🗡 Я стою на передовій: інтерв'ю із сумчанином, який воює під Авдіївкою

У цивільному житті працював інструктором із тактичної медицини

IMG_5973

Військовослужбовець із позивним «Док» родом із Білопілля. У 2012 році він був комісований з військової служби через проблеми з серцем, але коли почалося повномасштабне вторгнення росії, він зібрав наплічник та разом із товаришем поїхав до військової частини. Так він опинився на передовій поблизу Авдіївки. Про перший приліт, дзвінки матері, коли немає вибухів і операцію під командуванням акушера-гінеколога він розповів Цукру. Інтерв'ю із «Доком» записали по відеозв'язку, поки він знаходився на другій лінії оборони. Фото — архівні.

Телефонуєш мамі, коли немає стрілянини

24 лютого, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, я виїхав до Миколаєва разом зі своїм товаришем-військовослужбовцем, аби потрапити до його бригади. До місця ми так і не дісталися, бо окупанти уже взяли Миколаїв у напівкільце. Тоді поїхали до Дніпра та пішли до військкомату, через який нас призвали. Під час розподілу товариша залишили в 93 бригаді, бо в нього є бойовий досвід, а мене відправили далі. Розподіляючи нас між частинами, один із командирів спитав: «Є серед вас медики?». Оскільки в цивільному житті я інструктор по тактичній медицині, то мене відправили в 25 десантно-штурмову бригаду.

Так почалася моя служба. Спочатку на руках були лише речі, а вже потім отримав зброю, бронежилет та каску. 27 лютого я вперше вийшов на позицію, яка знаходилася поблизу Авдіївки. У зв’язку з тим, що до війни займався тактичною медициною, то в мене було розуміння, як все працює. Окрім цього в нашій бригаді був класний командир, який допомагав та відповідав на будь-які запитання, що стосувалися служби. Перші кілька днів я взагалі не розумів, що відбувається, але потім втягнувся — для цього знадобилося три дні.

Від мами намагався максимально приховати, де знаходжуся. Ще в перший день війни вона зрозуміла, що я кудись поїхав. Залишалося заспокоювати її тим, що в безпечному місці й тут не стріляють, бо вона в мене дуже чутлива. Найбільша проблема – знайти час, коли не чутно перестрілок і вибухів. У бліндажі зв’язок не ловить, тому довелося телефонувати з окопів. «Мам, у нас все добре, ми поїли, сьогодні навіть був супчик», – говорив їй. Вона спокійно клала слухавку, а я далі йшов воювати.

У кожного медика існує своє кладовище

Мій перший бій, якщо не помиляюся, відбувся 15 березня. У цей день зі мною на чергуванні стояв бойовий товариш із позивним «Дід», а поруч із нами бігав пес. Раптом прилетіла перша ракета, і нас трішки розкидало по окопу. Одразу за першою ракетою влучила друга. Вийшло так, що «Дід» ліг на собаку, закриваючи її своїм тілом, а я прикрив «Діда». Думками попрощався із життям, бо було відчуття, що ракета летить прямісінько в наш окоп. Коли снаряд розірвався, то по звуках склалося враження, що ракета впала десь близько, але Слава Богу, ми вціліли.

Близько 12 години ми розійшлись, але в мене було ще завдання — підкопати окоп. Я зайшов до бліндажа буквально на дві хвилини, аби перекурити. До цього на позиції все було спокійно. Тільки-но підпалив цигарку, як чую кілька вибухів та перестрілку. Я все кинув і побіг на позицію, де вже стояла російська піхота.

У мене було відчуття, що командири мають сказати: «Увага, розійшлися по своїх місцях», але я прибіг, а хлопці вже воюють: хтось стріляє, хтось гатить із РПГ, хтось із кулемета

Пробираюся до себе, а мій побратим дає гранату. Кажу йому: «Я навіть не знаю як нею користуватися!». Наш командир у таких випадках завжди говорить: «Якщо страшно, думайте про жіночі груди, бо це своєрідне налаштування на щось хороше». Зізнаюся чесно – так і робив. Здавалося, що бій тривав усього 15 хвилин, але насправді він йшов дві з половиною години.

