У нашому новому відео «Хто ми після» на YouTube гостем став Валерій П’ятаченко, військовослужбовець із Сум. Він розказав про шлях до служби, про те, як формується відчуття відповідальності за країну, і про те, що означає бути патріотом сьогодні. Повний випуск можна подивитися нижче або за цим посиланням.
Проєкт Цукру «Хто ми після» — це серія відеорозмов про те, що лунає в діалогах з рідними на дивані чи кухні, з друзями в кафе та незнайомцями в купе потяга. Про те, як нас усіх змінило 24 лютого 2022 року. Для цього ми підготували п’ять категорій карток, щоб питання були випадковими й не перетиналися. Ці відео ми знімаємо завдяки підтримці Клубу Цукру. Приєднуйтеся ❤️
Дзвінок о 4:00 і перші години великої війни
До початку повномасштабної війни Валерій займався національно-патріотичним вихованням: організовував дитячі табори, вишколи, марші й різні заходи, які допомагали молоді більше дізнаватися про історію, культуру й українське військо. Зараз сам служить у ЗСУ.
У відео він згадує, яким для нього був перший день вторгнення. Приблизно о 4:00 ранку йому подзвонила дівчина, яка на той момент була у Львові, і повідомила, що почалися обстріли. Тож чоловік зателефонував своїм батькам, що їм про це сказати.
— У мене не було тривожної валізки. Усі документи вдома лежать у файлику. Я просто дістав жмуток всіх документів, які можуть бути, і поклав у свій аля мілітарі рюкзак. Закинув це все, вдягнув якісь більш-менш зручні штани, по мінімуму зібрався і поїхав до батьків. Одразу ми
шукали виходи, куди, до кого можна приткнутись, знайти підрозділ, до якого можна долучитися. Це колишні співробітники батька або люди, яким ми довіряли, з якими можна реально працювати. А їх не було вже в місті. Вони десь або виїжджали, або на Київ, або на інший напрямок діяльності, — пригадує Валерій.
Того дня зі своїми знайомими він домовився відкрити «Хаб на Кузнечній». Тут збиралися волонтери, щоб допомагати захисникам Сумщини. Розповідає, як разом із друзями та знайомими в перші дні війни збирав інформацію про пересування російської техніки, допомагав координувати людей і долучався до волонтерської діяльності.
«У кожного має клацнути, що російська — це зашквар»
Валерій говорить, що критично ставиться до російської музики і загалом їхньої культури, хоча раніше міг слухати пісні росіян і дивитися такі фільми. Українською з усіма почав спілкуватися ще до повномасштабного вторгнення.
— На початку мої друзі хитались, але всі це сприйняли нормально. У всіх месенджерах, повідомленнях, привітаннях, у всьому іншому пішла виключно українська мова. Коли ми зустрічаємося, усі мої друзі знають, що ми не слухаємо російську мову, російські пісні. У плані спілкування кожен має дійти до цього сам. У кожного має так клацнути, що це вже зашквар, — говорить Валерій.
За його словами, треба підтримувати своїх, слухати українську музику на різних музичних платформах, щоб артисти отримували гроші за свою роботу й розвивалися. У цьому він опирається на фразу «Свій до свого по своє».
У відео також Валерій говорить про свій досвід служби, поранення та втрату знайомих. Також він ділиться думками про підтримку побратимів, роль родини та своє бачення післявоєнної України.
