У сум’янки Тетяни Костенко — 400 сортів фіалок і 15 років досвіду за плечима. Ще недавно сортів було вдвічі більше — але про те, як частина колекції відрами вирушила на смітник, вона розповідає майже спокійно. За цією історією — ціла спільнота, яку теж зачепила війна, і принципи, від яких Тетяна не відступає, навіть коли це коштує їй частини колекції.
Мішок на 200 літрів для гори квітів
Початок повномасштабного вторгнення. Тетяна з родиною виїжджає із Сум, хоч і залишається в межах області. Колекція фіалок на той час стояла в окремому орендованому приміщенні — і взяти її з собою при виїзді не було жодної можливості. На прощання з фіалками не було часу: усі сили йшли на те, щоб вивезти рідних. Вона розуміла, що може лишитися без колекції, яку збирала понад 10 років. Але тоді життя важило більше за квіти.
До міста жінка повернулась за півтора місяця, сьомого квітня. Два дні вона не наважувалась навіть зайти туди, де все лишила. Та врешті-решт переступила свій страх. Тетяна на мить замовкає, згадуючи той день.
— Коли прийшла — спочатку був шок, як кажуть, «п’ять стадій прийняття», — промовляє вона. — Не могла повірити у побачене, потім довелося усвідомити, прийняти це все, а вже тоді вирішувала, що з цим робити.
У приміщенні стояли цілі гори квітів у горщиках — через те, що не було опалення, вони почали гнити від вологи й холоду. Уся середина розеток — того кола листя, з якого росте фіалка, — вигнила. Це були квіти, які напередодні вторгнення, Тетяна носила на виставку до Дня Святого Валентина. Загинула також основна маса фіалок, які вона готувала до експозиції на 8 березня.
— Було боляче. Я не знаю, скільки квітів я тоді винесла — чесно, виносила відрами. — розповідає Тетяна. — У мене був мішок із-під ґрунту на 200 літрів — все це я скидала туди. Де була змога, то залишала листочок, де не могла — викидала, у надії, що десь ще є посаджений паросток, — пригадує Тетяна.
Залишки колекції жінка перевозила орієнтовно в кінці травня — і вирішила забрати додому все, що хоч трохи вижило. Стелажі для фіалок робив чоловік Тетяни — «рукастий, хвала його рукам», як каже вона сама. Систему зберігання для квітів подружжя збирало разом, провели для них освітлення.
— Коли я забирала колекцію, то зрозуміла, що вона — як фенікс із попелу. Що з листочка, що з «дітки» — навіть те, що залишилося більш-менш живим, мало такий вигляд, що без сліз не глянеш.
Тетяна згадує, що коли пересадила частину рослин, дивилася на них — «Такі страшненькі, такі бідненькі». Але вже через місяць фіалки зажили новим життям.
— Своє життя все одно важливіше за колекцію, бо фіалки — це більше матеріальне. А знання і досвід дозволять відновити колекцію в будь-який момент, коли я захочу.
Тетяна згадує, що коли пересадила частину рослин, дивилася на них — «Такі страшненькі, такі бідненькі». Але вже через місяць фіалки зажили новим життям.
— Своє життя все одно важливіше за колекцію, бо фіалки — це більше матеріальне. А знання і досвід дозволять відновити колекцію в будь-який момент, коли я захочу. Сьогодні вся колекція тісниться на балконі в кімнаті доньки, — розповідає Тетяна.
П’ятнадцять років з однієї фіалки
Щоб зрозуміти, чому ця колекція для Тетяни — не просто хобі, слід згадати, з чого все починалося. Тетяна родом із Шостки. Свою першу фіалку Тетяна отримала на 8 березня — від хлопця, який зараз є її чоловіком. Невдовзі придбала ще одну. А там і на роботі керівник вирішив подарувати квіти на день народження.
— Він мене запитав, які я хочу. Я сказала — хочу фіалку, вже тоді вони мені дуже подобалися. Ми разом поїхали до квіткового, так я й взяла собі ще одну квітку, — розповідає Тетяна.
Згодом вона натрапила на фіалковий форум Харкова. Там Тетяна познайомилась з іншими фіалководами — і скоро ці знайомства переросли у щось значно більше, ніж просто обмін порадами про догляд. Невдовзі замовила собі одразу 40 фіалок, а коли квіти приїхали, почала їх розмножувати. На той період припав переїзд у Суми, де у новій квартирі довелося робити ремонт. Утім після нього у Тетяни з’явилося перше робоче місце — затишна лоджія, звідки стартували й перші продажі рослин.
