«Нічого про нас без нас» — цей заклик став визначальним для тисяч українців, які відчули на собі наслідки війни. Ті, хто втратив рідних, має серед близьких зниклих безвісти чи полонених, отримав поранення або інвалідність, сьогодні прагнуть говорити вголос. Адже мають досвід, що допоможе збудувати суспільство, здатне підтримати у скруті, а не тиснути формалізмом і бюрократією.
Цукр зустрівся з жителями Сумщини, які пройшовши важкий шлях, знають, що потрібно змінити в державній політиці, аби родини відчували турботу. В історіях розкриваємо, чи потрібен людині супровід після трагічної звістки, чому здавати ДНК-тести мають мінімум двоє родичів, і як спільнота допомагає прожити горе й знаходити нові сенси.
Партнерський матеріал
Сто сімей військових, які підтримують одна одну
Майже щовихідних у Сумах збирається регіональний осередок Всеукраїнського Об'єднання матерів і дружин Захисників України. Серед них — жінки, які втратили найближчих, очікують їхнього повернення з полону чи після зникнення за особливих обставин, або ж мають чоловіків, братів, синів чи доньок на фронті. Організація працює в Сумах майже два роки. За цей час до неї приєдналася понад сотня матерів, сестер і дружин — від Шостки до Лебедина, від Великого Висторопа до Тростянця. Учасниць об’єднує не лише важкий спільний досвід, а й бажання підтримувати одна одну, шукати рішення, які допоможуть рідним військових.
Світлана Чаусовська — мама військовослужбовця і керівниця осередку. Вона двадцять років працювала в Сумській ОДА. Коли почалася повномасштабна війна, відчула, що система не встигає за актуальними потребами людей.
— Мені захотілося об’єднувати родини, які стикаються з проблемами війни, підтримувати їх і допомагати відстоювати свої права. Я шукала подібні організації й мене зацікавило Всеукраїнське Об’єднання матерів і дружин Захисників України, — розповідає Світлана.
У квітні 2024-го запрацював офіційний підрозділ організації в Сумській області. Першу масштабну зустріч місцевий осередок організував вже за місяць після створення. На захід запросили представників Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, Міноборони, МВС, ТЦК і СП Сумської області та Уповноваженого з прав людини. В об'єднанні розуміли, що треба будувати діалог між державою й неформальними спільнотами родин військових. До заходу приєдналося 120 людей.
— Чимало дівчат «блукали наосліп», не розуміючи, що робити після зникнення близьких. Зустріч допомогла поставити всі запитання посадовцями напряму. На захід ми прийшли з розробленим алгоритмом пошуку осіб, зниклих безвісти за особливих обставин. По суті — це була інструкція, як діяти родині крок за кроком, — пояснює Світлана.
Громадське Об’єднання матерів і дружин Захисників є членом Коаліції 1325 Сумщина, яка підтримує спільноту в роботі з родинами, які переживають наслідки війни.
— У межах співпраці з Коаліцією ми долучаємося до Обласного плану дій з виконання резолюції Ради Безпеки ООН 1325 «Жінки, мир, безпека». Завдяки цьому й підтримці Українського Жіночого Фонду ми в партнерстві з іншою громадською організацією реалізували проєкт «Сила в тобі», спрямований на підтримку жінок у конфліктному контексті.
Світлана пояснює, що проєкт допоміг жінкам Сумщини отримати психологічну допомогу, знайти внутрішні ресурси, пройти крізь біль втрати й очікування, а також відчути силу власної стійкості.
Саме такими історіями про силу та стійкість поділилися з нами двоє учасниць об'єднання — партнерка зниклого безвісти та дружина загиблого військового. Вони мають схожі труднощі: державні органи обтяжують документами й не проявляють достатньо емпатії, а цивільне оточення не розуміє, як підтримувати людину в горі. Жінки діляться, як проживають найстрашніше, і пропонують, що можна змінити, аби інші родичі військових не мали таких випробувань.
Знати, яким був останній чай близької людини
Оксана Голубцова носить на шиї тактичний зелений шарф свого чоловіка. Говорить, що для неї це — символ причетності. Жінка працює артисткою в обласній філармонії й рік тому взялася втілювати відеопроєкт про сум'янок, які проживають втрату.
За планом, кожна учасниця має розказати про пісню, пов’язану з її «янголом», а артисти філармонії — виконати ці композиції. Оксана ділиться, що боялася опинитися на місці героїнь. Однак після одного з записів для проєкту їй повідомили про зникнення чоловіка.
