Крістіна Хуссейн говорить, що в цьому інтерв’ю часто звучатиме слово «соромно». Перший рік після втрати вона проживає із цим відчуттям. Їй соромно, що на похованні плакала надто голосно. Що мало писала про Фарида в соцмережах. Що іноді думає, чи зустріне в житті іншого чоловіка. Такі думки — звичні для людей, які проживають втрату, пояснювала дівчині психологиня. Але коли ти вдова військового в невеликому місті, де всі знають всіх, звичне стає тим, за що треба виправдовуватися. Як Крістіна проживає втрату та які труднощі зустрічає на цьому шляху — в інтерв’ю з дівчиною.
«Я дізналася про загибель за пів години до потяга додому»
Торік у березні 25-річна Крістіна поверталася додому з-за кордону. Вона довго наважувалася на поїздку до подруги в Німеччину. Чула чимало історій, коли військові отримували важкі поранення, а їхні дружини, що були закордоном, не могли швидко повернутися в Україну. Та Фарид наполягав, аби Крістіна поїхала.
Коли перетнула український кордон, її чоловік не виходив на зв’язок вже декілька годин. Крістіна глибоко вдихнула й опанувала себе, згадавши Фаридові слова: «Якщо зі мною щось станеться, тобі обов’язково зателефонують. До того часу немає сенсу перейматися».
Пізнього ранку 14 березня дівчина приїхала на львівський вокзал. До потягу залишалося кілька годин. Крістіна тоді ще вчилася в університеті, тому щоб не втрачати час, слухала онлайн-заняття з ветеринарної медицини на лавці в залі очікування. Аж раптом у WhatsApp їй зателефонував невідомий номер. Взявши слухавку, почула: «Пані Крістіно, вас турбує ротний Фарида. Мені прикро про це повідомляти, але Фарік загинув».
— Я кричала: «Ні, ні, ні! Цього не може бути», ридала на увесь вокзал. Згодом ледь заспокоївшись, пригадала як ми обговорювали з Фаридом що робити, якщо раптом з ним щось станеться. Але я була в чужому місті, а не вдома. Мала сісти в потяг і ще пів доби їхати додому. Першій я зателефонувала мамі. Сказала набрати брата Фарида і попросити його особисто поїхати до свекрухи й повідомити про загибель. Я не хотіла, щоб вона дізналася про це у телефонній розмові, бо поруч тоді нікого б не було, — розповідає дівчина.
Все ще сидячи на вокзалі, Крістіна почала писати знайомим і друзям Фарида. Ледь не забула про потяг до Києва. Коли сідала у вагон, вже трохи заспокоїлася, хоч і тіло її трусилося. Зайшовши в купе, дівчина побачила військового. Задивилася на нього і знову розплакалася. Дорогою чоловік намагався втішити Крістіну: запропонував її випити води й висловив свої співчуття. На щастя, каже дівчина, аж до самого Києва у їхнє купе ніхто не підсів.
— Люди, які дізналися про загибель Фарида від мене, передавали цю звістку іншим. У потязі телефон не вгавав від дзвінків, але я не мала сил нікого слухати й просто його вимкнула. Пригадую, як ворочалася на полиці й не могла спати.
На київському вокзалі дівчину зустріла мама. Вони зайшли в аптеку, придбали заспокійливі, а також знеболювальні, бо у Крістіни розболівся шлунок. Взяли квитки на ранковий потяг до Сум. Переночувавши, вирушили додому.
Труднощі, які чекали на Крістіну далі
У потязі Крістіна зателефонувала ротному, як той просив. Він повідомив деталі загибелі чоловіка і сказав, що військовим вдалося забрати його тіло. Фарид Хуссейн, старший бойовий медик 25 окремої повітряної десантної бригади ДШВ, тоді захищав державу на Покровському напрямку. 14 березня він разом із побратимами їхав неподалік села Новопавлівка для виконання бойового завдання. Виявилося, того дня Фарид сів на пасажирське місце автівки. FPV-дрон влучив у машину, саме туди, де був чоловік. Двоє інших військових в автомобілі вижили.
— Я досі невпевнена, що ця історія правдива. Чимало фактів не сходилося. Дорогою до Сум мене не полишала одна думка. Фарид завжди кермував у війську. Та того дня він чомусь сів на пасажирське крісло. Довгий час я хотіла з’ясувати, що насправді сталося, але потім запитала себе: «А що від цього зміниться?».
