби лише втриматися на своїх теплих місцях, не втратити роботу, машину, красиве життя… Людство тупе, воно не розуміє, що вакцина — це лише початок. Той, хто не переносить хворобу — просто з самого початку неправильно живе: їсть м'ясо, варену їжу, п'є алкоголь. Я навіть трек написав, у якому жорстко сказав все, що думаю про ваксів. Скоро випущу його і, може, в якоїсь людини розплющаться очі й вона стане чесною з собою так само, як чесний із собою я. Адже якщо мене спитають: «Вакцина чи смерть?», я відповім: «Смерть, звичайно».
Тричі намагався закінчити з музикою
Я взагалі не цікавлюся тим, що відбувається із музичним світом, бо фактично з нього виходжу. Повертаюся, правда, щоразу. Я вже три рази говорив собі «Все, закінчую альбом — закінчую з музикою», і щоразу з'являвся якийсь тригер — людина, яка надихала мене на створення нової історії. Та зараз я вже далеко не такий, як був на початку. Я все більше про етніку, акустичні звуки, поліритмію та африканські мотиви. Не називаю це геніальністю чи надздібністю, але точно роблю унікальну річ.
Моя музика постійно змінюється та робить це одночасно зі мною
Так само як я змінюю свій спосіб життя чи режим, я змінюю і музику. Що глибше йду — то глибшими стають мотиви. І ніколи нічого не планую: мені подобається – роблю, не подобається – не роблю. А «подобається» — це потоковий стан, на який практично неможливо вплинути. Стан, у якому мене пре, у якому втрачається відчуття часу, голоду та зв'язку із тілом. Надіслали в голову сигнал — я і дію, не намагаючись щось зайвий раз пояснити.
Випущений альбом — ніби брудна шкарпетка
Як я ставлюсь до музики, написаної багато років тому? Та це те саме, що запитати: «Як ти ставишся до шортів, що носив у п'ятирічному віці?». Це те, що було у минулому, я не можу себе з цим асоціювати. Так, воно було. Так, можна спиратися на минуле у разі атаки, мовляв: «Я ось це, це і це зробив. А ти?». Але по суті — що я там розумів, у тому минулому? Звичайно, Vakula був революцією, він пробив стіну нової для України та Росії музики.
Але зараз я вже не той, і всі заслуги минулого не мають більше ніякого значення
Кожен альбом, над яким закінчую роботу, перестає бути для мене цінним. Поставив крапку — все, слухати це стає гидко. Бувають, звичайно, треки, з якими ще деякий час себе асоціюю, але в більшості випадків — якщо робота закінчена, вона стає схожою на брудну шкарпетку: відсунув убік та й пішов далі.
А нащо творити, як нікого не лишилося?
Моя музика лише для тих, хто прагне себе зрозуміти. Моя творчість така ж глибока, як і теми, на які говорю. Вона не для всіх, вона – трансляція найпотаємніших думок. Нині мало хто розуміє, що я роблю. Розуміло б, можливо, більше — та реноме у мене, як не крути, зіпсоване. Vakula тепер відійшов убік. Та й до біса тих, хто не здатний розуміти хорошу музику. Мені потрібні мої люди — не невігласи, а здатні по-справжньому відчути, почути й перейнятися. У сучасній музичній культурі завжди не вистачало глибини підходу, але раніше мені вдавалося достукатись до більшої кількості душ.
Я думав, що люди, з якими був тоді на хвилі, розвиватимуться і йтимуть в ногу зі мною, розуміючи й цінуючи мою творчість
Та сталося так, що я пішов далі, а більшість застрягла на етапі «пиво, цигарки, амфетамін». А коли губився слухач — втрачалася й мотивація, залишаючи після себе лише питання «А для кого творити? Нікого ж не лишилося — всі розповзлися по шорах».
Скандал, що розчавив кар’єру
Три роки тому стався скандал, який остаточно мене розтоптав. Випустив альбом, на обкладинці якого — пеніс, що летить у космосі разом із зірками діджей-світу: Ніною Кравіц, Nastia, Пеггі Гу та The Black Madonna біля керма. З кожною із них я мав певні взаємини, але не вкладав у цю картинку того сенсу, який вклала в нього громадськість. Мене звинуватили в сексизмі та мізогінії, кричали, що я ненавиджу всіх жінок на світі.
Видалили альбом із майданчиків, музичний світ перестав зі мною працювати, заборонили гастролі й фестивалі
Мене позбавили всього: роботи, грошей, надії. Нестерпно складний час, я був фізично готовий всіх знищити. Але не знищив, пішов у режим спостереження: здорове харчування, що очистило трохи думки, та психоделіки, які відкрили шлях до конструктивного мислення й показали, хто я такий насправді.
Хотів як у «Кровостока», а вийшло краще
Черговим символом опору тому скандальному часу став альбом, у якому зробив фіти з Монатіком, Дорном, Джамалою, та Sunsay. Спочатку була ідея створити хіп-хоп альбом із провокаційними текстами в манері «Кровостока». Але якось не співпало – коли музиканти почули музику, вони стали творити. І робити це не зовсім так, як мені уявлялося — а краще, по-своєму, від душі. Джамала, наскільки я знаю, була вдома, коли їй надіслали трек.
Вона, бувши вагітною, за годину в потоці зробила пісню, яку пізніше в студії так і не змогла відтворити повторно. Тож трек так і вийшов на основі демо-версії
Приєднався Сансей, працювали з Дорном. І згодом, розуміючи, що альбом вже тісно пов'язаний зі світом попси, я вирішив постукатись до Монатіка. Через знайомого вийшов на його дружину, написав із пропозицією, і за кілька днів отримав відповідь від Діми. Він прослухав треки і так надихнувся, що запитав лише «Скільки в мене є часу?». «Два дні» — відповів я і отримав пісню за три. То справді був класний конект. У результаті альбом не став комерційним, не перетворився на попсу — це був свого роду арт: усім подобалась музика, всі увімкнулися, горіли, творили...
Я давно інший — інші треки створюю, інакше думаю, та й музика мені, можливо, зовсім тепер не потрібна. Бо коли приходжу в природу, я не бачу у своїй музиці сенсу. Вона потрібна лише для міста та його хворих людей. А мені більше не хочеться жити у суспільстві божевільних. Я хочу знайти своїх. Їду в Індію, аби знайти тих, для кого, якщо потрібно — звучатиму. А звукозапис… Я навіть хочу, щоб він закінчився разом зі світлом та з усіма можливостями, що існують для людства. Тільки тоді, можливо, воно почне прокидатися й запитувати себе: «А що тут взагалі відбувається?».
