До початку великої війни в Рижівці хати стояли впритул до російських осель, кури спокійно гуляли через кордон. В Іскрисківщині людей об’єднував сільський клуб, пісні й ремесла. А в Миропіллі селяни виготовляли віники — цим і заробляли. Так до повномасштабного вторгнення жили прикордонні села Сумщини. Знайшли архівні відео на сайті «Суспільне Медіатека» про сім населених пунктів на кордоні з Росією. зараз частина з них зруйнована, а деякі окуповані. Розказуємо, яким тут було життя до вторгнення.
Рясне: вирощували свиней і продавали молоко в Суми
До повномасштабного вторгнення Рясне на Краснопільщині жило у звичному ритмі — з роботою, культурним життям й аграрним господарством. В архівах «Медіатеки» за 2010 рік збереглися кадри населеного пункту. Тоді в селі працювали готель, спортзал, лазня, будинок культури, місцеве аграрне підприємство.
У відео генеральний директор ТОВ «Ряснянське» Юрій Цаплієнко розповідає, що господарство обробляло близько п’яти тисяч гектарів землі. Підприємство мало ферми, поля та власну технічну базу: три тракторні бригади й близько сорока автомобілів. За словами керівника, сучасна техніка потребувала значних вкладень — вартість одного трактора у 2010-му сягала 300 тисяч доларів. А лише за один рік на ремонти могли витратити близько шести мільйонів гривень.
Одним із головних напрямків роботи господарства було свинарство. А на Шосткинський і Сумський молокозаводи щодня продавали понад шість тонн молока.
Рясне розташоване за чотири кілометри від державного кордону з Росією. Зараз, за даними мапи DeepState, від крайньої точки села до окупованої території менш ніж два кілометри. Та й сам населений пункт частково в «сірій зоні». Підприємство «Ряснянське» теж часто обстрілювали, тому воно релокувалося в безпечніше місце.
Цукрове серце Угроїдів
Угроїди на Краснопільщині до 2022 року були відомі насамперед цукровим заводом. Його заснували в 1891 році. Архіви «Медіатеки» за 2006 рік зберегли кадри виробництва, полів і людей, які роками працювали в цій галузі.
Історія підприємства починалася з вирощування цукрових буряків і цукроваріння. Тут корнеплоди проходили повний шлях переробки — від поля до готової продукції. На заводі працювали десятки спеціалістів: трактористи, водії, оператори, лаборанти й ремонтні бригади, які обслуговували техніку й поля. До роботи долучалися працівники не лише із Сумщини, а й з інших областей України.
У відео за 2006 рік заступник директора заводу Олександр Кощієнко розповідає про стрімке зростання виробництва на межі 1990-х і 2000-х років. Якщо у 1998-му завод закупив 25 700 тонн буряка, то вже у 2005-му цей показник зріс до 123 800 тонн. 2006-й на підприємстві називали «роком цукрового буряка».
Продукція заводу поширювалася далеко за межі Сумщини — до Херсонської, Запорізької, Дніпропетровської та Донецької областей. Працівники згадували про стабільну зарплату, забезпечення харчуванням і сучасну на той час техніку.
— Завод живе, працює і старається щось удосконалити, щоб збільшити потужність. Але майбутнє будь-якої галузі буде залежати від політики, яку ведуть в Україні. Тобто якщо будуть сконцентровані зусилля для підйому галузі, тоді буде й перспектива розвитку промисловості, — розказує в архівному відео головний інженер заводу Василь Ганничко.
Угроїди розташовані приблизно за шість кілометрів від кордону з Росією. З початку повномасштабного вторгнення село під постійними ворожими обстрілами. Зруйновані приватні будинки, гуртожиток, дитячий садок, будинок культури. Із села постійно проводять евакуацію мешканців.
Рижівка — село, де кури з України ходили в Росію
У Рижівці на Білопільщині кордон був доволі розмитий: тут поруч стояли українські й російські хати, а домашня птиця спокійно переходила з одного двору в інший.
— У нас остання вулиця межує — будинок з будинком — з Російською Федерацією. У кожного, хто проживає на території Рижівки, є родичі: сини, матері, батьки, які проживать у РФ, — розказує в архівному відео староста села Олександр Чех.