Щоб поховати чоловіка, його родина мала зробити ДНК-експертизу й отримати документ, який підтвердив би смерть. Побратими Фарида хотіли зробити це дослідження в приватній лабораторії, щоб було якнайшвидше. Та відповідно до законодавства обрати для цього можна лише державну. Через великі черги на ДНК-експертизи й бюрократію процедура затягнулася на кілька місяців. Крім того, військова частина Фарида списала чоловіка зі штату, не назвавши зниклим безвісти, стверджує Крістіна. Тому родина не могла отримувати за це грошове забезпечення.
Все це ускладнило фінансову ситуацію Крістіни. Адже значний період у їхній родині кошти заробляв Фарид. Він забезпечував Крістіну, поки дівчина вчилася. Окрім горювання, вона також запитувала себе: «А за що я тепер житиму?». Також їй та родині Фарида потрібні були кошти, щоб пройти ДНК-експертизу, та щоб придбати усе потрібне для організації похорону.
— На той момент я опинилася ні з чим, адже не працювала, а вчилася. Та якби й влаштувалася одразу на роботу, навряд чи змогла б бути ефективною. Утім, дехто з мого оточення вважав, що разом з повідомленнями про смерть чоловіка «тобі одразу видають сумку з 15 мільйонами гривень». Насправді ж я не отримувала ні виплат безвісти зниклого, ні навіть останньої зарплати Фарида, — розповідає дівчина.
Ситуацію поліпшило те, що Крістіні порадили відкрити «банку», на яку друзі, знайомі, й побратими Фарида надсилали гроші. За ці кошти родина змогла поїхати в бюро судово-медичної експертизи в Дніпрі. Там рідні Фарида здали свої зразки ДНК.
Попереду на Крістіну та її рідних чекали п’ять місяців очікування підтвердження смерті Фарида. Ночами дівчина не спала, навіть якщо була дуже втомлена. Коли заснути таки вдавалося, бачила жахіття. У них, стікаючи кров’ю, гинули мама з братом. Вона б могла їх врятувати, бо вміє надавати домедичну допомогу. Та невідома сила тримала й не дозволяла це зробити. Фарид у снах Крістіни був живим.
«Найгірше — коли інші мене жаліють. Бо тоді я розбиваюся на друзки»
Перші місяці проживання втрати дівчина була виснажена безсонням, весь час відчувала втому, мала погану пам’ять, не могла їсти через постійну нудоту. Після смерті чоловіка Крістіна почала багато жартувати в чорному гуморі, зокрема про його загибель. Іноді ці жарти викликали в неї істеричний сміх. Але невдовзі, пригадуючи їх, ставало ніяково й соромно.
Бувало якась думка, річ чи фраза проривала її на сльози. Тригером, наприклад, була автівка, яку подарував їй Фарид і покійний дідусь. Сльози лилися лише від думки, що колись, можливо, її доведеться продати. Щоб хоча б трохи полегшити болісне проживання втрати, дівчина вирішила відвідувати психотерапію. Пізніше терапевт призначив їй антидепресанти.
— У моєму оточенні були і є люди, які ставляться до цього скептично. Мовляв, навіщо одразу «закидуватися» препаратами, якщо можна розв’язати проблему терапією. Так, це можливо, проте займає набагато більше часу, і треба докладати чимало зусиль, коли їх зовсім немає. Крім того, якість життя весь період буде поганою, — каже Крістіна.
Найбільш нестерпно дівчина почувалася, коли хтось її жалів: приказували «яка бідолашка, таке горе з нею трапилося» чи торкався, починав гладити й обіймати без дозволу. Якщо до цього вона трималася, то після жалості ніби розбивалася на друзки. Після загибелі чоловіка вона також часто чула чи бачила в повідомленнях — «Цього не може бути, можливо це помилка?». Врешті Крістіна перестала щось відповідати на це, просто писала усім: «Дякую за співчуття», немов робот.
— Якщо ви не знаєте, як співпереживати, як висловити співчуття, то дайте мені спокій. Це краще, аніж розписувати довжезні повідомлення із жалістю і фразами-кліше. Мені після такого не хотілося більше спілкуватися із людиною. Натомість допомагало ставлення близьких друзів. Вони просто говорили: «Ми поруч, пиши нам, дзвони в будь-який час, особливо коли сумно. Не думай про те, що це не зручно». Я лиш просила їх не жаліти мене, а більше розповідати про життя, роботу, справи. Це дуже допомагало триматися.
