«Не їж лежачі, бо вскочить Жретія», — говорила мені мама в дитинстві. Я родом із села Андріївського, що на Лебединщині, але тоді й близько не підозрювала, що ця дивна істота була однією з локальних дитячих страшилок Сумщини.
Часто замислювалася: а що, якщо вона вже там, всередині мене? Бо ж якщо Жретія все-таки вскочить, то будеш їсти без кінця так, що можеш навіть луснути. Згодом я почала розуміти, що не все, що говорять дорослі, є правдою. Пам’ятаю, навіть образилася на маму після того, як остаточно зрозуміла, що ніяка Жретія в мене не вскочить. І коли хотілося перекусити в ліжку, то робила вже це без страху.
Цікаво, що серед друзів чи знайомих я ніколи не чула про це створіння. Тож завжди була переконана, що це лише мамина маленька вигадка і моя велика дитяча тривога, яка згодом розвіялася і забулася. Хіба іноді мама жартома каже нашому котові: «Лукас, ну скільки можна їсти! В тебе шо, Жретія вскочила?»
«Я уявляла її як черв’ячка. Але страшнішого»
Через багато років, коли мені вже було 22, я знову зустрілася із Жретією. Виявилося, що нею лякали не лише мене. У дописі Сумського центру культури з експедиційних записів із Сумщини зібрали список дитячих місцевих жахачок. І тоді стало зрозуміло, що мамина страшилка мала цілком реальне коріння і була далеко не єдиною.
Тільки тут вже відома мені Жретія знайшла свою сестру — Жерію. Нею теж застерігали дітей не їсти пізно ввечері, бо потім можна луснути. Про неї згадують на Липоводолинщині.
Саме після цього допису мені стало цікаво, наскільки поширеними були такі створіння. Де вони побутували, як їх описували, і чи мали вони якісь спільні риси. Тож я пішла до мами: звідки ж вона знає про Жретію, часом не від моєї прабабусі Наталки?
Моя прабабуся Наталка була якраз із села Подільки на Липоводолинщині. Вона народилася 1917 року і знала багато історій про відьом та інших потаємних істот. Її версія Жретії теж приходила до дітей, якщо ті їли пізно ввечері.
Чітких описів, як вона виглядає, — нема. Це вже залежить від уяви. Мене ж більше тривожили наслідки. І часом так сильно, що я відмовлялася їсти.
— Я уявляла її як черв’ячка. Але страшнішого, як-от сороканіжка. Бабуся говорила, що от ти заснеш, рот відкритий буде, і вона візьме та й залізе. І від того весь час хотітиметься їсти, — говорить мама.
«О, це вже Відниха вкрала»: історії прабабусі
Жретія була не єдиним страхіттям, яким прабабуся Наталка лякала мою маму. Ще була Відниха — жила біля води і нападала на дітей, якщо ті самі опинялися біля річки. Її, розповідає мені мама, вона уявляла в подобі бобра. Прабабуся також наголошувала, що «дорослих вона боїться, а от на дітей могла напасти».
— Ще пам’ятаю, як бабуся, коли не дорахується качки, казала: «О, це вже Відниха вкрала».
На щастя чи на жаль, у дитинстві я нічого про неї не знала, бо у моєму селі Андріївському не було ні річки, ні ставка. Тож їй просто не було де жити.
Ще однією зі страшилок маминого дитинства був Жеребок. Це вже не істота, а предмет. З прабабусиних розповідей він був схожий на тенісний м’ячик із гачками. Якщо дитина зневажливо розмовлятиме з літніми людьми або звертатиметься до них на «ти», то засунуть Жеребок їй до рота.
А якщо вже опиниться всередині, витягнути його буде неможливо. І так ти ходитимеш з широко відкритим ротом, і всі одразу знатимуть, що ти не поважаєш дорослих.
За словами мами, Жеребок зберігався у бабусиній скрині. Хоча ніхто ніколи його не бачив, його боялися всі на вулиці, де жила прабабуся.
«Ой, там Баба Жилізна, нізя туди лізти»
Наслухавшись розповідей мами, мені захотілося пошукати більше про цих істот-жахачок. Спершу розпитала бабусю та її знайомих, потім інших родичів та людей, які могли щось пам’ятати. Та, крім бабаїв, ніхто нічого не пригадав.
Тож я подумала: а чому б не спробувати пошукати щось у своєму селі? Особливих надій не було, бо воно відносно нове, утворилося наприкінці 80-х, і отримало тоді типову для того часу назву — Першотравневе (зараз Андріївське). Десь так воно і відчувалося, і часом відчувається досі, як щось дуже радянське. Мабуть, через ту загальну штучність: маленькі вулички, відсутність простору, двоповерхові багатоквартирні будинки.
Та водночас ця його «молодість» видається мені містичною, бо більшість жителів опинилася тут з різних причин: через роботу, безкоштовне житло, війну і навіть кохання. І разом із собою кожен привіз свої історії, маленькі таємниці й навіть якісь «скелети в шафі». Принаймні мені подобається це уявляти.
Зараз я живу у Львові, в селі буваю не так часто, а коли приїжджаю додому, то часу на такі пошуки зазвичай небагато. Тому довелося просити маму. Вона почала розпитувати знайомих, чи не знають вони когось, хто міг би пам’ятати такі історії. У відповідь найчастіше лише хитали головою — ні. Дехто взагалі дивувався такому запитанню. Та одного разу ми нарешті почули обнадійливе: «О, моя мама може вам щось розповісти».
