Цей текст стане у пригоді тим, хто кожного ранку йде на роботу, яку не любить. Тим, хто одягає маску байдужості, коли хочеться верещати від радості. А особливо тим, у кого стерлися з пам’яті дитячі відчуття, коли ти сам щось зробив — і воно запрацювало. Воїн 15 батальйону територіальної оборони, інженер-конструктор Ігор Мироненко якось вирішив, що життя надто коротке, щоб займатися справою, яка не приносить задоволення, а ще він зрозумів, чому не варто ставити мрії на паузу й розказав про це Цукру.
Відчув, що займаюся чимось не тим
У одному старому радянському фільмі, правда, не згадаю як він називається, мова йде про чоловіка, який усе життя хоче написати мелодію. Вона час від часу звучить у його голові, але головний герой продовжує займатися своїми буденними справами. Йдуть роки, музика звучить, а нотний аркуш залишається пустим. У фіналі чоловік помирає, а разом з ним і його мелодія... У підлітковому віці я загорівся ідеєю створення лігераду або рекумбенту — лежачого велосипеда.
Задум, як та мелодія, засів у моїй голові
Схожий засіб пересування, де водій комфортно напівлежить, я бачив в анімаційному фільмі «Акіра». Такі велосипеди також траплялися в журналі «Моделіст конструктор». Чому мене привабила саме ця модель? Бо і за ергономікою, і за аеродинамікою лігерад кращий, адже на звичному велосипеді потік повітря сприймається усім тілом, а рекумбент передбачає, що водій лежить у його потоці й не так сильно відчуває втому.
Проте, від задуму до його реалізації пройшло близько двадцяти років. Упродовж цього часу я здобув освіту інженера, встиг попрацювати над розробкою теплообмінного обладнання на Сумському НВО, над верстатами для виготовлення паперових серветок у Києві. І тільки працюючи на «Укрхімпроекті» я потроху взявся втілювати свою мрію, а також гостро відчув, що займаюся чимось не тим.
Хотів бачити результат своєї роботи
На «Укрхімпроекті» я працював у відділі газопостачання. Так, ми створювали масштабні об’єкти, але, по суті, я робив креслення, віддавав їх і забував про них. Якось з друзями ми вибралися у Шпилівку політати на параплані. Згодом вирішили спуститися в село, аж бачимо — труби порозкладувані лежать і нагадують вони мені щось дуже-дуже знайоме, щось, до чого я причетний. Звісно, потім я повернувся у кабінет, знайшов креслення того об’єкту й усвідомив, що маю бачити результат своєї роботи. Відтак я й узявся за розробку лежачого велосипеда.
Креслення робив неквапом. Ось так, як зараз, сидів на стільчику й думав: а яким же він буде?
Зрозумівши, що в принципі, зараз мені зручно сидіти, я озброївся рулеткою, виміряв висоту, після цього визначив нахил спинки, сфотографував себе збоку, а далі — вставив зображення в 3D редактор і врахував ергономіку.
Утім, розробити проєкт — це одне. Інше питання — де його виготовити. Саме тоді товариш запропонував попрацювати у своєму двоповерховому гаражі, тож ми взялися до роботи. У процесі вчилися працювати зі склопластиком та вирізати з пінопласту форми. У нас ще не було ЧПК верстатів, тож майстрували вручну. Пам’ятаю, працювали повільно, може, навіть трохи сонно.
Коли мрія стає арттерапією
Прокинувся я на передовій, коли загинув айдарівець Сергій Пархоменко. Він був молодшим за мене років на п’ять або шість. Я міркував: хлопець стовідсотково мав якісь плани, думав, що все попереду. Я зрозумів, що треба поспішати, бо життя зараз є, а потім — ні. І після мене залишиться лиш те, що встиг. Мій лежачий велосипед вже був наполовину готовий, але я знав, що робився він повільно, вечорами після роботи, тож не дивно, що, коли повернувся з фронту, мрія стала моєю арттерапією.
Поїхали боронити країну на шкільних автобусах
Я не пішов в АТО добровольцем, тому що є офіцером запасу і вважав, що військова машина на той час потребувала спеціалістів іншого рівня. Ну, яка там була військова кафедра у пострадянські часи? Знання, звичайно, давали, але чого вони варті без практики? Отже, 15 батальйон територіальної оборони (нині — 15 ОМПБР «Суми»), сформували з офіцерів, більшість яких були «піджаками», тобто вихідцями кафедри військової підготовки.