Багато років життя тут було тісно пов’язане із сусіднім російським селищем Тьоткіно. Місцеві працювали там, їздили у справах, підтримували зв’язок із близькими. Одна із жительок Галина пригадує у відео, що колись у Тьоткіно працювало близько 400 людей із Рижівки. Кажуть, навіть пенсії з Росії передавали через кордон — настільки звичним було це сусідство.
— Ми село на кордоні. Тут і хата росіянина, і хата нашого. Хоча зі сторони Росії живе наш механізатор, який проробив тут усе своє свідоме життя, а з нашого боку — Галина Олександрівна, яка проробила в Тьоткіно на цукровому заводі. Вона росіянка, а живе на нашій території. Кордон проходить якраз у неї по глухій стіні, — розказує Олександр Чех.
Та за останні роки до великої війни життя в селі змінилося. Староста села говорить у відео: бюджет Рижівки дуже малий — 960 000 гривень. Але його вистачало, щоб кожен рік робити щось для громади.
Після 2014 року пропускний пункт у Рижівці закрили, тож переїхати кордон можна було лише через Суджу. Це приблизно 200 кілометрів і п’ять годин дороги, враховуючи проходження прикордонного й митного контролю. У 2021 році людям уже не дозволяли засаджувати частину земель поблизу кордону. Для села, де багато хто жив господарством і землею, це стало ще одним ударом.
— Це не карантин, це закриті кордони з державою-агресором. У 2015-2016 роки, я вважаю, були провокації з боку Росії, коли знаходили, імовірно, чеченських диверсантів у Тьоткіно. Ми знаємо, що стріляли по них, нібито їх вбивали. Але я думаю, це скоріше за все брязкання зброєю з їхнього боку, — говорить у відео голова Білопільської громади Юрій Зарко.
Попри труднощі, Рижівка продовжувала жити. У селі працювали будинок культури й школа. Однак з початку повномасштабного вторгнення село перебуває під постійними обстрілами.
Іскрисківщина — село пісні й ремесел
Іскрисківщину на Білопільщині заснували брати Скрицькі ще у 1690 році. Їхній рід пов’язаний із гетьманами України. Іскрисківщина була активною громадою, де ключову роль відігравали сільський клуб, церква й місцеві творчі колективи. Мешканці жили переважно господарством: тримали кіз, займалися риболовлею, вирощували виноград.
Проте життя біля кордону мало й свої труднощі, навіть ще до вторгнення. Зокрема, тут почали займатися більше аграрною діяльністю, що місцевим не подобалося. У відео за 2021 рік одна з жительок скаржиться, що в селі немає де пасти корів, бо городи переорали.
Попри це, Іскрисківщина не втратила свого культурного життя. Тут залишалася стара церква, якій у 2021 році виповнилося 163 роки. З 1945 по 1991 роки був клуб. Після розпаду Радянського Союзу його закрили. Поруч побудували новий. Він був відкритий із середи по неділю — з шостої до десятої вечора. Тут проходили дискотеки, на які збиралися близько двадцяти людей.
Та найбільше в селі пишалися жіночим вокальним ансамблем «Відрада». Колектив існував ще з 1986 року. За цей час його склад неодноразово змінювався, але традиція співу залишилася. Артистки виступали в Білопіллі й сусідніх селах, співали про любов, життя і рідне село. На репетиції збиралися щонеділі в клубі.
— Ми любимо співати. Ледве можемо дочекатися неділі — усе залишаємо вдома й біжимо на репетицію. У нас це як віддушина, — розказує вокалістка ансамблю Марія Блавацька, яка є його учасницею ще з моменту заснування колективу.
Окрім пісень, місцеві жінки берегли й ремесла. Узимку, коли менше роботи на городах, у селі вишивали, плели килими, рушники й скатертини. Для багатьох це була не лише побутова справа, а частина місцевої традиції.
До війни у старостаті мешкало близько 300 людей, почали виїжджати після того, як втратили свої домівки. Між Іскрисківщиною і кордоном з Росією приблизно кілометр, якщо по дорозі — трохи більше. Недалеко — уже окупована Безсалівка. Зараз усі села Іскрисківщинського старостату майже зруйновані, електропостачання немає, звіди виїхали майже всі люди.
Безсалівка: 16 людей і кілометр до Росії
Колись село Безсалівка на Білопільщині називалося Саліївщина. Але у 18 столітті воно отримало сучасну назву, бо поруч протікає річка Безсальна. Тоді село передали козакам. Безсалівка розташована за кілометр від кордону з Росією, і ця близькість завжди визначала її життя.