Очікування результатів ДНК було важким періодом невідомості для Крістіни та її родини. Дівчина розуміла, що чоловік загинув, бо були свідки, які підтверджували це, та водночас всередині надіялася: можливо це помилка? Це відчуття ставало сильнішим, коли й оточення підливало масло у вогонь.
— Якось близька людина сказала мені: «Я відчуваю, що він живий, ти його дарма вже подумки хорониш». Ну от що мені на це відповісти? Я ж почала пояснювати, що це не так, бо є підтвердження. Водночас чути такі слова було важко. Коли спочатку переконуєш себе, що він загинув, а потім через такі слова хапаєшся за хибну надію, то розбиватися на друзки знову й знову боляче.
Як ритуальна служба створює додаткові випробування
У серпні 2025 року Крістіна випускалася з університету, приїхала в заклад, щоб забрати диплом. Під час розмови з одногрупниками їй зателефонував невідомий номер. Це був представник ТЦК та СП, який повідомив, що прийшов результат ДНК-експертизи. Смерть Фарида підтвердилася.
— І от мій ніби-то щасливий день випуску з університету перетворився на нещасний. Думка про те, що Фарид загинув, не була новиною. Та коли вийшла із закладу і сіла в машину, то почала істерично плакати, — пригадує Крістіна.
Невдовзі дівчині знову зателефонували з центру комплектування й повідомили, що тіло привезли до Сум. Родину запросили на особисту зустріч, пояснили, що за організацію поховання відповідальна їхня установа. Розповіли, якою буде вся процедура, запропонували перелік церков, де можна організувати прощання, і порадили спершу поїхати в «Спецкомбінат», який відповідає за видачу ділянки на кладовищі.
Родині повідомили, що їм відшкодують щонайбільше 60 000 за хрест, домовину й інші ритуальні послуги. Крістіна зі свекрухою і мамою вирушили в «Спецкомбінат».
— Там нас зустріли фразою «Нам ще ніхто не дзвонив і про це поховання не повідомляв». Довелося знову набрати ТЦК, щоб все їм пояснили. Також працівниці ритуальної служби сказали, що ніяких 60 000 гривень на відшкодування немає, дійсна сума — 16 500. Мабуть, ми щось неправильно зрозуміли… Я почала обирати домовину. Не хотіла, щоб вона була обтягнута тканиною, кольору «вирвиоко», — говорить дівчина.
Крістіна і Фаридова мама зупинилися на одному варіанті — дерев’яна труна світлого кольору, лаконічна і поважна. Також обрали хрест, замовили послугу із викопування ями. Після підрахунку усього на касі, сума виявилася більшою за 16 500. Крістіна уточнила, чи доведеться доплачувати. На що в «Спецкомбінаті» їй відповіли: «Ну так ви ж і домовину не найдешевшу взяли?».
— Та її турбувати не має, яку труну я обрала для свого загиблого чоловіка. Я була шокована цим хамством. Людина щодня спілкується із родинами загиблих і дозволяє собі такі висловлювання. Якби ця ситуація трапилася ще в березні, коли я почувалася набагато гірше, то була б бійка, — емоційно каже дівчина.
Тим часом мама Крістіни дізнавалася у різних консультаційних служб, чи можна в «Спецкомбінаті» замовити лише викопування ями, а всі інші послуги — в приватній ритуальній службі. Та дівчина пригадує, що їм на це ледь не з криком відповіли: «Якщо домовину і хрест берете в нас, то все інше теж. По-іншому ніяк». Ця грубість і байдужість не подобалася рідним Фарида.
Дізнавшись, що ритуальні послуги й речі можна було замовити й в приватній службі, Крістіна заплатила «Спецкомбінату» лише за викопування ями. За все інше — іншій приватній ритуальній службі. Там до них ставилися людяніше. Шкода, що одразу туди не приїхали, каже дівчина.
Потім обирали церкву, Крістіна не очікувала, що і тут на неї чекатимуть складнощі. Поховання планували на суботу. Але в церквах, де рідні хотіли провести його, день був зайнятий на кілька тижнів уперед. Зупинилися на Храмі Дванадцяти Апостолів. Він якраз неподалік медичного коледжу, де вчився Фарид.
Поховання Фарида
Крістіна разом із рідними готувалися до поховання, яке мало відбутися 9 серпня 2025 року. Хтось повинен був взяти на себе відповідальність і ухвалювати важливі рішення: обрати й замовити живі квіти в кошику, придбати до них стрічки й підписати, замовити страви на поминальний обід, спланувати, хто і яким транспортом добиратиметься до церкви й кладовища. Чимало з цих обов’язків лягли на Крістінині плечі.
