Сум’янка Галина Безрукова не може самостійно спланувати вихід у місто. Щоб поїхати до лікаря або в магазин, вона має підлаштовуватися під батьків чи знайомих. Жінка має порушення зору й через проблеми з безбар’єрністю в Сумах не може пересуватися без допомоги. Історія Галини — не виняток. Сумські дослідники підрахували, що лише 21% сум’ян із порушеннями зору можуть самостійно долати міські маршрути, ще 34% — виходять на вулиці тільки із супроводом. Решта — майже не залишають своє житло. Цукр поговорив із людьми, які щодня стикаються з бар’єрами в Сумах. Розповідаємо, чому вони сприймають місто як простір, поділений на «знайомі» та «чужі» маршрути.
Для цього тексту ми поспілкувалися з:
- координаторкою ГО «Ініціативи Слобожанщини» Дарією Сасою;
- сум’янкою Галиною Безруковою;
- сум’янином Олександром Демиденком;
- Департаментом інфраструктури СМР.
«Людина, яка не бачить, — дуже вразлива»
Сум’янка Галина Безрукова вісім років тому втратила зір через цукровий діабет. Вона не може самостійно пересуватися містом, понад те — навіть вихід за межі свого під’їзду — це завдання із зірочками.
Будь-які нерівності на поверхні для людей з порушеннями зору можуть бути небезпечними. Тож першою проблемою безбар’єрності в Сумах жінка називає погані тротуари й розбиті дороги у дворах. Здолати такі перепони частково допомагає тростина, але й з нею буде важко, якщо ями по коліно, каже Галина.
— Мені доводиться ходити або з батьками, або просити когось із подружок чи знайомих про супровід. Я підлаштовую свій день під плани інших людей, тому що самостійно організувати своє переміщення не можу. Та й навіть коли йду з кимось, то тримаюся за руку й пересуваюся позаду маленькими кроками, щоб не впасти, але все одно зачіпаюся, — розповідає жінка.
За останні роки Галина помітила зміни лише на вулиці Троїцькій. У міській раді вирішили класти плитку замість асфальту на центральних пішохідних вулицях, бо її нібито легше ремонтувати. Однак цього ніхто не робить, каже вона.
— Роки йдуть, а вищерблена плитка так і лежить. І на Харківській, і в центрі міста на Соборній, і на Воскресенській. Про площу Незалежності я взагалі мовчу, бо ті бетонні плити — це просто жах. Там такі перепади і ями, що постійно треба пильнувати, чи правильно ставиш ноги, чи достатньо високо їх підіймаєш. Як тільки перестаєш це контролювати, можна впасти. Це травматично, особливо коли ти не бачиш, — ділиться Галина.
Окрім цього, каже, у місті мало тактильної плитки, яка б допомагала орієнтуватися людям з порушенням зору. Та, яка є, теж не дуже допомагає. Наприклад, у пішохідному переході біля фонтану «Садко» тактильна плитка відходить від пішохідної поверхні. Через це нею важко йти.
— Тактильні плитки необхідні біля зупинок, магазинів — усієї основної інфраструктури. Важливо, щоб до них були прокладені тактильні смуги. У Києві, наприклад, такі доріжки є. Теж не ідеально — десь не дотягують до конкретного об’єкта, десь вони замалі — але є, — розказує Галина.
Також, говорить, у Сумах непродумані місця для паркування — машини й самокати залишають всюди. Це заважає вільно пересуватися людям з інвалідністю, зокрема з порушеннями зору.
Особливу небезпеку становлять сходи, каже Галина. За її словами, їх треба краще позначати як візуально, так і тактильно. Утім, частина вуличних сходів у Сумах взагалі не пристосована для того, щоб ними ходили, переконана жінка. Наприклад, ремонту потребують сходи біля стадіону «Ювілейний» і в переході від вулиці Холодноярської бригади до озера Чеха.
— Пройти ними — неймовірно важке завдання для людини з порушеннями зору. Якщо влітку йдеш у відкритому взутті, можна травмувати пальці. Таке зі мною часто траплялося, — каже Галина.
Загалом, говорить, за останні роки в місті ситуація з доступністю тільки погіршується. Водночас жінка не пов’язує це з повномасштабною війною.
46-річний сум’янин Олександр Демиденко має залишковий зір 2-3%, тобто може розрізняти світло, тінь, кольори, обриси предметів. Тому зазвичай пересувається містом самостійно. На проблеми зі сходами вказує теж. Бувають сходинки різної висоти чи ширини. Якщо про це не знати, то можна впасти. Олександру подобалися старі варіанти сходів із залізними кутками. Каже, вони зручніші, бо добре видно край.
— Зараз сходинки роблять дуже красиво — одним кольором. Коли підіймаєшся, то ще нічого, але коли спускаєшся — їх погано видно, оскільки все зливається. Незрозуміло, де саме закінчується сходинка, — пояснює Олександр.
Він може сам орієнтуватися в тих районах Сум, які знає. Однак, якщо йому потрібно в іншу частину міста, то доводиться розпитувати людей.
Окрім цього, сум’яни стикаються й з іншими проблемами безбар’єрності: недоступний громадський транспорт, відсутність звукових світлофорів. Про це говорить координаторка ГО «Ініціативи Слобожанщини» Дарія Саса.
— У більшості випадків це стосується приватного громадського транспорту, тобто наших маршруток. У них взагалі немає доступності, зокрема не працюють звукові системи оповіщення. Для людей з інвалідністю це бар’єр, хоча більшість із них не пересувається містом самостійно, — розказує Дарія.
