Ірина Чумаченко народилася й виросла в Степанівці — селищі поблизу Сум. Їй 19, вона навчається в Києві й вже рік працює вчителькою української мови та літератури. Про те, як воно — викладати в умовах Нової української школи, бути на одній хвилі з учнями та знаходити спільну мову з їхніми батьками, Ірина розповіла Цукру.
Думала, що можу щось змінити
Так сталося, що коли однолітки мріяли літати в космос, я мріяла навчати дітей. Мама любить згадувати, що в дитинстві, коли друзі ліпили в піску фігурки й гралися ляльками, я ходила з зошитами й діставала всіх своїм «ну пограймо в школу!». Та дитинство швидко минуло. І з часом, ходячи в звичайну сільську школу, почала думати не лише про те, як класно навчати дітей, а й про те, що як вчителька я могла б дещо змінити в освітньому процесі.
Здавалося, що коли здобуду освіту, зможу приїхати назад до Степанівки й зробити тут все геть по-іншому й по-новому
Та сталося інакше. Старі підходи, усталені роками, змінюються, але дуже повільно. А зрушити щось з місця самотужки важко. Та й мій особистий вибір пав на велике місто.
Показати, хто тут господарка
Практичний досвід роботи вчительки переконав мене в тому, що педагогічна освіта — геть недосконала. Ми вивчаємо занадто багато теорії. Так, історію педагогіки й біографії великих вчителів потрібно знати. Але коли ти приходиш у клас, то всі ці знання не працюють.
Те, що ти знаєш на зубок філософію Макаренка, не допоможе тобі порозумітися з дітьми
Молодим спеціалістам необхідні інструменти. Їх треба навчити, як утримувати увагу й завойовувати довіру учнів, а не розповідати без кінця-краю цікаву, але таку непотрібну теорію. Я до розуміння тонкощів роботи з дітьми доходила якось самостійно: дивлячись на колег, пробуючи різні методики й експериментуючи. Пам’ятаю свій перший урок: було страшно навіть заходити до класу.
Стою перед дверима й думаю: «Що я буду робити? Як мене сприймуть? А чи сприймуть взагалі?»
Та потім заспокоїлась і вирішила: «Вибору немає — треба прийти й показати, хто тут господарка!». Це все умовно, звісно, але суть зрозуміла. З часом прийшло усвідомлення того, що з дітьми треба одразу налагоджувати такі стосунки, в яких кожен розумів би свої ролі й обов’язки. Бо якщо робити ставку на те, що ти гарним ставленням, лояльністю та великою добродушністю якось справиш враження на дітей — існує велика ймовірність, що вони залізуть на голову, звідки зняти їх буде дуже важко.
В який клас я б не приходила, одразу оголошувала свої правила: «Маємо от таку програму, я не порушую ваші кордони, ви не порушуєте мої, і ми швидко працюємо». Більшість розуміє. Проте бувають учні з характером. Взагалі некеровані діти — страх усіх вчителів. Бо вибудувати стосунки, в яких учні відчували б і чітко усвідомлювали твій авторитет — непроста справа, і якщо з самого початку цього не вдалося, далі ставатиме все складніше й складніше. У мене політика проста: діти мають розуміти, де можна порушити правила, а де — ні.
Старі правила та нова школа
Концепція Нової української школи — дискусійне питання. З одного боку воно має багато прибічників, з іншого — багато критиків. Особисто я вважаю, що це просто вимога часу: модернізація освіти, реформація, зміна методів навчання.
Але те, як у нас до цього підходять, жахає
Бо реформи в початковій освіті впроваджувати почали, а навчити по-новому викладати — забули. Навіть мене, здавалося б, представницю нового покоління педагогів, в університеті ще жодного разу не вчили нічому, що стосувалося б НУШ. Нам все ще викладають за старими стандартами, а минулого року випустили вже перших чотирикласників, які навчалися за програмою нової школи.