— За моїми спостереженнями, чимало відповідальності після загибелі чоловіка взяла на себе саме я. Люди навколо думали, що я справляюся. Мабуть, так сталося, тому, що не плакала весь час істерично, ззовні мала вигляд сильної людини. Та всередині все рвалося на частини, — каже дівчина.
Поховання запланували на 10:00. Того дня Крістіна приїхала раніше: зустріла ТЦК, завезла воду, поставила кошики з квітами. Коли все розпочалося, до дівчини підходили люди, висловлювали співчуття, але що саме говорили, не пригадує.
Крістіна трималася, поки не почали заносити труну під акомпанемент оркестру. Музика нагнітала відчуття страждання. Рятувало лише те, що поруч того дня були рідні, які оберігали дівчину: підтримували за руку, давали пити воду, стежили за її самопочуттям. Стояв спекотний літній день, Крістіні було душно і крутилася голова. Дівчина ловила на собі погляди: співчутливі, жалісливі, іноді незрозумілі. Від такої уваги їй гіршало. Крістіну відвели до церковної колони, зняли хустку й облили водою, щоб привести до тями.
— Опанувавши себе, я дедалі сильніше розуміла, що це вже кінець. Я прощаюся з ним. Коли залунала остання пісня, патріотичного змісту, у мене почалася істерика. Дивлюся у підлогу, щоб не ловити погляди людей, і ридаю. Раптом чую від родички: «Крістіно, будь тихіше, ти голосно плачеш». Моя ж подруга прогнала цю жінку. Довгий час мені так соромно було за це, ніби я влаштувала істерику і показово плакала, щоб привернути увагу.
Після відспівування вирушили на кладовище. Людей там зібралося набагато більше, ніж у храмі. До Крістіни підійшов представник ТЦК, щоб попередити: спершу зачитають промову, потім їй передадуть прапори, якими вкривали труну, і після цього пролунають постріли.
— Ти можеш готувати себе скільки завгодно до поховання, але твоє тіло щоразу реагуватиме непередбачувано. Я простягнула руки, щоб отримати прапори, а вони тремтіли так, що я ледве могла їх втримати. Коли стяги опинилися в моїх долонях, знову усвідомила, що сталося. У цю мить зовсім забула про постріли. Пролунав перший — я злякалася, підскочила і скрикнула. Так було після кожного пострілу: звук різкий, несподіваний, і кожен раз я здригалася, — говорить дівчина.
9 серпня 2025 року 31-річного Фарида Хуссейна поховали на Алеї Слави на Баранівському кладовищі. 14 березня 2025 року він загинув на Донецькому напрямку, захищаючи Україну. Рідні Фарида змогли поховати чоловіка майже через п’ять місяців після цього загибелі.
Проживання втрати — це часто про сором і провину
Дівчина ще довго переймалася тим, що ж у день поховань подумали про неї інші, чому у погляді її друзів і знайомих щось змінилося. Мама ж її переконувала: «У їхніх очах зчитувалося співчуття. Вони пам’ятають тебе сильною і завжди позитивною, а тут побачили, як титан зламався».
Рік проживання втрати Крістіни пронизаний відчуттям сорому й провини, каже дівчина: за останні непорозуміння із Фаридом, які бувають у всіх пар; за те, що майже не писала в соцмережах про його загибель і те, яким він був, бо не хотіла жалості; і за думки «а чи зможу я колись покохати іншого чоловіка, чи порівнюватиму його з Фаридом?».
— Я запитувала себе: «Крістіно, твій чоловік нещодавно помер, а ти вже думаєш про інших. Тобі не соромно?». Психотерапевтка пояснила, що таке постійне відчуття сорому проживають чимало жінок, які втратили коханих. Що такі думки нормальні, що я маю про це розмірковувати. Але тоді почала думати, як це сприйме оточення — бо хтось зрозуміє нормально, а інші засудять. Суми — маленьке місто, Фарида тут багато хто знав. І це ставить до мене багато вимог, — розповідає дівчина.
Щоб полегшити емоційні переживання і триматися, вона ходить у спортзал, читає фентезі-романи, їздить у нові міста. Але всередині продовжує горювати, що помічають лише найближчі. Попереду — повернення до спогадів про чоловіка і підготування до поминального обіду. Наступного тижня, 14 березня, роковини загибелі Фарида.