Мені у підпорядкування дали 30 людей і я не дуже вірив, що вони будуть слухатися, адже до того командував лише комп’ютерами
Хлопці, з якими служив, були з сусідніх сіл, тож з господарчими роботами різного плану вони справлялися на раз-два. І куди б ми потім не переїжджали, бійці все дуже швидко й класно облаштовували.
Сорок п’ять днів ми готувалися, а згодом в «дубках» і на шкільних автобусах поїхали боронити країну. Це був 2014 рік, все забезпечення дуже стареньке. Пам’ятаю, нам видали ще радянські плащ-намети… так. Пізніше нам почали допомагати волонтери з банківської академії, тож стало легше.
«Просто хочу, щоб ви тут не мерзли»
Спочатку ми були на півночі Луганської області: у другому ешелоні стояли під кордоном у Марківці. За 80 кілометрів від нас розташовувалося Щастя, тож ми бачили всю цю канонаду. Потім було Троїцьке, а під Попасною ми вже стояли на першій лінії разом з 17-ю бригадою.
Нам вдалося непогано налагодили контакти з місцевими. Знаєте, у мене взагалі інколи виникало відчуття, що я приїхав до бабусі у Бездрик, аж настільки схожими виявилися наші суржики. До того ж бійці тісно спілкувалися з сім’єю, яка ще у перші дні війни втратила сина. Він загинув у бою за Савур-Могилу.
Ці осиротілі батьки так до нас прикипіли, наче ми були уособленням їхньої дитини
Вони приїжджали до нас на всі свята, привозили пиріжки, завжди дуже тепло спілкувалися з нами. А ще запам’ятався один дідусь, який взимку подарував нам бурки зі словами: «Будь ласка, не відмовляйте мені. Я просто хочу, щоб ви тут не мерзли».
Утім, були й інші історії. Якось зупиняємо кілька автобусів з молодиками. Питаємо: «Куди їдете?» «На заробітки, — кажуть, — в Росію». У себе ж вони виїхати не могли без печатки, тому заїжджали на територію України, а потім вже через кордон рушали собі далі. «Аааа, на заробітки?! Так у нас є хороший варіант: Алло, Марківка? Військомат? Приїздіть, ми вам тут призовників знайшли!»
Я був і залишаюся патріотом розуму
Коли я йшов воювати, то розумів, що війна змінить усіх. У мене не було ні ілюзій, ні героїчних очікувань. Навіть своїм хлопцям казав: «Маєте бути готові, що на мирній землі ніхто вам не дякуватиме й не називатиме рятівником чи молодцем. Навпаки — може статися так, що доведеться ховати «убдешку» й боротися більше, ніж на передовій».
Між тим, перебуваючи на фронті, я вірив, що країна хай не йде, але хоч лежить у вірному напрямку. Мені дуже подобалося, що ми, як мінімум, відриваємося від постсовкової когорти країн. Але мені й дуже краяло, що більшість не хоче усвідомлювати, що насправді коїлося з державою.
На жаль, люди розуміють тільки власний досвід і власний біль. От якщо міна в сарай прилетить — доходить, а до того моменту — ні
А взагалі, я був і залишаюся патріотом розуму. Хочу, щоб українці будували країну, щоб думали як її змінити чи як полетіти на Марс, а не просто одягали вишиванку й кричали, що вони патріоти. Тож, я повертався з твердим наміром щось будувати. Просто хлопці, які стоять на переднім рубежі мають знати: вони там не даремно.
Йдеш вулицею й скануєш «зельонку»
Вдома я з подвійним завзяттям майстрував свій лігерад. Плюс, я вже знав, що у майбутньому буду використовувати цей досвід для створення велосипедів, які сприятимуть реабілітації бійців з важкими пораненнями. І, як вже казав, це була і моя психологічна реабілітація теж. У жодному разі не приписую собі роль супер-пупер психолога, проте я готувався до того, що будуть проблеми з психікою.
Звичайно, мене не оминули моменти, коли заходиш у кафе й сідаєш одразу біля виходу, щоб швидше вискочити у разі чого
Або йдеш вулицею й скануєш «зельонку» навколо себе. Чи коли спросоння шукаєш автомат під диваном або здригаєшся від вибухів звичайних петард. А ще були сни, замкнутість, небажання спілкуватися з людьми.