До речі, чотирикласники ці пішли до середньої школи, де про нові програми також ні сном, ні духом, бо в середній школі реформ немає
«Сісти по струнці й скласти руки»
Нова українська школа апелює до ігрових методів навчання дітей від шести до одинадцяти років. Так говорить вікова психологія, і так виходить на практиці: дійсно весь навчальний процес тісно пов’язаний з грою та інтерактивами.
Але тут питання: воно ніби класно, сучасно й логічно, але вчителі, які пропрацювали в школі по сорок років — нікуди не поділися
І от приходять ці вчителі одного разу на роботу, а їм — «Гра!». Звісно, що вони дивляться й не розуміють, яка гра й до чого вона тут, де ділися «сісти по струнці, руки скласти, а на перерві ще й математику порахувати». У Новій українській школі збільшився час для дозвілля на уроках. Тобто паралельно з безпосереднім навчанням має бути руханка, не тільки пізнавальні, а й суто розважальні елементи. Насправді це логічно. Невідомо тільки, чому так пізно ми до цього прийшли.
Бо погодьтеся: якщо ти заходиш до першокласників, розгортаєш книжку й починаєш монотонно зачитувати матеріал — годі й сподіватися на те, що втримаєш учнівську увагу довше, ніж на кілька хвилин. А сміх, інтерактиви й правильно організована гра допомагають не тільки залучати увагу, а й втримувати її протягом довгого часу. У дітей ще немає розуміння, що таке урок і чому це вони мають сорок хвилин сидіти, слухаючи вчителя. Аби це розуміння сформувалося, їм має стати цікаво.
До речі, одна із найпозитивніших сторін НУШ — її матеріально-технічне забезпечення
Бо ще років три тому школи не мали практично нічого з сучасного обладнання. З впровадженням реформи щороку вони поповнюються новими меблями та розвивальними іграшками. Більше й інформаційних технологій з’являється. Але тут знову прогалина: цьогоріч, наприклад, у нашій школі встановили інтерактивні дошки, а вчителів ними користуватися не навчили. Довелося самим, шляхом спроб і помилок якось розбиратися.
Ходили, пам’ятаю, один до одного в клас, питали: «Вже втямили, як воно працює?», пробуючи й собі розібратися
Хочеться щось утнути
Задумуючись свого часу над тим, а чи не занадто суворо я поводжу себе з учнями, дійшла висновку: строгість тут грає не таку вже й велику роль. Секрет у тому, аби бути на одній хвилі з ними й іноді бешкетувати, даючи волю емоціям. Круто, знаєте, час від часу щось таке утнути, щоб учні аж роти порозкривали!
От у мене, наприклад, учні-чотирикласники мають моду плигати на надуті порожні пляшки з-під соку. І от продзвенів якось дзвоник, а я дивлюся, що хлопчик один підготував свою соко-бомбу до вибуху й вже має намір стрибнути. Я, не довго думаючи, взяла та й стрибнула перша. Учні розкрили роти від подиву. Звісно, така поведінка не всім зрозуміла.
Хоч у нас і багато молодих вчителів, але вистачає й вельми досвідчених, які дивляться на тебе з презирством, типу: «Господи, ну ти ж сама ще дитина! Які пляшки з соком? Яке стрибати?»
Не ділися ще нікуди зі шкіл вчителі з підходом «Сіли. 45 хвилин просиділи з рівними спинами. Встали й пішли». Але думаю, що так більше не працює. Треба вміти давати хвилинку й вмикати той спусковий механізм, що дозволяє учням бути в тонусі, час від часу розслаблятися й відпускати напругу.
Не йду на пляж після уроків
Історію про «очікування-реальність» я також пережила. Це було перед першим уроком. Пам’ятаю, сиджу ввечері й пишу конспект: великий, комплексний, від руки. Планую кожну хвилинку, розраховую, що зараз прийду й усі одразу все зрозуміють.
