Дар’я Дейнека п’ять років працювала лікаркою-лаборанткою в Сумах, проте їй довелося покинути цю справу й навчитися водити трактор. Сьогодні жінка керує фермерським господарством «Дейнека» на Краснопільщині — за десять кілометрів від російського кордону. Збирає врожай під розвідувальними дронами на полях, де виблискує оптоволокно. Після загибелі батька Дар’я постала перед вибором: продати татове господарство, чи очолити його — без досвіду й у розпал жнив. Розповідаємо, чому місцеві підкидали їй на поля ломи й ланцюги, і наскільки небезпечно збирати врожай на прикордонні.
Матеріал створено в межах програми підтримки регіональних медіа від Wonder Media Forum та ГО «Почута»
«Не встигла повчитися фермерству в найкращого вчителя»
У серпні 2022 року 56-річний фермер з Краснопілля Іван Дейнека їхав вантажівкою до поля. Мав допомогти знайомим фермерам зібрати врожай. Назустріч виїхала автівка. Щоб розминутися з нею, Іван скерував вантажівку на узбіччя, що було заміноване. Життя фермера обірвав миттєвий вибух.
Невдовзі після поховання в будинку Дейнек зібралися дружина і двоє доньок, щоб вирішити — що тепер робити з їхнім фермерським господарством? Молодша Дар’я запропонувала: «Або ми все продаємо, або я забираю на себе керівництво». Інші жінки підтримали її. Дар’я говорить, хоч і боялася вимовляти ці слова вголос, але не хотіла втратити те, чому тато присвятив 30 років життя.
Батьки Дар’ї познайомилися в Харкові, де вона і народилася. У 1992 році родина вирішила переїхати в селище Краснопілля, на батьківщину її тата Івана. Хоч у місті було чимало можливостей, «він завжди мріяв займатися фермерством і розвивати село», каже Дар’я. Відтоді Іван Дейнека розбудовував своє господарство.
— Іноді тато брав мене з сестрою покататися разом з ним на тракторі. Ми об’їжджали всі поля, перевіряли, як там урожай. Коли наставали жнива, я бачила татове хвилювання: треба встигнути й те зібрати, і туди поїхати, і до того за допомогою звернутися. Але у фермерство ніколи глибоко не занурювалася.
Хто ж знав, що у 30 років мені доведеться все це опановувати? Я дуже шкодувала, що не встигла повчитися у найкращого у світі вчителя. Бо його поруч вже не було
Дар’я здобула вищу освіту в Харкові за спеціальністю «Фізіологія людини й тварин». Після цього п’ять років працювала лікаркою-лаборанткою в Сумській обласній клінічній лікарні. У 2020 році, після народження донечки, пішла в декрет. Все думала про те, щоб вивчити бухгалтерську справу, аби допомагати татові. Та все пішло не за планом.
У 2022 році Дар’я перейняла обов’язки батька в розпал жнив. Він устиг прибрати лише пшеницю, інші культури залишилися стояти в полі. Дар’я не мала часу для навчання, а одразу взялася за роботу, бо «фермерство — це не та справа, яку можна поставити на павзу».
— Я найняла кількох трактористів, щоб зібрали врожай. Тоді ж, у 2022 році, вони мене й навчили керувати цим транспортом. Якщо не розуміла, що робити з певною культурою, зверталася до фермерів Краснопільщини. Звісно, чула відмови, але й були ті, хто допомагав. Я не боялася ставити «найдурніших» запитань на кшталт, а як зрозуміти, коли прибрати культуру? Фотографувала, де щось підсохло чи з’явилися шкідники, й надсилала світлини агрономам. Так у мене все й вийшло, — пригадує Дар’я.
Проте були й ті, хто дивився на фермерку-початківицю інакше. У галузі, де керівні посади займають здебільшого дорослі чоловіки, її не збиралися сприймати серйозно. Мовляв, «та що ця дівчина взагалі тямить у фермерстві?».
Підкладали на поле залізні ланцюги й ломи, щоб пошкодити техніку
Дехто не просто відмовлявся допомагати, а й «робив пакості». Бувало, на полях Дар’ї залишали залізні ланцюги, штирі, ломи. Все це могло пошкодити техніку. Жінка вважає, що то не було випадковістю: під час посіву поля були чистими, а сторонні предмети з’явилися вже згодом — як виріс урожай.
— Коли ми косили гречку, то складали її у валочки. Під один із них мені підклали зім’яте відро. Його затягнуло в комбайн і розбило все всередині. А одного разу частину врожаю гречки просто спалили, думаю, побризкали якоюсь отрутою. Ця хімія недешева, вона не в кожного є. Тож, ймовірно, це зробив хтось наближений до сільського господарства, — припускає фермерка.
Якось Дар’я посіяла соняшник, але частина врожаю заросла бур’янами. Позбутися його все ніяк не вдавалося. Пізніше вона дізналася: хтось із фермерів сфотографував її «брудне» поле і показував ці світлини зі словами: «Ти взагалі бачив, що в неї із соняшником?».
— Заходжу в один з магазинів із запчастинами в Краснопіллі. Продавець, впізнавши мене, запитує: «Що в тебе там таке на полі, що мені аж фотографії показували?». Я ж помилок не боялася: визнавала їх і шукала рішення. Не прагнула всім подобатися, лише хотіла спокійно працювати, аби ніхто не чіпав.
