— Якби чотири роки тому мені сказали, що зможу знову робити масаж, не повірила б. Тоді навіть сидіти не могла та й годували мене з ложечки, — каже 54-річна Тетяна Прохоренко, щойно відпустивши клієнтку.
До листопада 2021 року майстриня працювала у власній студії масажу «Афродіта» у Шостці. Цій професії присвятила більш як тридцять років. Справу любила настільки, що нерідко проводила по десять масажних сеансів на день. Втім, свій найперший зробила ще дванадцятирічною дівчинкою. Її матір пережила інфаркт у тридцять шість років і для реабілітації потребувала цілющих доторків. Тетяна все робила інтуїтивно, жодних знань не мала. Але дивним чином рідній людині ставало краще.
— Доглядати за мамою дуже нелегко. Шкода, що і моїй доньці довелось пережити подібне, — розповідає масажистка. — У двадцять чотири роки Юля мала власний бізнес, плани на життя, нещодавно вийшла заміж. Але моя травма все «перекроїла».
«Ходити ваша мама більше не буде»
За чотири місяці до повномасштабного вторгнення Тетяна отримала травму хребта (причину не називаємо на прохання героїні). Розрив спинного мозку, множинні переломи ребер і вздовж хребта, прогнози лікарів про «стан овоча». Коли у міській лікарні мала зробити рентген, то при спробі сісти, склалась, як гармошка.
Майстриня масажу Тетяна Прохоренко за роботою у власній студії в Шостці. Фото надала Тетяна
Якщо у Тетяни не було ні сил, ні бажання боротись за життя, то донька Юля Литвякова хапалась за найтоншу ниточку надії.
— Перші місяці я все робила на адреналіновому паливі, не мала часу рефлексувати, — пригадує вона. — Потрібно було щодня виконувати нове завдання. Знайти лікаря, придумати, де брати тисячі гривень, дістати колісне крісло, навчитись ставити катетер чи змінювати памперс.
Юлі довелось пройти близько ста консультацій з лікарями, аби взагалі зрозуміти, з чого починати та як можна хоча б мінімально покращити стан мами. Врешті за місяць до початку повномасштабного вторгнення вдалося зробити операцію у Києві, яка дозволила утримувати хребет Тетяни металевою конструкцією.
Напередодні маніпуляції Юля традиційно усміхалась і підбадьорювала маму, але насправді переживала невимовний страх. Не знала, наскільки успішною буде операція, тому записала голос Тетяни, потай увімкнувши диктофон на мобільному. Раптом щось трапиться, у неї залишиться цей спогад.
Впертість матері ледь не призвела до депресії доньки
На диво після хірургічного втручання ніхто не сподівався, але у Тетяни принаймні з’явилась можливість сидіти. Світ активної, спортивної, самостійної жінки в одну мить звузився до ліжка у квартирі. Їсти без сторонньої допомоги не могла, оскільки мала ще й зламану руку. Кожні дві години Тетяну потрібно було перевертати, аби не утворювались пролежні. Вночі заради цього Юлі доводилось прокидатись за сигналом будильника.
Перші вісім місяців після травми жінка провела у квартирі. Не мала бажання зустрітись з кимось на вулиці. Крім того, найперше колісне крісло, яке вдалось отримати, продираючись крізь бюрократичні бур’яни, важило 36 кілограмів. Пандус у їхньому під’їзді зробили друзі Юлі. Але місцеві дороги виявились абсолютно непридатними для пересування на візку.
— Часто казала мамі: «Якщо ти вижила, тобі потрібно жити!». Віра в мені породжувала силу, якою ділилась з нею, — пригадує Юля. — Але запалити цей вогонь не вдавалось місяцями.
Тетяна з донькою Юлею. Фото: з архіву родини
Донька придумувала для матері різноманітні заняття. Пропонувала читати книги й переказувати сюжет. Писати пости в соціальних мережах, шити м’які іграшки. Розповідала, що вона має знову почати ліпити свої коронні вареники з картоплею. Дожити до онуків, щоб читати їм казки. Аби Тетяна могла спробувати приготувати торт на день народження доньки, Юля пересаджувала її у колісне крісло й везла на кухню.
Місяцями в цю «гру порятунок» Тетяна не включалась. Поки одного разу дівчина не сказала: «Якщо нічого не хочеш робити, я також ляжу поруч і не буду вставати. Мені вже все остогидло».
— Я тоді страшенно злякалась! Подумала, із-за моєї впертості донька виб’ється із сил, зачахне. Тому почала потроху братись за себе, — каже Тетяна. — Довго не погоджувалась на доглядальницю, але зрозуміла, що повинна це зробити. Бо егоїстично тримати біля себе цілодобово дитину, позбавивши особистого життя.
Тетяна під час реабілітації в лікарні. Фото надала героїня тексту
«Вибачте, але як ви ходите в туалет?»
Окрім постійних фінансових витрат у тисячі гривень, донька й мама стикнулися з інформаційним вакуумом. В інтернеті шукали спільноти для реабілітації, але нічого толкового не знаходили. Допоки Тетяна у червні 2022-го випадково не натрапила на сторінку Уляни Пчолкіної, громадської активістки на колісному кріслі, чемпіонки світу з карате, заступниці голови правління «Групи активної реабілітації».
Найперше вразили її фотографії — у сукні, без катетерів, веде активне життя. Тоді Тетяна відкрила месенджер і написала: «Уляно, я нещодавно отримала травму. Вибачте, але у мене запитання: як ви ходите в туалет?». Пчолкіна досить детально відповіла на всі запитання жінки, порадила медичний реабілітаційний центр.