Вийшло так, що окупанти нас розділили, бо увірвалися дуже швидко. Зі своєї сторони ми відпрацьовували піхоту, а коли бій закінчився, пішли на протилежну сторону до наших хлопців. У фільмах все виглядає так, наче ти приходиш і всіх героїчно рятуєш, але насправді ти приходиш, і бачиш мертвих товаришів. У мене є велика кількість спогадів, які хочеться забути, але вони назавжди залишаться в моїй голові.

Правду кажуть, що у кожного медика існує своє кладовище. Є люди, яких ти не зміг врятувати, щоб ти не робив. Якщо близько до серця це сприймати, буде дуже важко. У мене був побратим Влад – кухар і кулеметник. Потім його перевели на гранатомет, але він не хотів йти, і вийшло так, що ми були на різних флангах, а коли закінчився бій, мені повідомили, що він загинув.

Єдине, що залишилося зробити – спокійно заплакати. Розумієш, що так буває, і просто звикаєш до смертей свої товаришів

Чого не скажеш про окупантів, які взагалі не звертають увагу на своїх. Їхній поранений на полі бою махає руками, а по ньому проїжджає російська машина на гусенях, яка забирає трьохсотих. Тіла російських військових, які лежали перед нашою позицією, досі там лежать. Єдина проблема, що на вулиці теплішає, і якщо вони почнуть гнити, то це не дуже добре для нашого здоров’я — як медик кажу.

«Братику, тримайся!»

Наш батальйон дислокувався у селі, де вціліло лише три будинки й там взагалі не було людей. Позиція була дуже класно зроблена, бо до цього українські військові жили там 8 місяців. У нас була своя їдальня, туалет, світло, і навіть баня. Не у всіх на позиції була кухня, але нам пощастило. Наш кухар завжди слідкував за тим, аби ми їли кілька разів на день, і хоча б один прийом їжі мав бути гарячим. Він завжди казав: «Ви обов’язково маєте поїсти, і це не обговорюється!».

Пам’ятаю, як у нас була атака дві години, а він якраз поставив варити суп. Прибіг потім на кухню і кричить: «Бляха, суп!»

Бували дні, коли ми могли спокійно поспати на позиції. Обстріл розпочинався о 10 ранку, ближче до вечора закінчувався, і ніч була більш-менш тихою. А потім ми помітили, що російських машин з оснащенням приїжджає не 3-4, а 20-30, тож зрозуміли, що буде весело. Ми відчули різницю, коли проти нас воювали «ЛНР» та «ДНР», і коли заїхала регулярка. «ДНРівці» – мавпи, а ці працювали чітко та точно. Перед нами стала їхня славнозвісна 15 бригада: інтернаціональний загін, який тактично краще підготовлений. А ще в них були гради з фосфором, якими вони не соромилися користуватися.

На початку квітня у нас було три важкі дні: спочатку атака на нашу позицію, яку ми відбили, потім атака на сусідню позицію, а наступного дня ще й штурм. Думав тоді, що буде смішно, якщо помру 1 квітня

Загалом, усі люди, які стоять з тобою на позиції – це родина, за життя яких ти будеш боротись. Одного разу я робив операцію бойовому товаришу на місці. В його кінцівці залишився уламок, і це місце почало гноїтися. Треба було відкрити рану та прочистити її. Жодного знеболювального не мав під рукою, тож я дав кілька таблеток «Ібупрофену», почекав 20 хвилин, сказав: «Братику, тримайся!», і почав зачищати рану. Скальпелем усе відкрив і почистив, уламок залишив на місці, бо не було чим зашити рану. Цю операцію робив під командуванням акушера-гінеколога, але все пройшло ідеально.

Абсолютна впевненість у перемозі

На війні немає місця егоїзму та марнославству. Пам'ятаю, колись нам пригнали нові РПГ, але ніхто не знав, як вони працюють. Ми щось крутили, читали, мізкували, а наш командир через пів години повернувся і пояснив, як ним користуватися. Він сам нічогісінько не знав, але знайшов усю інформацію, і вже через три дні ми влучили в російський танк цим РПГ.

До війни я ставлюсь, як до роботи. Один військовий нам завжди говорив, що найголовніше – не відчути смак крові, щоб це не переросло у бажання всіх вбивати. Це просто робота. Хтось водить машину, хтось ходить на завод, а я просто військовий. Що стосується нашої перемоги, то у всіх українських військових абсолютна впевненість у цьому, бо іншого шляху вже немає.

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.