З 2022 по 2025 рік, хоч і з деякими втратами культур, Дар’ї вдавалося збирати врожаї. Для цього найняла команду п’ятьох фахівців: агронома, завідувача господарства, робочих по складу й трактористів. На себе взяла роль директорки.
Без термоса кави в поле виїхати не могли
Поступово Дар’я опанувала всі процеси в господарстві: розподіляла завдання, планувала довгострокові цілі — посіви, обробку й збір урожаю, привозила працівників на поле, контролювала хід робіт і розв’язувала проблеми, коли ті виникали.
— Та головним завданням стала турбота про колектив, щоб працював у хорошому настрої, мав запаси води, їжі й обов’язково кави. Один із трактористів без цього напою ніяк не міг почати роботу в полі. Тож перед виїздом я завжди готувала великий термос із гарячою кавою, брала його, а ще стаканчики й цукор, — розповідає керівниця.
Хоч і заведено вважати, що фермерськими господарствами керують переважно чоловіки, жінки теж неабияк залучені до цієї справи, вважає Дар’я. Часто дружини допомагають з роботою в полі чи переймають на себе догляд за дітьми й усі побутові справи вдома. Дар’я, наприклад, не уявляє, як би впоралася без своєї мами.
— Це лише здається, що я все роблю сама. Мама постійно поруч і бере на себе багато роботи: доглядає за моєю п’ятирічною донькою, поки я в полі, готує страви на п’ятьох працівників, пакує їжу й посуд. Я лише забираю це й везу колегам. А потім мама ще й усе миє. Без такої родинної підтримки витримати темп у сільському господарстві неможливо, — розповідає вона.
Окрім близько 60 гектарів землі, Дар’я має кілька складів на Краснопільщині. Там ремонтує техніку, зберігає інструменти й зібраний врожай, але так, щоб не залежувався довго. Вирощені культури продає іншим підприємствам: соняшник, ячмінь, пшеницю, гречку, сою. За отримані кошти вдається купувати інструменти й паливо. Нині у жінки є два трактори: МТЗ та Т-150. На першому вона часто об’їжджає свої володіння, як колись із татом в дитинстві.
У 2024 році Дар’я подала заявку на грантову програму. Вона мріяла купити ще один трактор і мала плани, як розвивати бізнес далі. Заявка навіть пройшла перший етап відбору, після цього жінці телефонували менеджери програми й уточнювали деталі. Та всі плани перекреслила обов’язкова евакуація, яку оголосили навесні 2024 року.
— Ситуація в Краснопіллі погіршувалася. Протягом кількох ночей КАБи й «Шахеди» зруйнували школу, лікарню, будинок культури. Грантову програму для нашої території скасували, а я думала, що робити далі? Якщо раніше могла працювати, але не мала знань, то тепер все було навпаки: знала, що і як маю зробити на полях, але заважали обстріли.
«Час, щоб зібрати врожай, спливає буквально щодня»
Поля Дар’ї лежать менш ніж за 10 кілометрів від російського кордону, деякі розташовані ще ближче. Це територія всіяна уламками дронів, боєприпасів та іншої зброї. Коли ж у селищі стоїть ясний сонячний день, видно, як на землі виблискує оптоволокно. Через посилення обстрілів площа господарства скоротилася із майже 100 гектарів до 60.
— Бувало, їду на роботу, доїжджаю до свого поля, підіймаю очі, а наді мною висить розвідувальний дрон. Російський чи наш — невідомо. На полях повно уламків різної зброї, оптоволокна, вибухівки. Якщо десь з’їдеш убік, то можеш на міну натрапити, — говорить жінка.
У 2024 році колектив господарства значно скоротився: хтось виїхав у більш безпечне місце, а єдиного на той момент тракториста мобілізували до війська. Дар’я говорить, що система бронювання працює лише для більших підприємств, тоді як її господарство залишилося без потрібного фахівця.
Нині з Дар’єю співпрацюють двоє агрономів-початківців, які ще навчаються в університеті. Фермерка ділиться з ними досвідом, але на поле через небезпеку не пускає. Вона й сама востаннє бачила свої володіння кілька місяців тому, все інше — лише з фото краснопільців, які залишилися в селищі.
— Я бачила свою пшеницю на фото, але виїхати в поля й розпочати жнива зараз не можемо. Не хочу наражати людей на небезпеку. Востаннє в Краснопіллі була місяць тому, доїхати до полів не вдалося. Поки живемо з мамою в Сумах. Вона доглядає за донькою, а я займаюся документами, потрібними для ведення господарства.
Поки Дар’я планує записатися на навчання для жінок у Сумах. Обирає між курсами водіння вантажівки, автослюсарства чи зварювання. Каже, що колись, можливо, піде працювати на СТО, бо дуже хоче спробувати. Та насправді ж сподівається, що невдовзі вийде продовжити розвивати власне фермерське господарство.
На лівій руці Дар’ї видніється тату — три колоски розвіюються вітром в різні боки, та все одно тримаються купи. Це перший і єдиний малюнок, який жінка зробила після загибелі батька. Три колоски символізують не просто зв’язок із землею, а глибоку спорідненість із родиною.
Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки чеської організації People in Need, у рамках ініціативи SOS Ukraine. Зміст публікації не обов’язково збігається з їхньою позицією