Його звуть Федір Кравчук. Він зник безвісти рік тому на Лиманському напрямку. Доєднався до війська добровільно попри те, що був звільнений від служби через травму голови. Після навчального центру потрапив до піхоти й устиг зробити три бойових виходи.
— Ще після першого він зрозумів, що фізично не потягне завдань на самому «передку». Тому просив передати документи про травму, щоб бути корисним у тому, на чому знається. Федір працював будівельником, то міг би допомагати з бліндажами, — розповідає жінка.
Утім, чоловік продовжував виконувати обов’язок, адже бракувало людей, каже Оксана. Федір пішов на друге завдання, а після третього — зник безвісти.
Трагічну звістку Оксана отримала не напряму від військової частини. Про зникнення їй переповів брат Федора, якого повідомили першим. Жінка припускає, що чоловік міг не встигнути вказати її контакт на випадок зникнення чи смерті.
— Можливо, через те, що ми офіційно не одружені. Проте я не нарікаю, розумію, що так працює держава. Добре, що громадські об’єднання, які організовують заходи для родин військових, часто не вимагають підтвердження шлюбу. Та й у військових спільнотах починають визнавати права партнерок та партнерів, — ділиться жінка.
Оксані також окремо болить, що після зникнення Федора вона не змогла дізнатися, як чоловік проводив свої дні перед останнім виходом. Пояснює, що в неї немає зв’язку з тими, хто був поруч з чоловіком у ті дні. Відомі лише сухі факти з офіційних документів.
Згодом Оксані передали речі чоловіка. Вона сподівалася знайти хоч якийсь зворотний контакт відправника, проте його не було. Телефон повернули почищений — без фотографій і повідомлень. З погляду безпеки це правильно, міркує Оксана, але залишає близьких у повній невизначеності.
Зараз пошуки чоловіка зводяться до моніторингу списків обмінів і соціальних мереж. Прізвище Кравчук популярне, тому майже щоразу під час звільнення українських військових, Оксана бачить знайоме прізвище, яке вже стало тригером.
— Моніторю російські Telegram-канали, де публікують списки чи відео з полоненими. Це важко і, зрештою, нікого не впізнаєш на тих відео. Але що ще залишається? — запитує Оксана, зітхаючи.
Обурення в жінки викликає те, що вона не може приєднатися до спільноти родин військових і ветеранів, яка діє як комунальний заклад міської ради. Центр учасників бойових дій працює лише з тими людьми, які «прописані» в місті. Оксана живе в Сумах понад 20 років, але орендує житло, тому офіційно зареєстрована в селі своєї бабусі.
— Це спільнота, яка нібито має підтримувати, а тебе до неї не пускають. Не можна долучитися до груп підтримки чи записати дитину на арттерапію. Я не кажу про пільги чи іншу матеріальну допомогу.
Пошуки зниклого безвісти чоловіка сформували в жінки бачення, що потрібно змінити в системі підтримки. Оксана переконана: допомогу треба надавати незалежно від місця офіційної реєстрації. А військовим варто обмінюватися контактами з побратимами одразу при знайомстві й передавати їх рідним.
Підтримувати психологічно, коли повідомляєте страшні новини
Тетяна Скідіна прийшла на зустріч із невеличкою світлиною свого чоловіка, вбраного у військову форму. Вона час від часу то кладе фото на стіл, то знову розглядає, тримаючи в руках.
Її чоловік Роман воював з 2015 року спершу добровольцем, а потім за контрактом у різних підрозділах. Під час повномасштабної війни служив командиром відділеня в 110-й бригаді. Він загинув 3 листопада 2023 року під Авдіївкою, хоча до весни цього року вважався зниклим безвісти.
— Рома не виходив на зв’язок кілька днів. Із п'ятого листопада я почала запитувати його побратимів, що сталося. Вони спершу не розповідали, а згодом сказали, що група Романа з п’яти людей не повернулася із завдання. У побратимів одразу була інформація, що одного з них росіяни взяли в полон, а інших, зокрема й мого чоловіка, розстріляли. Але точно цього підтвердити не могли, тому я вірила в краще, бо знала — іноді повертають з полону й тих, кого немає у списках, — ділиться Тетяна.
Згодом жінці зателефонували з ТЦК. Повідомили, що за інформацією військової частини Роман зник безвісти, і попросили прийти по офіційне сповіщення. Тетяна вважала, що морально підготувала себе, і поїхала до установи сама.
— Але коли отримала документи й вийшла, я напевне пів години плакала біля військкомату. Стояла у відчаї й не могла йти, бо не знала, що робити. Мені треба було зупинити маршрутку, щоб поїхати додому, проте дивилася на водія і не могла підвести руку.
