Над гірськими селами ще стоїть густий холодний туман. Ранкові Карпати тільки прокинулися. Звук дзвонів місцевої церкви розноситься на багато кілометрів поміж полонинами й лісами. Дев’ята ранку. Людна вулиця миттєво завмирає: будівельники на даху нової ґражди, продавчині в маленьких ятках із сувенірами й кількадесят ветеранів поруч. На хвилину горами розливається дзвін і тиша.
А вже за мить усе повертається на свої місця. На даху забивають дошки. Продавчині гомонять у ятках про політику, погоду й нікудишній врожай картоплі минулого року. А ветерани вирушають на ранкове тренування. Тут, у карпатському високогір’ї, стартують ветеранські змагання ГАРТ із баскетболу на колісних кріслах. Протягом двох днів тут відновлюватимуться через адаптивні види спорту понад 100 учасників з різних куточків України — удвічі більше, ніж торік.
«Тут треба пахати неабияк»
У спортивній залі з величезними панорамними вікнами більше сотні ветеранів готується до старту змагань — або, як тут між собою кажуть, до «заруби». Тренери дають останні настанови. Після учасники займають свої місця на полі. Двоє гравців виїжджають у центр майданчика. Суддя підкидає м’яч — гра почалася.
За мить із різних кутів майданчика по черзі лунають дві кричалки команд «Вільнііііі воїни», «Льььььььвііівввввв, вперед!». У гурті глядачів видно розмальовані сердечками, яскравими малюнками й підбадьорливими написами картонні плакати.
— Цього року ми вперше запросили на змагання родини наших учасників. Кожен міг взяти із собою дружину, дитину або друга, які підтримували б його під час ігор. Тут вони можуть спостерігати за тренуваннями ветеранів, спробувати адаптивні види спорту й просто провести час разом, — каже старша фахівчиня ветеранського відділу Центру ініціатив «Повернись живим» Ольга Гусакова.
«Наш тато — найкращий баскетболіст» — тримають плакат дружина й син ветерана Андрія Козупиці. До повномасштабної війни він грав у Сумах за місцеву команду з баскетболу. А лише вчора вперше спробував цей вид спорту в адаптивному варіанті.
Грати на колісному кріслі доволі просто, на перший погляд: маневруєш поміж суперників, під’їжджаєш до кільця й закидаєш м’яч. Але насправді все значно складніше, пояснює нам Андрій.
— У класичному баскетболі й баскетболі на колісних кріслах техніка кидка кардинально відрізняється. Тут під час кидка працюють зовсім інші м’язи, допомогти собі корпусом дуже складно. Я тільки спробував, а у руках вже страшенна крепатура. Скажу так: тут треба пахати неабияк.
Фото: «Повернись живим» / Христя Луцик
З початку повномасштабної війни Андрій активно волонтерив — забезпечував усім необхідним друзів на передовій. Проте за рік відчув, що переріс цей етап, і вирішив сам доєднатися до Сил оборони. Зізнається, було соромно залишатися в тилу, бо мав величезне бажання зробити для держави щось дійсно важливе. На початку 2023-го Андрій мобілізувався до бригади наступу «Сталевий кордон». Далі були місяці запеклих боїв: спочатку на Сватівському напрямку, потім під Вовчанськом, і врешті — участь у військовій операції на Курщині. Андрій ділиться, що останньому переміщенню навіть зрадів, адже маршрут зі сходу пролягав через Суми, ближче до рідного дому.
— Навесні 2025 року я отримав поранення внутрішніх органів. Памʼятаю, як уже в лікарні побачив свого двомісячного сина. Він був зовсім крихітним. Син дивився на мене і тоді здавалося, що він наче розуміє, що зі мною трапилося.
Після звільнення зі служби в Андрія розпочалася тривала реабілітація. Каже, що в цей період особливо важливо не втратити себе, адже звичне коло спілкування змінюється, а повернення до розпорядку поза військом вимагає часу. Багато в чому, ділиться, допоміг саме адаптивний спорт.
— Після поранення мені не можна фізично тягати «залізо». У Сумах ми збираємося з хлопцями грати у волейбол сидячи. А тут я вперше спробував баскетбол на колісних кріслах — і це просто вау. Справа не лише в емоціях від гри, а в тому, як ми взаємодіємо і підтримуємо одне одного. Вже домовилися, що на наступні змагання поїдемо тією ж командою.
Минулого року їх було 66. Цього — вдвічі більше
Змагання «ГАРТ» із баскетболу на колісних кріслах в України проходять вдруге. Організовує їх Міністерство у справах ветеранів України та Центр ініціатив «Повернись живим» за підтримки Програми MATRA Посольства Королівства Нідерландів в Україні та IT-компанії EPAM.
— Минулого року, коли ми вперше організовували змагання з баскетболу на колісних кріслах, ми мали всього 8 команд і 66 учасників. Зараз грає 12 команд різного рівня, — каже Ігор Крицак, керівник проєкту ГАРТ від Центру ініціатив «Повернись живим».