Так я вийшла на Ганну Молоціло, 1932 року народження. У нашому селі вона живе відносно недавно. Сюди її забрала донька, оскільки пані Ганна потребувала догляду. Сама ж вона з Ворожби, що на Лебединщині.
Спочатку вона нічого особливого не пригадувала. Допомагали мені розпитувати пані Ганну її донька й онука, бо багато таких історій вже чули від неї раніше. Часом до нас доєднувалися сусіди. Це нагадувало мені «посидя́ки» — так моя бабуся називала ті вечори, коли збиралися з подругами на лавочці обговорити, що нового в селі та плюхали соняхи.
І так раптом у нашій розмові з’явилася Баба Жилізна. Нею Ганну Зіновіївну лякали батьки, але найбільше — бабусі. Баба Жилізна жила поміж ягід: порічок чи то смородини. А також мала особливе приладдя, яке попереджало: сюди дітям краще не лізти.
— Та то ж діти, могли все надзелень поїсти. А хотілося, щоб воно достигло. Тому нас і лякали Бабою Жилізною. Лежала кочерга долі біля тих кущів. І ми вже знали, якщо там кочерга — ой, там Баба Жилізна, нізя туди лізти.
Не тільки Баба Жилізна: хто ще жив серед городини
Про Бабу Жилізну найбільше вдалося дізнатися і Сумському центру культури. У межах того ж проєкту вони записали розповідь у селі Землянка Шосткинського району від Валентини Гриценко 1962 року народження.
— І коли гурки́ вже начинали цвісти в грядці, ми кажен день бігали заглядувать, чи ростуть гуро́чки, чи ростуть гуро́чки. Ну гурочки пудростають, а ще маленькі такі, маленькі наче. Ну гукаєм бабу свою (баба Леська в нас була): «Бабо, найдіть нам гуро́чка». «Щас, — каже, — найду». Вона заходить до грядки, знімає тапочки. Вона в грядку з гурка́ми заходила всігда босяка. […]
Також згадки про Бабу Жилізну організація зафіксувала на Недригайлівщині та Глухівщині. За розповідями, вона ховалася серед маку.
Баба Жилізна була не єдиною істотою, що жила в городині й на полях. У селі Ямне на Великописарівщині згадують Реву, яка стежила за тим, щоб діти не толочили посаджене та не обривали недостиглі плоди. Ще однією такою істотою була Сударка. Нею лякали дітей у селі Хухра на Охтирщині, щоб вони не лазили в кукурудзяні поля.
На відміну від мавок, відьом чи домовиків, більшість цих істот не мала усталеного образу. Всі вони мали виховну мету: пояснити правила, яких дитина мала дотримуватися. Їх вигадували буквально «під потребу»: щоб діти не толочили городину, не ходили самі до річки чи не їли пізно ввечері.
Деякі ж вигадані істоти на Сумщині поставали в образі комах. Рогач, за спогадами Володимира Семерні з Сум, нібито заглядав у вікно. «Я собі уявляв великого жука», — пригадує він. А в селі Старе дітей лякали Ґедзем. Їм казали, що він може вкусити, якщо вони довго плакатимуть.
Чому важко відшукати бодай якісь згадки?
Знайти інформацію про цих персонажів виявилося непросто навіть серед фольклористів, а також у науковій бібліотеці. Усі наші знахідки й зачіпки, зрештою, зводилися до більш сталих і відомих фольклорних образів: русалок, відьом, упирів чи бабаїв.
Фольклорист та краєзнавець Сергій П’ятаченко говорить, що це, зокрема, пов’язано з тим, що народна міфологія переважно й існувала лише в усних переказах. Їх століттями не записували, лише окремі уявлення потрапляли на сторінки книг.
— Систематично записувати український фольклор почали лише у XIX столітті. На той момент багато архаїчних вірувань уже зникли, частина образів змішалася між собою, а первісний сенс був втрачений. Тому етнографи часто записували вже «залишки» давньої системи.
Особливо руйнівним для світу народних вірувань стало ХХ століття, зокрема радянська антирелігійна політика, колективізація і зникнення традиційного села, урбанізація, наголошує краєзнавець.
Також зникнення цих персонажів має й інше пояснення: в них відпала потреба. По-перше, батьки сьогодні просто пояснюють дітям ризики напряму, без різних вигаданих істот. По-друге, раніше городина й садовина були питанням виживання, тож дітей намагалися стримувати від того, щоб ті рвали недостиглі ще плоди, бо родини стикалися з дефіцитом, а часом і з голодом.
Післяслово
За цими, на перший погляд, смішними й наївними історіями для мене виявилося щось значно більше — зв’язок із минулими поколіннями, як-от прабабусею Наталкою, яку сама не застала, і відчуття свого.
З Ганною Молоціло, яка розповідала мені про Бабу Жилізну, ми бачилися й після того, коли, здавалося б, я вже почула все необхідне. З кожною нашою зустріччю дізнавалася щось нове: про русалок, весільні традиції, проводи в армію, побут і воєнні роки.
Ми сидимо з мамою на кухні, і я вкотре питаю: яка ж була та Жретія, що про неї казала прабабуся? Вона всміхається: «Це ж треба було так дівчину заразити, що їй вже 26 років, а Жретія її й досі не відпускає». І, здається, вона права — не відпускає. Мабуть, вже й не відпустить ніколи.