Потім заходжу до класу, проводжу хвилин десять уроку та усвідомлюю: здається, щось іде не за планом. А воно, як виявилося, завжди не за планом
Зрозуміла, що такі сталі речі типу конспектів, статутів й регламентів з учнями не працюють. Важливо вміти імпровізувати. Чомусь люди уявляють, що якщо ти вчителька, то проводиш 4-5 уроків та йдеш на пляж відпочивати.
Насправді все виглядає не так: спочатку ти готуєшся ввечері, потім у школі працюєш, а далі — ще купа паперової роботи. У нас її насправді дуже багато, зайвої, часто нікому не потрібної й бюрократичної. Сидиш, заповнюєш ті методичні картки, возишся з дітоднями й купою документів, складаєш до теки, а вона стоїть до першої перевірки й прямує в архів.
Зони росту для вчителів
Важко погодитися з тими, хто не бачить у педагогіці зони для росту. Вона є в будь-якій сфері. Просто хтось обирає для себе сталий розвиток, покращуючи безпосередньо навички викладання. А хтось має амбіції до керівних посад, спрямовуючи всю увагу на кар’єрне зростання шляхом посідання все вищих і вищих посад.
З одного боку я маю амбіції й прагну до кар’єрного зростання. А з іншого — не впевнена, чи зможу відмовитися від постійної роботи поруч з учнями
Бо ті ж керівні посади передбачають скорочення кількості годин. Ти починаєш менше працювати, як вчителька, і все більше занурюєшся в паперову роботу. Чи готова до цього? Не впевнена. Я б хотіла бути біля дітей.
«Ви нічого не можете навчити!»
Я поки не навчилася залишати робочі неприємності на роботі, й завжди несу їх з собою. Ситуації бувають різні. Будь-яка робота з людьми має свою специфіку: вона забирає багато енергії, сил та ресурсів.
Ти маєш постійно віддавати
Звісно, отримуєш не менше — немає, мабуть, нічого ціннішого за ті моменти, коли діти дивляться на тебе із захватом, зацікавлено слухають і прагнуть до знань. Приємно, коли й батьки дякують. Але бувають випадки, хоч і поодинокі, коли ти вкладаєш душу, а у відповідь отримуєш зневагу. Під час дистанційного навчання, пам’ятаю, доводилося виходити на заміни, бо вчителі масово хворіли.
І от веду я урок математики, маючи рекомендації від Міністерства освіти щодо тривалості заняття не більше 20 хвилин. Розповідаю матеріал, розумію, що вже затримуюсь, але вирішую продовжити урок, аби діти бодай щось зрозуміли. Витратили ми в половину більше відведеного часу, але діти ніби зрозуміли тему.
А потім у спільному чаті один із татусів пише про мене в третій особі: «Та вона навіть не зупинилася! Дитина не встигла нічого розібрати»
Читаєш таке й виникає питання: чому не попросити про те, аби я пояснила матеріал додатково? Розумію, що учні бувають різні й кожен має свій темп. Але публічні нарікання — то низько. Вчитель, особливо в молодшій школі, то не лише про дітей. Левову частку свого часу ти маєш приділяти матусям, бабусям й татусям. Бо кожен, безперечно, знає, як треба. Я часом стикалася із зауваженнями й дискусіями, але маю сказати, що чого-чого, а вікової дискримінації не зустрічала жодного разу.
Одного разу сказали: «Ви нічого не можете навчити!». Після того, варто додати, як дитина пів року не ходила до школи
Якщо говорити про те, що я б змінила в системі освіти, то аби було більше відповідальності за впровадження змін, будь-які новації проходили схвалення, а вчителів навчали, як по-новому викладати.
Матеріал підготовлено в рамках реалізації грантового конкурсу від ГО «Інтерньюз-Україна» за фінансової підтримки Швеції та Internews (проєкт Audience understanding and digital support). Думки, виражені в цій публікації, відображають виключно точку зору автора.
