Поблизу рожевих штучних сакур, що прикрасили Театральну у Сумах до весняних свят, стоїть білявка з синіми лінзами, подвійним пірсингом й жовто-блакитним стягом на рюкзаку. Поряд — чоловік у яскраво-червоній шапці з помпоном. Він фотографує її між паперових квітів, водночас перекидаючись із жінкою сумішшю української та китайської мов.
Китаянка Єлизавета Чжан живе у Сумах з 2024 року. Жінка приїхала, аби втілити давню мрію — здобути освіту за кордоном. Відтоді навчається в СумДПУ, волонтерить у благодійному фонді, показує сум’янам китайську культуру й вивчає нашу. Чим Лізу здивували Суми, як зустріла коханого, сум’янина Сергія Гробового, просто на вулиці й чому мріяла зʼїсти борщ у Пекіні — Цукр розпитав її за філіжанкою чаю.
Від китайських паличок до борщу
Єлизавета — за паспортом Чжан Жуй — народилася у Пекіні, у традиційній китайській родині. Її змалку вчили поважати старших: їсти лише тоді, як «старійшини» з домашніх візьмуть до рук куайцзи — бамбукові палички, а також вклонятися їм на Місячний (Китайський) Новий рік, за давнім звичаєм. Зауважує: водночас було заведено турбуватися про молодших. Хоча й зростала однією дитиною у сім’ї, бо тоді уряд забороняв подружжям мати більше.
З п’яти років Ліза поринула у мистецтво: грала на скрипці та співала у шкільному хорі. Проте невдовзі її мама захворіла й музичний клас змінився на лікарняну палату.
— Я стала її єдиною підтримкою: була поруч і допомагала, бо тато постійно був на роботі. Хоча обожнювала музику, довелося її покинути: настрою й сил на творчість тоді зовсім не було, — ділиться непростим періодом дитинства Ліза.
Її батько працював у комерційному бюро, тому спершу дівчинка вчилася у спеціалізованій школі для дітей держслужбовців. Згодом перейшла до звичайної, де завершила дев’ять років обов’язкового навчання, і ще три — підготовки до вступу у вищий навчальний заклад. Коли настав час обирати університет, довго вагалася й радилася зі «старшими».
— Як правило, випускники приймали це рішення за допомогою батьків. Бо освіта в Китаї — важлива віха, що сильно впливає на майбутнє. Дорослі мають життєвий досвід, тож підказують дітям, куди краще вступити, аби воно було успішним, — пояснює жінка.
Зрештою, Ліза почала вчитися у місцевому університеті в Пекіні за програмою «Англійська мова та література». Разом з тим, проходила власну «школу життя», бо мусила швидко подорослішати. Її батька відправили у відрядження до Мавританії: мама Лізи поїхала разом з ним, а п’ятнадцятирічна дівчина зосталася жити в Пекіні зі своїм дідусем. Пригадує, часто плакала за рідними й сумувала, адже бачила їх лише на літніх канікулах, коли приїжджала в гості.
Через три роки батьки Лізи повернулися додому, однак невдовзі, від серцевого нападу, померла її мама. Ще через пару років — й батько. Відтоді дівчина жила й приймала рішення самостійно.
У період студентства — захопилася світовою літературою. Поміж Шекспіра, Дікенса й інших іноземних класиків — натрапила на кілька радянських книжок. А згодом взяла до рук Гоголя, на сторінках якого чимало дізналася про Україну.
— Вперше про існування цієї країни я почула на уроці географії у початковій школі. Проте саме з літератури з’ясувала: калина — її етнонаціональний символ, а сорочки, прикрашені вишивкою — традиційне вбрання. Тоді я думала, що сучасні українці досі одягають тільки їх, овчинні кожушки й шапки, — сміється, вбрана у вишиванку з автентичним орнаментом, Ліза.
З тих часів жінка також пам’ятає борщ, що готували в дорогому пекінському ресторані. Тоді у закладах їли виключно заможні китайці, тож Ліза скуштувала його лише раз.
— Кожен клієнт, що там обідав, замовляв собі борщ. Тому, згодом, потрапивши туди з колегою, також його попросила. Мені дуже сподобався його смак, не схожий на жоден суп, що я пробувала раніше, а ще — насичений червоний колір, — описує перші враження від «дегустації» Єлизавета.
Сьогодні жінка зізнається: в Сумах «буряковий суп» став однією з її улюблених українських страв. Вона постійно замовляє його в їдальні, а ще — освоює домашні рецепти.