Деякі місцеві жили тут із самого дитинства, тут же були і їхні предки. Дехто в архівних відео «Медіатеки» згадує, що під час Голодомору у 1946–1947 роках люди тут виживали, варячи супи з бур’янів. А діти на поля ходили, щоб вкрасти колоски.
Поступово економічний стан стабілізувався й життя почало налагоджуватися. У селі проводили свята, вечорниці, люди ходили один до одного в гості, співали на вулицях.
З часом село почало порожніти. У 2021 році місцева жителька вже розповідала: фактично залишилася одна на своїй вулиці. А за рік до великої війни у всьому селі було лише 16 людей, включно з дітьми. Інфраструктура була фактично зруйнована: автобуси не ходили, благоустрою не було, а магазин стояв розвалений. Продукти привозили лише кілька разів на тиждень — у понеділок, середу й суботу. Тому люди змушені були підлаштовуватися під цей графік, навіть коли йшлося про найнеобхідніше — хліб.
Окрема проблема — зв’язок. Його важко було «зловити» навіть у хаті. Телебачення довгий час також було недоступним — лише російські канали. А коли з’явилося Т2, люди почали споживати українське. За словами місцевої жительки Віри, після 2014 року дивитися російське телебачення стало морально неможливо.
Попри все, у багатьох мешканців були родичі в Росії — від військових до далеких двоюрідних братів і сестер. Хтось після початку війни припиняв спілкування, а хтось і далі підтримував зв’язок.
— Коли ми говорили їм (родичам з Росії, — ред.), що війна, Росія в нас воює, мені говорили «Ну что ты, Верочка, ну что ты? Ну какая война?» А зараз усі бачать, що війна, у них очі відкрилися. Мабуть, теж розумних людей багато, — розказує у відео одна з жительок села Віра.
Закритий кордон із державою-агресором після 2015–2016 років остаточно змінив життя прикордоння. Зараз, під час повномасштабного вторгнення, на мапі DeepState видно, що частина Безсалівки в «червоній зоні». У 2025 році в селі залишалося кілька людей. Вони відмовилися евакуюватися. Зв’язку з ними не було, оскільки мобільні мережі там не працюють.
Миропілля — село, яке заробляє віниками
Колись у Миропіллі будували великі садиби — так звані поміщицькі будинки. Місцеві згадують, що частина власників у минулому виступала навіть проти появи залізниці, що мала б з’єднати ці території з іншими регіонами.
Миропілля славилося численними ремісничими майстернями, зокрема, люди займалися гончарством і бондарством. Життя тут трималося переважно на господарстві: селяни тримали корів, кіз, свиней і птицю. Але було й те, що вирізняло Миропілля серед інших прикордонних сіл — виробництво віників.
В архівному відео «Медіатеки» за 2021 рік місцеві розповідають, що під цю справу відводили приблизно пів гектара землі. Сорго віникове вирощували, збирали, обробляли — і з цього виготовляли віники. З одного сезону могло вийти до 15 тисяч штук.
Селяни згадують, що сюди приїжджали оптові покупці й забирали самі звідси віники. До 2021 року за один платили близько 30 гривень. Для багатьох родин це було важливим джерелом доходу.
Тоді в селі мешкало приблизно 2 200 людей. З них — близько 200 дітей і 600 пенсіонерів, решта — люди працездатного віку, в яких робота була переважно в сільському господарстві.
Зараз від Миропілля до найближчої окупованої території всього п’ять кілометрів. Тут пошкодженні житлові й адміністративні будівлі, церква, зруйнований міст, що сполучає село із Сумами. У громаді часто немає світла, не завжди є можливість довезти туди продукти. З цього району весь час евакуйовують людей через постійні масовані обстріли. А приватну ферму релокували в березні 2025 року.
Архівні матеріали «Суспільного» про прикордонні села Сумщини фіксують життя до 2022 року. Попри близькість до кордону, вони мали свою аграрну економіку, розвивали локальні підприємства, тут працювали школи, клуби, а місцеві цінували традиції. Після початку російсько-української війни прикордонні території Сумщини опинилися в зоні постійної небезпеки. Деякі з них уже окуповані. Частина інфраструктури зруйнована, десь — немає жодного жителя. Відео ж бережуть спогади — у них подвір’ями ходять кури, люди плетуть віники, а «Відрада» співає українських пісень.