Знаєте, я не відокремлювався від цього й, думаю, через це проблему вдалося побороти самотужки. Утім, у мене була ще й величезна моральна підтримка друзів і дружини. Неймовірно вдячний їм за це.
Бобер виходить і поважно оглядає свою дамбу
А потім я, на своєму власноруч сконструйованому «Бобрі» (так я назвав свій лігерад), вирушив на з’їзд велоконструкторів у Черкасах. Наді мною майорів величезний стяг з підписами всіх, з ким служив. Ніколи не забуду те класне дитяче відчуття, коли ти щось створив і воно запрацювало.
Мені сигналили далекобійники, люди розпитували, що це за диво таке і де я його купив
Дуже дивувалися, коли казав, що зробив його сам, а потім знову дивувалися, коли дізнавалися що машину я виготовив зі склопластику, і що металу там майже немає. Ось так я проїхав близько 150 кілометрів, доки мене не наздогнала дружина з друзями на автомобілі. Загалом, для мене вся ця ситуація виглядала так, ніби бобер виходить, і поважно оглядає свою дамбу.
Зводити щось нове, змінювати соціум
До речі, про бобрів. Вони зі мною ще з дитинства. Якось ми обирали собі тотемних тварин. Я вирішив взяти бобра. Чому? Бо вони будують, змінюють соціум навколо себе. Вони якраз є представниками руху, спрямованого на зведення чогось нового. А знаєте, які нові зміни в країні радували мене найбільше, коли я повернувся зі Сходу? У нас народилося багато ветеранських спільнот, потім у Сумах створили класний центр для учасників бойових дій, куди я можу звернутися у будь-який час. Також з’явилися гарні соціальні ініціативи, як от навчання для ветеранів війни та членів їх сімей в Українській соціальній академії.
Саме тут мені спало на думку створення фаблабу Bobry.in.ua — своєрідної відкритої майстерні, де є необхідне обладнання, інструменти й де кожен може спробувати попрацювати на 3D-принтері, наприклад. Ідея виявилася життєздатною, тож я навіть виграв грант на 52 тисячі гривень.
Власне, я дуже хочу, щоб фаблаб, у його класичному розумінні, запрацював на повну в Сумах. Щоправда, карантин вніс свої корективи, тож відвідати майстерню не вийде. Утім, замовлення в онлайн режимі ми приймаємо. От, наприклад, нещодавно робили розвивальні міжпівкульні дошки, а ще у нас часто замовляють написи, будиночки, машинки, пістолети, підставки. На виробі ми можемо намалювати що завгодно: хоч фотографію улюбленої кішечки, хоч дружини.
До речі, маю ще задум створити «Бобробас» — автобус, у якому стоїть невеличкий ЧПК верстат, кілька принтерів і ноутбуків
Така майстерня на колесах зможе мандрувати регіонами й возити з собою показове науково-технічне шоу. Але це в планах, а поки я переключився на виробництво і перетворився на вчительку.
Передбачай, плануй, володій
З 2007 року я веду гуртки в Палаці дітей та юнацтва. На моїх заняттях вихованці знайомляться з 3D-принтерами, проєктують якісь речі й друкують їх. Коли вони бачать як з-під обладнання з’являється виріб, то аж пищать від радості. Це для них ніби справжня магія. А як же вони люблять усілякі стрілялки!
Якось я планував, що на занятті ми зробимо по найпростішому пістолету-гумкострілу. У векторному редакторі діти мали обвести лінії, ми б вирізали їх на лазері, а потім склеїли з фанери. Все. Але мої вихованці знайшли якісь складні механізми, тож вийшов цілий склад зброї: автомат Калашникова, німецький МП-38 у повний розмір і справжній ковбойський револьвер. Взагалі, я кайфую від роботи з дітьми. Якби вона вище оплачувалася, то більше нічим би й не займався.
Працюючи з дітьми, я відчуваю себе молодшим, слідкую за трендами. Та й левова частка моїх знань з’явилася під час підготовки до занять. Знаєте, я їм завжди кажу: «Ви повинні мати перед очима орієнтири, маяки. Нехай, наприклад, це будуть знання. А що таке знання? Це вміння використовувати попередній досвід, щоб передбачати майбутнє і впливати на нього. А що означає впливати? Це твоя сила, а сила — це влада. Маючи її, можеш володіти своїм життям».