«Знайомі» й «чужі» маршрути Сум
Лише 21% жителів Сум із порушеннями зору можуть самостійно пересуватися містом. Ще 34% — виходять на вулиці тільки у супроводі, а 16% — не залишають квартиру взагалі. Такі дані зібрала ГО «Інтелект Сумщини», опитавши 140 людей.
80% опитаних відчувають труднощі під час пересування містом. Найгостріші проблеми — недоступні пішохідні переходи (66%), відсутність або несправність звукових світлофорів (63%) і паркування на тротуарах (52%). Учасники фокус-груп також згадували хаотично залишені електросамокати й автомобілі, що перекривають прохід.
Якщо говорити про комунальний транспорт, то він здебільшого зупиняється біля тротуару, водії дають достатньо часу на посадку і висадку, у салонах є поручні.
Дослідники пишуть, що майже 60% опитаних не мають доступу до укриттів. Лише 9% респондентів вважають, що місто враховує їхні потреби. Учасники описували місто як простір, поділений на «знайомі» та «чужі» маршрути. Вихід за межі звичного шляху — це стрес і ризик для частини людей з інвалідністю. Вони не обирають маршрути вільно — адаптуються до середовища, яке не пристосоване для них. Ходять знайомими стежками, запам’ятовують орієнтири, покладаються на допомогу інших. Щоб освоїти новий маршрут, кілька разів детально вивчають його з людиною, яка супроводжує.
Дослідження показало: для людей з порушеннями зору Суми залишаються містом обмеженої свободи пересування. Серед головних проблем — недоступні пішохідні переходи, несправні або відсутні звукові світлофори, хаотичне паркування на тротуарах і ненадійний громадський транспорт.
На засіданні Ради безбар’єрності в середині травня обговорили результати дослідження й затвердили план заходів з реалізації Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору до 2030 року. Зокрема, говорили про встановлення звукових світлофорів. У Сумах нещодавно один такий гучномовець з’явився на перехресті вулиць Іллінської та Набережної річки Стрілка. Вартість одного комплекту обладнання для пішохідного переходу із його встановленням становить близько 42 000 гривень. Послухати, як звучить такий обладнаний світлофор можна нижче:
За словами координаторки ГО «Ініціативи Слобожанщини» Дарії Саси, гучномовці мають встановити ще на шістьох пріоритетних перехрестях у Сумах.
— Це перехрестя, які здебільшого ведуть до лікарень, бібліотек, ЦНАПу. Звісно, що цього замало, але зрушення, я сподіваюся, будуть. Зволікати не можна, бо в Сумах збільшується чисельність людей з інвалідністю, які мають порушення зору, — каже Дарія.
Водночас у Департаменті інфраструктури повідомили Цукру, що в бюджеті Сумської громади на 2026 рік не передбачені окремі кошти на заходи з безбар’єрності й облаштування безбар’єрних маршрутів. Але й зазначили, що під час ремонту об’єктів благоустрою безперешкодний доступ для маломобільних груп населення забезпечується в обов’язковому порядку — відповідно до чинних дорожньо-будівельних норм.
Що можна змінити, щоб Суми стали безбар’єрними
Як показує дослідження, безбар’єрність у Сумах реалізують точково, а не системно. Тому організатори розробили рекомендації, що можна покращити в громаді, зокрема:
Почати з пішохідних переходів і світлофорів. Встановити й відновити звукові гучномовці, облаштувати понижені бордюри, забезпечити зрозумілу логіку переходів у місцях інтенсивного руху. Окремо — якість тактильної плитки: погано встановлена або розхитана, вона сама стає перешкодою. Тому тактильні елементи треба перевіряти ще до введення в експлуатацію.
Зробити громадський транспорт доступнішим. Маршрутки мають зупинятися впритул до бордюру, у салоні — звучати назви зупинок і маршрутів, а посадка на великих зупинках бути організованішою. Вимоги до доступності варто прописати в договорах із перевізниками й умовах конкурсів — щоб це було зобов’язанням, а не побажанням.
Залучити бізнес. Ідеться не лише про пандус або доступний вхід — а й про прилеглу територію: тротуар перед входом, підхід, зону очікування. Місто може стимулювати підприємців фінансовою підтримкою, пільгами або публічним визнанням.
Адаптувати міські сервіси. Офіційні сайти громади потребують адаптації для програм зчитування екрана. Важливі документи випускати в альтернативних форматах: аудіо, шрифт Брайля, контрастний друк. Інформаційні табло в ЦНАПах, транспорті й лікарнях також мають бути зрозумілими для людей із порушеннями зору. У громадських просторах — тактильне маркування з уніфікованими позначеннями.
Залучати людей з інвалідністю до планування. Консультації мають відбуватися ще на стадії проєктування, а не після завершення робіт. Рішення, розроблені без участі самих користувачів, можуть виявитися незручними або небезпечними. Важливо також не обмежуватися одними й тими самими представниками, а розширювати коло учасників.
Розвивати волонтерський супровід. Мережа волонтерів, прив’язана до соціальних служб і ЦНАПів із простим механізмом звернення, допоможе людям із порушеннями зору зберегти самостійність. Залучати волонтерів можна через партнерства з громадськими організаціями й навчальними закладами.
Інвестувати в просвіту. Бар’єри — це не лише зламана плитка чи відсутній пандус, а й поведінка людей навколо. Працівників транспорту, міських служб, лікарень і шкіл варто навчати коректній взаємодії з людьми з порушеннями зору. І головне, як підсумовують автори дослідження: важливо не звітувати про кількість виконаних робіт, а запитувати в самих людей — чи стало їм насправді зручніше.