Змаганням із баскетболу, що саме у розпалі, передував п’ятиденний спортивний табір для новачків. Під час навчань із ветеранами працювали тренери, фізіотерапевти й медики. У день гри до початківців у баскетболі на кріслах колісних доєдналися команди досвідчених гравців.
«Пасуй йому, десятий номер відкритий!» — поки на майданчику триває заключний, третій період стартової гри, один із ветеранів завзято підказує побратимам, як розвивати атаку. «Вперед, вперед! Давай, давай! Обводь!» — спортивний азарт і підтягнута статура одразу видають у чоловікові колишнього професійного атлета. Це Микола Заріцький із Сум.
Знайомимося з ним просто біля баскетбольного майданчика. Ветеран розповідає, що у спорті він ще з юнацьких років — свого часу навіть став шестиразовим чемпіоном України з бігу на середній дистанції. У дорослому віці продовжував тренуватися вже для себе, щоб підтримувати форму. Зробити вимушену паузу довелося лише тоді, коли став на захист країни.
У перші тижні повномасштабного вторгнення Микола патрулював рідне Білопілля, а згодом мобілізувався до війська. Воював на Лисичанському й Херсонському напрямках. Саме на Херсонщині чоловік дістав важке поранення: наступив на протипіхотну міну й втратив частину ноги. Проте вже за два місяці Микола зробив перші кроки на протезі, а згодом повернувся й до спорту — тепер уже адаптивного.
— В адаптивних видах спорту я з 2023 року. Мій друг сказав: “Триває відбір на Invictus Games — спробуй себе”. Це одні з найбільших ветеранських змагань у світі, і знаєте — мені вдалося. З того моменту я займаюся адаптивними видами спорту і популяризую їх на Сумщині. Найбільше мені заходять командні види, бо вони допомагають ветеранам краще соціалізуватися після повернення з війни.
Разом з побратимами Микола виїжджає в громади Сумської області та знайомить місцевих ветеранів з адаптивними видами спорту. Показують, як стріляти з лука, грати в боччу й волейбол сидячи. Такі тренування вже проводили в Лебединській, Роменській, Недригайлівській громадах і Конотопі.
— Велика проблема в тому, що в самих громадах часто немає необхідного інвентарю. Ми привозимо його, показуємо, але іноді на цьому все й зупиняється. Навіть якщо ветерани зацікавлюються, для системних занять їм доводиться їздити в обласний центр. А для багатьох це складно, — пояснює Микола Заріцький.
Спершу суперники, а за годину обмінюєшся контактами
На майданчику ігри проходять динамічно. Команди змінюють одна одну: спочатку грають новачки, а потім — досвідчені спортсмени, які регулярно займаються баскетболом на колісних кріслах у своїх містах. Зараз такі осередки вже сформовані у Львові, Києві, Одесі та Дніпрі, а ветерани не лише щотижня тренуються вдома, а й змагаються на міжнародному рівні.
«Воу, воу, воу, воу, є-є-є! Файне місто Тернопіль!» — раптом лунає на весь зал. Легендарні «Брати Гадюкіни» приїхали, щоб підтримати учасників і зарядити їх драйвом перед наступними поєдинками. У якийсь момент весь зал починає співати й підтанцьовувати в один такт, ніби на справжньому концерті. Хлопці на колісних кріслах підхоплюють мотив, вибиваючи ритм порожніми пляшками з-під води.
Утім, життя вирує не лише в епіцентрі змагань, бо поки у великій залі тривають запеклі матчі й концерт, на вулиці панує своя, особлива атмосфера. Хтось випробовує сили у стрільбі з лука, хтось розминається на відкритому баскетбольному майданчику, а матусі з дітьми прямують до дитячої кімнати, де для найменших підготували окрему розважальну програму.
Тим часом усередині стає ще гучніше — почалися фінальні ігри. З кожним наступним колом пристрасті наростають: учасники намагаються прориватися з мʼячем до кільця суперників дедалі швидше, а подекуди й агресивніше. Під час одного з таких гострих моментів ветеран падає на паркет разом із колісним кріслом. На секунду зал завмирає, але вже за мить підвестися йому допомагають абсолютно всі — і побратими по команді, і суперники.
Звісно, перемогти хоче кожен, але першочергово хлопці та дівчата приїхали сюди до «своїх» — людей, з якими спочатку запекло змагаєшся на майданчику, а вже за годину разом обідаєш, обмінюєшся номерами телефонів і стаєш частиною однієї великої та міцної ветеранської спільноти.
У липні ветерани на колісних кріслах знову виїдуть на поле — цього разу з м’ячем для регбі. Слідкуйте за актуальними анонсами відкритих матчів і спортивних таборів, умовами на офіційній сторінці ветеранських проєктів Центру ініціатив «Повернись живим».