У наступні місяці Тетяна не розуміла, з чого почати пошуки. У ТЦК їй дали аркуш із трьома номерами — Координаційного штабу, Червоного Хреста й Національного інформаційного бюро — на цьому інструкції закінчилися.
— Мої знайомі не мали досвіду втрати близької людини на війні. Не було в кого запитати, куди йти, що робити, як діяти далі. Усе зводилося до самостійних пошуків, але коли ти в стресі, навіть найпростіші речі здаються неможливими, — розповідає Тетяна.
Жінка стала шукати спільноти підтримки. Зокрема, заповнила анкету на сайті Об’єднання матерів і дружин Захисників України. Долучилися до його осередку на Сумщині, коли він почав працювати навесні 2024-го.
— До того моменту була наче у зав’язаному мішку — нічого не бачила навколо, не чула. Коли знайшла людей зі спільним досвідом, нарешті відчула підтримку. Зрозуміла, що це абсолютно різні історії — коли ти наодинці зі своїм горем, і коли поруч є люди, які також проживають втрату, — пояснює Тетяна.
Водночас жінка проходила всі необхідні процедури. Зареєструвалася в координаційному штабі, написала заяви в поліцію про розшук і про визнання себе потерпілою стороною. Також постійно переглядала російські й українські Telegram-канали, де повідомляли про полонених і зниклих безвісти.
Здавати ДНК-тести щонайменше двом родичам
У червні 2024 року статус Романа Сікідіна зі зниклого безвісти змінився на полон. Нову позначку Тетяна побачила в особистому кабінеті на сайті Координаційного штабу. Підставою стали свідчення військового, який повернувся додому з неволі. Тетяна одразу почала писати офіційні запити про стан здоров’я чоловіка.
Однак у лютому 2025 року жінці повідомили, що ДНК-зразок мами Романа на 50% збігся зі зразком одного з тіл захисників, які повернули під час обміну. Тетяна негайно поїхала до моргу, де їй показали фотографії тіла.
— По обличчю вже було важко впізнати. Помітила бороду, але багато хто її носить. А от його татуювання було унікальним. Я одразу сказала, що це мій чоловік, але співробітники відповіли: «Процедура вимагає додаткового ДНК-тесту», — згадує Тетяна.
Наступні місяці очікування були важкими, бо жінка була переконана у своїй правоті. Врешті експертиза підтвердила те, що Тетяна знала одразу. Романа Сікідіна поховали в Сумах 5 квітня 2025 року. У серпні йому посмертно надали звання «Почесний громадянин міста Суми».
Через особистий досвід Тетяна сформувала кілька пропозицій, що варто змінювати в роботі офіційних установ, які працюють з рідними зниклих безвісти й загиблих військових. Жінка переконана, що слідство має вести прокуратура за місцем проживання родини, а не областю, де зник військовий.
Також для точної ідентифікації за ДНК-тестами вона радить здавати проби щонайменше двом родичам людини. А ще наполягає на тому, що треба надавати психологічну підтримку на всіх етапах чутливих процедур.
Зараз Тетяна допомагає з пошуком зниклих безвісти в сумському об'єднанні й консультує родини з усієї України. Організація напрацювала детальний алгоритм дій для родин, у яких на війні зникли близькі.
— Коли допомагаєш іншим людям долати те, що сама пережила, стає легше нести власний біль. Бачу, як жінки змінюються завдяки спільноті — вони стають більш відкритими, знаходять сили жити далі, — розповідає Тетяна.
Вона переконана, що прості дії мають терапевтичну силу. Тому на зустрічах спільноти учасниці часто обіймаються, крім того, регулярно спілкуються в чаті, а за потреби зідзвонюються одна з одною.
«Треба запитувати конкретно: що потрібно, як потрібно і коли»
На думку Світлани Чаусовської, керівниці Сумського осередку Об’єднання матерів і дружин Захисників України, родини військових досі часто не знають про свої можливості. Люди не розуміють, на яку допомогу мають право, до яких програм можуть долучитися, куди звернутися за конкретними послугами.
— Існують програми підтримки спільнот ветеранів, родин військових при міській, обласній радах, державні програми. Іноді ця інформація так схована на сайтах, що коли й знаєш про її існування, знайти складно, — пояснює Світлана.
Світлана каже, що найбільше її надихає трансформація людей, які долучаються до об’єднання. Жінки, які спочатку перебувають у стані горя та розгубленості, поступово стають активними учасницями спільноти.