CoViD, що привів до Сум
Після випуску з бакалаврату, Єлизавета пробувала себе у різних професіях: була секретаркою, директоркою офісу «Адміністрація та переклад» у гонкозькій компанії в Пекіні, а згодом — потрапила до AIA Information Technology — американської компанії в рідному місті, що входила до ТОП-500 найбільших організацій світу.
— Я організовувала заходи для її представників з інших країн: Індії, Америки, Індонезії. Так поступово вивчала різні культури, спілкуючись з іноземцями. Деякі з них не вживали свинину, інші — трималися стриманих «азійських» манер, проте ми все одно знаходили спільну мову, — ділиться цим досвідом Ліза.
Через п’ять років її здоровʼя погіршилося й жінка покинула посаду за власним бажанням. Натомість стала працювати адміністраторкою, далі — помічницею менеджера й наостанок — викладачкою англійської мови для дорослих. І знову пірнула у подорожі світом: одразу після звільнення поїхала на Сайпан, а згодом — до Сінгапуру.
До цього Єлизавета їздила у туристичну поїздку до Гонконгу, а також — кілька тижнів провела у паризькій мовній школі. З її слів, усі китайці обожнюють мандри, та найбільше хочуть побачити Статую Свободи у Нью-Йорку. Тож коли отримати гідну роботу через вік у Китаї стало важко, бо власники бізнесу віддавали перевагу молодим людям — до 35 років, й сама згадала про свою дитячу мрію.
— Завжди марила вищою освітою за кордоном, а саме — в Америці, як уся китайська молодь. Однак через фінансовий стан і життєві обставини не могла цього втілити. Коли подорослішала й накопичила трохи коштів, зрозуміла: треба діяти, — розповідає, як 38-річною наважилася на переїзд, Єлизавета.
Жінка планувала вчитися креативному письменництву в одному з навчальних закладів Лос-Анджелесу, бо досі любила літературу. Проте, щойно оформила всі документи й придбала квитки, її мрію обірвала пандемія, що неочікувано сколихнула світ.
Перечекавши два роки, жінка вимушено покинула ідею їхати до Америки. Каже, мрія знову стала для неї надто дорогою.
— Я була розчарована, адже всі мої плани були вщент зруйновані. Однак зрештою прийняла це й дозволила їм втілитися по-іншому. Хоча й потрапити на бажаний курс не вийшло, не відмовилася від мрії й любові до гуманітарних наук, — ділиться усвідомленим жінка.
Натомість — згадала про країну «з книжок», які читала ще студенткою. Єлизавета чимало довідалася про освіту в Україні й вирішила — здобуватиме ступінь магістра у Сумському державному педагогічному університеті, що сподобався їй найбільше. Далі — знову збирала документи й готувалася до вступу, та зрештою — потрапила до закордонного закладу.
Перший рік Ліза «гризла граніт науки» з дому в Пекіні, бо навчання тривало онлайн. Проте останні шість місяців — захотіла провести в Сумах, аби побачити країну, яку раніше лише уявляла, наживо.
«Я була шокована, коли побачила Суми»
Хоча друзі й рідня відмовляли Лізу від поїздки до «небезпечної» країни, в якій тривають бойові дії — любов до подорожей, каже, була сильнішою. Тож у травні 2024 року вона вирушила до України.
Подолавши триденну дорогу, Єлизавета дісталася столиці — «старого міста з великою історією». Побачивши хмарочоси й давню архітектуру, до яких звикла у Пекіні, видихнула — й далі поїхала до Сум. Проте неабияк здивувалася, опинившись у компактному містечку серед таких же сірих будівель.
— У Китаї більшість міст виглядають однаково: багатоповерхівки, штаб-квартири, швидкісні дороги й метро. Тож я очікувала, що Суми будуть схожими на Київ. Проте в Україні все виявилося інакше: кожне місто тут — особливе, — згадує враження від приїзду до Сум жінка.
За 30 кілометрів від кордону, Єлизавета вперше почула тривоги й вибухи, яких на початку боялася й нерідко сиділа в укриттях. Проте невдовзі — звикла, й переймалася вже іншими проблемами, з якими стикнулася у новій країні.
— Я зовсім не розуміла мови: що написано на вивісках, як дістатися лікарні, яка маршрутка й куди їде. Було дуже важко: як фізично, так і морально, бо поряд зовсім не було земляків, — описує перші місяці в Сумах Ліза.