— Там стояв між перший стелаж, потім замовила ще один. — згадує Тетяна. — Так усе й закрутилося, як снігова куля — почалась виставкова діяльність.
Виставки затягнули — і лоджії вже не вистачало. Попит зростав, а разом з ним — і сама колекція.
— Щоб поїхати на виставку, треба привезти певну кількість квіточок і посадковий матеріал — показати та продати, — пояснює Тетяна. — Виставки — це дороге задоволення, участь коштує чимало. Тому й потрібне було більше приміщення, — розповідає вона.
Так з’явився окремий орендований простір — невеличкий, але місткий, зі стелажами. Це вже не нагадувало квітковий магазин з вітринами — тут ішов цілий робочий процес — від листочка до квіточки. «Ясельки» з посадженими листочками, стелажі з квітучими фіалками — усе під одним дахом.
Серед сотень сортів, що пройшли через руки Тетяни за ці роки, є один особливий — Arctic Frost. Він залишається з нею відтоді, як вона тільки почала цікавитись фіалками. Купила його ще листочком, орієнтовно у 2011 році — тобто цій фіалці вже близько 15 років. Разом з нею в колекції лишилися й кілька перших сортів мініатюр — тих, що вона взяла на самому початку захоплення.
Нових, сучасніших мініатюр з’явилося відтоді багато. Але старі сорти вона не викидає — просто тому, що вони їй подобаються, навіть якщо покупця на них уже не знайдеться. Сьогодні пріоритет змінився: не розширення, а відбір — перед тим як узяти новий сорт, Тетяна ретельно зважує, чи вартий він місця на стелажі.
Фіалка з характером
Тетяна не займається селекцією — не виводить нові сорти з нуля, а розводить і продає вже готові. Але часом рослина видає, як каже сама Тетяна, генетичний збій: несподівана смужка на пелюстці, інакша облямівка, нова смуга на листку. Здебільшого це триває одне покоління, а далі паростки виростають знову звичайними. Але іноді ознака закріплюється з покоління в покоління.
— Химера — це коли в одній рослині поєднані дві різні генетичні структури, свого роду генетичний збій, — пояснює Тетяна. — Перевірити це можна одним способом: звичайну фіалку можна розмножити листком, і ознака передасться. А з химерою так не вийде — щоб зберегти особливу ознаку, доведеться чекати на пасинок, бічний паросток з розетки. Якщо це так — перед нами химера.
Так свого часу сталося з химерами «Малінка і лісові ягоди» — з приблизно 30 діток лише дві зацвіли з потрібною ознакою. Шанс, що ознака повториться й у нових власників, надто малий, щоб випускати сорт у продаж — рослина досі росте в колекції Тетяни під робочою назвою, без офіційного статусу.
А ті химери, які вдалося закріпити, — «Смарагдове небо», «Зефірка» та ще декілька — Тетяна підписує спільною приставкою «ТаК», скороченням від «Татьяна Костенко», яким позначала своє авторство ще на самому початку.
Одна з останніх — «Смарагдове небо». З’явилася неочікувано: Тетяна придбала звичайний сорт, а коли рослина підросла, на темному листку проступила світліша смуга, помітна на просвіт. За негласними серед фіалководів таку знахідку винесли на обговорення — колеги підтвердили: це справді химера.
— Якщо посадити звичайний листочок, ця ознака не передасться, — пояснює Тетяна. — Химери розмножуються тільки пасинками, бічними паростками в пазухах листя.
Тому й доводиться інколи спеціально зрізати розетку, щоб пасинки наросли швидше — просто на «пеньочку», що залишився. Ознака «Смарагдового неба» не зникає ні після пересадок, ні під час розмноження — і саме завдяки цьому одна незапланована смужка на листку стала химерою з власним іменем.
Ніколи не знаєш, що буде
Генетичні сюрпризи Тетяна давно навчилась розпізнавати й плекати. А ось із чим впоратися складніше — це умови, у яких доводиться тримати колекцію сьогодні.
— Довелося скоротити частину сортів, вибракувати з колекції. А оскільки щороку хочеться чогось нового, зараз постійно є така «текучка»: щось іде, щось приходить, — розповідає Тетяна.
Вдома складніше, ніж було у власному приміщенні, — передусім через вологість. У квартирі вона значно вища, тож провітрювати доводиться навіть узимку. В цей період, коли немає ні опалення, ні світла, зростає ризик грибка — тому щороку влітку Тетяні доводиться виносити усю колекцію, обробляти приміщення й робити ремонт. Поруч з рослинами, до речі, живе ще один мешканець — кіт Мохнатий, узятий колись просто з базару.