— Дівчата приходять зламані, не знають, що робити, як жити далі. За пів року чи рік бачу абсолютно інших людей. Коли вони виходять зі стадії горювання і знаходять нові смисли — це дуже надихає, — ділиться спостереженнями Світлана.
Активною частиною об'єднання є і родичі чинних військових. Світлана каже, що вони не поділяють людей за рівнем проблеми. Тож до психологічних тренінгів, виїзних заходів чи інших подій спільноти долучають усіх жінок.
— Родини військових живуть у постійному очікуванні, тривозі про близьких, які зараз на фронті. Наші спільні зустрічі створюють природний простір довіри, де кожен відчуває: його розуміють без слів. Ми проводимо чаювання з відвертими розмовами, майстеркласи, арттерапії, які допомагають зняти напругу й водночас гуртують.
Формувати ком’юніті серед ветеранів завдяки спорту
Сумське Об'єднання матерів і дружин Захисників доводить: спільний досвід допомагає долати біль. Не менш важливо створювати безпечне середовище й серед ветеранів війни. Микола Заріцький з Білопілля пройшов шлях від поранення й втрати ноги до відкриття простору, де гуртуються десятки інших ветеранів Сумщини.
До повномасштабної війни чоловік займався легкою атлетикою, перемагав на обласних змаганнях, але подальша кар'єра в спорті не склалася. Коли росіяни вдерлися до України, він став на захист держави. У 2022 році отримав поранення під час бойових дій на Херсонщині й втратив ногу.
Під час операцій в лікарні Миколі суттєво допомагали волонтери — розповідали про можливості для протезування та реабілітації. За пів року після поранення йому встановили протез за кордоном. У 2023-му він пройшов до збірної України й восени брав участь у міжнародних «Іграх нескорених» — спортивних змаганнях серед ветеранів та військових, які отримали поранення чи травми. Змагався в легкій атлетиці, веслуванні на тренажерах, баскетболі та волейболі. Здобув чотири медалі — дві золоті та дві срібні.
На шляху реабілітації й повернення до цивільного життя, Микола розумів, що в Сумах бракує простору, де ветеран може почуватися комфортно. Разом з побратимами чоловік звернувся до Сумської обласної ради, аби створити комунальний заклад «Ветеран Pro: Сумщина» для людей, що повернулися з війни. Депутати підтримали це рішення.
Ветеранський осередок працює вже майже рік і організовує заходи з адаптивного спорту — волейболу сидячи, легкої атлетики, їзди верхи. Микола пояснює принципову різницю між професійним паралімпійським спортом і тим, що робить їхня команда.
До заходів «Ветеран Pro: Сумщина», говорить Микола, зараз долучаються приблизно 50 людей з різним досвідом — хтось на протезі чи колісному кріслі, є й ті, в кого немає видимих поранень. Принцип «рівний рівному» працює найкраще, пояснює чоловік.
— Ми мріємо про великий центр з басейном, спортивними залами, щоб його хотілося відвідувати. У планах — організувати комфортні умови для приїжджих. Щоб ветерани з області могли переночувати, отримати базові речі за потреби, — ділиться баченням розвитку ком’юніті Микола.
Сім’ї військових і ветерани найкраще знають свої потреби
Досвід Миколи показує, як працює принцип «нічого про нас без нас» на практиці. Людина, яка сама пройшла шлях від поранення до адаптації, створює рішення, які враховують реальні потреби інших ветеранів.
— Коли посадовці обговорюють, як розвивати ветеранську політику, екосистеми для повернення до цивільного життя, то я переконую — до дискусій треба більше залучати саму спільноту ветеранів. У кожного має бути можливість висловити своє бачення, поділитися досвідом, — наполягає Микола.
Такі ініціативи працюють, бо народилися з розуміння проблем зсередини. Саме тому людей, які проживають важкі наслідки війни, треба залучати до координаційних штабів, наглядових рад та інших дорадчих органів — їхній досвід має бути основою для змін системи.
Цей підхід поділяють усі герої матеріалу. Оксана, поки чекає на чоловіка, працює над творчим проєктом про пам'ять. Тетяна стала допомагати іншим шукати рідних, що зникли безвісти. Світлана створила спільноту підтримки для сотень жінок.
Вони перетворили власний досвід на інструменти допомоги іншим. І саме таких людей варто залучати до рішень, що стосуються ветеранів і родин військових. Адже розуміння і повага справді зміцнюють країну.
Матеріал створений у рамках комунікаційної кампанії «1325 зміцнює країну» за підтримки урядів Британії, Нідерландів та Канади і за сприяння Урядової уповноваженої з питань гендерної політики та Українського Жіночого Фонду.