Аби потрапити туди, Юлі довелось оголосити збір, оскільки на той час усі заощадження родини вичерпались. Відгукувались як друзі та колишні клієнти масажного салону «Афродіта», так і зовсім незнайомі люди. Також вдалось знайти благодійний фонд, який оплатив більшу частину суми.
Реабілітація майстрині масажу Тетяни Прохоренко. Фото: з архіву героїні
У «Модричі» на Львівщині Тетяну навчили самостійно одягатися, сидіти у ліжку без опори, сідати з лежачого положення без сторонньої допомоги, перевертатися зі спини на бік і на живіт. Також правильно обирати й користуватися колісним кріслом, пересідати з ліжка за допомогою пластикової дошки, виконувати фізичні вправи з гантелями й резинками для зміцнення мʼязів.
— Для натхнення нас відвідував волонтер Павло, який має травму з дитинства. Втім, одружився, став батьком. Він і пірнав, і на колісному кріслі на канаті підтягувався, — пригадує Тетяна. — Якщо чесно, мене подібна активність трохи дратувала. Не вірила, що колись зможу хоча б віддалено повернутись до колишнього життя.
Перебування у реабілітаційному центрі все ж надихнуло Тетяну. Вона навіть погодилась провести онлайн-майстер клас із масажних технік. Ученицею стала свекруха Юлі, яка почала працювати в салоні «Афродіта» в Шостці (після травми Тетяни ним керувала донька). Згодом Тетяна переглянула те відео й сама себе похвалила. Напевно, каже, це був перший дзвіночок із посланням: «Таню, ти зможеш!».
Тетяна з донькою ЮлеюТетяна за артерапієюФото: з родинного архіву Тетяни
Проте лише після третьої реабілітації (вже в іншому центрі) майстриня остаточно прийняла травму і навчилася самостійно робити гігієнічні процедури. Там їй подарували якісну пластикову дошку, за допомогою якої може легко пересідати з колісного крісла навіть у автомобіль. Подібні речі відкрили шлях до самостійного життя.
Масаж «по-бельгійськи» та автобіографічна книга
У листопаді 2023 року Тетяні Прохоренко написала колишня клієнтка-психологиня. Вона працювала в центрі для переміщених українців у Бельгії. І запросила жінку спробувати переїхати. Мовляв, тут вона зможе займатись масажем. Тетяна тоді відповіла: «Ні в якості благодійності, ні професійно я цим точно не буду займатись». Це були не примхи, а справжня віра у те, що фізичні вади назавжди стануть на заваді до улюбленої справи.
Втім, Тетяна все ж вирішила скористатися можливістю і спробувати виїхати з України. Дорога з Сумщини виявилась неймовірно виснажливою, хоч на всіх етапах її супроводжувала донька. У Польщі на місці посадки електричний пандус не спрацював. Довелось шукати чоловіків, які допомогли підняти крісло у вагон потягу. Коли нарешті опинилась у купе, Тетяна раптом розплакалась. Почуття безпорадності взяло гору.
Дорога до Бельгії. Фото: з родинного архіву Тетяни
У Бельгії жінка оселилась у центрі для українських сімей у місті Спа. Перший масаж після перерви Тетяна погодилася зробити на прохання психологині, яка запрошувала переїхати — для її подруги.
— Попередила, що протягом останніх двох років у мене не було клієнтів. Мовляв, якщо подруга готова ризикнути власним тілом, можу спробувати, — пригадує Тетяна. — Масажного столу немає, тому всадовила на стілець. Візок громіздкий, не розумію, як на ньому під’їхати. Врешті пристосувалась. Спочатку робила несміливо, але рух за рухом і відчула давно забуте задоволення від справи до душі.
Після тридцяти років у професії масажистки Тетяна навчилася допомагати клієнтам і на колісному кріслі. Фото надала героїня тексту
Перші півтора року у Бельгії Тетяна прожила в цьому центрі. Пройшла два безкоштовні курси з вивчення французької мови по 200 годин кожний. У серпні 2024 року отримала кваліфікацію «Масажист», склавши теоретичний і практичний іспити. Дані про це відтепер є в українському Державному реєстрі кваліфікацій.
У травні 2025-го Тетяна переїхала в орендоване житло в місті Ансї. Квартиру довелося шукати кілька місяців. Виявилось, ні дороги, ні під’їзди, ні житло в європейському місті нерідко не облаштовані для людей з інвалідністю. Навіть вхід до центру для українських сімей у місті Спа не був обладнаний пандусом.
Нині Тетяна насолоджується власною просторою квартирою і тим, що з багатьма повсякденними справами може впоратись самостійно. Любить готувати й запрошувати місцевих подруг на гостини. У меню нерідко бувають: овочеве рагу, гарбузовий суп, суп з сочевицею, медове печиво та кекси. Протягом тижня до Тетяни навідується спеціаліст з кінезотерапії та медсестра, яка допомагає із частиною гігієнічних процедур, закуповує продукти, супроводжує до медичних закладів.
Новим етапом для Тетяни стала кваліфікація «Масажист». Фото надала Тетяна
А ще майстриня майже завершила автобіографічну книгу, яку присвячує доньці. Людині, без якої вона б навіть не намагалась хапатись за життя.
Донька Юля залишається в Україні, продовжує розвивати власну справу у Шостці. Радіє, що у мами все потроху налагоджується.
Мені хочеться, аби наша історія допомогла іншим українцям. Раптом ви зараз проходите мій шлях, пам’ятайте — потрібно піклуватись не тільки про близьку людину, але й про себе. Інакше у вас просто не буде сил на любов, яку так потребуємо під час потрясінь