Фіалки не пробачають і найменшого відхилення від графіка. Полив, контроль вологості, огляд стелажів — усе це щодня, без вихідних, незалежно від того, хвора господиня чи здорова, хоче вона їхати у відпустку чи ні.
— Зараз почалась спека, і ти не можеш просто взяти та поїхати на тиждень-два, як люди зараз їдуть на річку пересидіти спеку. Треба працювати від ранку до вечора, — каже Тетяна.
Класичні двотижневі відпустки лишились у минулому — тепер максимум, що вдається собі дозволити, це кілька днів, і то за умови, що все заздалегідь підлаштовано. Рятує гнотовий полив, коли місткість з водою стоїть поруч, а через шнур волога сама підтягується до горщика.
— Улітку завдяки цьому можна виїхати на три-чотири дні, не поливаючи вручну, — каже вона. — Особливо зручно для мініатюр із маленькими горщиками, води їм може вистачити на два-три тижні.
Виставки, які залишаються чи не єдиним способом показати колекцію на публіці, теж не гарантія спокою. Востаннє, коли Тетяна брала участь у виставці на Євробазарі, під час заходу стався вибух.
— Ніколи не знаєш, що буде, — каже вона.
Спільнота, яку не спинила війна
Але фіалки для Тетяни — це не тільки полив, вологість і виставки під обстрілами. Це ще й люди. Ця спільнота підтримує не лише в темах фіалок — а й тоді, коли стається біда.
Тетяна згадує, що в однієї дівчини з Дніпра, яка теж займалась фіалками, дитина захворіла на лейкемію. Спільнота тоді об’єдналася: фіалководи з усього світу, не лише з України, прийшли на допомогу — закривали серйозні збори, щоб врятувати дитину. Тоді долучилися люди з Гонконгу, Китаю, США, Канади та країн Європи. І дитину вдалося врятувати — вона вижила.
Виставки Тетяна ділить на прості й професійні — неформальні покази для своїх і організовані заходи з клубами та запрошеннями. Найпершу з простих вона вже й не згадає — хтось з однодумців просто домовився про приміщення, і зібрались показати свої квіти. Перші такі проводили в Будинку природи.
Перша професійна виставка була в Харкові. Спочатку мала запрошення поїхати на виставку в Дніпропетровськ (як тоді ще називалося місто) через дніпровський клуб «Деметрис». Але через АТО її скасували. Тоді дівчата з Харкова вирішили провести виставку в себе й запросили Тетяну.
Саме ці харківські виставки — і люди, з якими вона там познайомилась, — стали основою тієї спільноти, яку зараз так сильно зачепила війна.
Багато виставок було саме у Харкові, але зараз їх не проводять — ні там, ні в інших містах, через безпекову ситуацію. Чимало дівчат втратили свої колекції: частина спільноти жила на Салтівці, залишала квартири, де стояли фіалки. Дехто вирішив не відновлювати колекцію.
— Хоча ми чекаємо — домовились: якщо хтось вирішить відновлювати, надішлемо «посилочку» з фіалками, бо хочемо відновити виставки в Харкові, — ділиться Тетяна.
Дехто все ж почав усе заново. Дівчина із Запоріжжя переїхала під Львів і вже відновила колекцію. А дівчина з Нікополя перебралась у Київ — і досі возить рослини туди-сюди, хоч частина щоразу губиться в дорозі. Щорічний фестиваль, який раніше збирав понад 20 учасниць у Києві, теж не проводять — там небезпечно, лишились тільки локальні виставки.
Без російської селекції
До повномасштабного вторгнення в українських колекціонерів було чимало сортів російської селекції — просто тому, що на той момент вони були у вільному доступі й активно продавались. Але з 2022 року Тетяна цей ринок для себе закрила. Старі сорти такого походження в її колекції ще трапляються, проте з кожним роком їх стає менше — коли треба звільнити місце, з ними прощаються першими.
Дехто в українській спільноті все ж завозить нові російські сорти — обхідними шляхами, через Польщу чи країни Балтії. Тетяна каже, що не розуміє, навіщо витрачати на це час, гроші й нерви. Що буде далі — покаже час, але наразі рішення для неї однозначне.
А серед стелажів і котячої шерсті потроху відновлюється те, заради чого все й починалося. Той самий фенікс, який тоді, здавалось, загинув остаточно, сьогодні цвіте на балконі — трохи тісніше, ніж хотілося б, зате вдома, серед своїх.
Війна забрала в Тетяни половину колекції, орендоване приміщення й частину спокою. Не забрала — знання. А значить, як каже вона, не забрала нічого справді важливого.