У цей час її підтримкою стала музика, що відволікала від непростої реальності. Так Єлизавета стала постійною слухачкою Сумської обласної філармонії й прихильницею місцевих хітів. Оскільки на її батьківщині живі виступи, а також бали, вважалися справжньою розкішшю.
— У Китаї я була на концерті лише один раз. Зали там досі напів пусті, бо їх відвідує маленький відсоток китайців — квитки коштують надто дорого, — зітхає Ліза, гортаючи свій Facebook, сповнений знятих виступів.
Через пів року — під час прийняття Таїнства Хрещення, жінка отримала у сумському Соборі нове ім’я — Єлизавета, щоб місцеві його розуміли. А після завершення магістратури — найняла викладачку української мови, щоб водночас розуміли її.
Разом з тим, знайшла в Сумах улюблені локації: Альтанку, річку Псел, Соборну вулицю. Також здружилася з кількома вірянами, що вчили її основам християнської релігії й допомогли охреститися: так і полюбила це «маленьке, але гарне місто». Зрештою, опинитися саме тут — було її долею, запевняє чоловік у схожій вишиванці, поряд із китаянкою.
Кохання з першого «Ніхао»
Свого майбутнього обранця — двірника-поліглота Сергія Гробового — Єлизавета зустріла на вулиці. Чоловік підмітав, та, помітивши двох іноземок, однією з яких була нова знайома Лізи — привітався з ними китайською. Трохи поспілкувавшись, попросив у Єлизавети її сторінку у Facebook, але отримав відмову.
— Не ризикнула давати незнайомцю свої контакти, але він одразу мені сподобався. Не часто зустрінеш щасливого прибиральника, бо, зазвичай, у них тяжка робота. Однак Сергій посміхався й був дуже відкритим, а ще — говорив англійською, що є тут рідкістю, — описує їхню першу зустріч Ліза.
Наступного разу вони побачились за тиждень — також на вулиці. Знову зав’язали розмову, нарешті обмінялися акаунтами й відтоді більше не розлучалися. Спершу — дружили: ходили разом у театри, парки, музеї й до церкви. А вже через рік Сергій зробив їй пропозицію. Тепер Єлизавета зізнається: ніколи не думала, що одружиться з іноземцем.
— Мені подобаються цікаві люди, а Сергій виявився саме таким: він підкорив мене своїм гумором і дотепністю. Удвох ми щасливі й разом досягаємо наших мрій, — посміхаючись, розповідає жінка.
1 серпня 2025 року молодята побралися й одразу повінчалися. Відтоді разом подорожують Україною: були в Києві, Тернополі й Полтаві. Також — волонтерять у сумському благодійному фонді Caritas. Там Єлизавета проводила для відвідувачів майстерклас із каліграфії, а ще пригощала їх традиційним китайським печивом.
Крім цього, інтернаціональну пару поєднує любов до мистецтва. Тепер разом ходять на концерти до філармонії, а нещодавно Ліза навіть заспівала на її сцені улюблену українську пісню — «А я сумчаночка — сумчанка».
— Спершу я почула її під час одного з концертів, а згодом — взяла собі кілька уроків з вокалу, аби самою заспівати пісню про місто, що стало моїм домом, — описує, як знову повернулася до музики, Єлизавета.
Також восени Єлизавета виступала разом із місцевим хором, де співала пісню про «молоду сумську весну», а нещодавно — здійснила ще одну мрію й організувала благодійну виставку китайського живопису «Фарби Сходу».
— Я довго думала, що показати сум’янам, адже українське мистецтво — неймовірне. Згадала про традиційні китайські малюнки на рисовому папері, які створює моя подруга — пекінська художниця Чжан Цзипін. Вона з радістю передала свої роботи, одну з яких я віддала ЗСУ, а гроші з продажу – на підтримку нужденних, — описує ідею проєкту жінка.
Тепер Ліза зізнається: найближчим часом не планує їхати до Пекіна, навпаки — шукає приводи зостатися в Сумах. Наприклад, минулого року стала аспіранткою за спеціальністю «Філософія». Тоді як сьогодні — готує нові виставки китайських картин для сумʼян. Надалі хоче працювати лаборанткою при кафедрі, аби займатися творчістю, а водночас — продовжує шлях у музиці, який почала ще з дитинства. Чжан Жуй знову «поринула у мистецтво», якого, каже, їй так бракувало на рідній землі.