Поблизу Глухова у селі Шевченкове живе 90-річна Валентина Худан. Уже пів століття вона вишиває килими. «От як можна бабі в дев’яносто год спать або лежать, коли он які нитки? Ну як можна?» — сміється вона, водночас створюючи на полотні картину. Герої на ній — такі ж доброзичливі й усміхнені, як і сама майстриня. Захоплення вишивкою збирає довкола неї жінок із сусідніх сіл, які приїздять на майстеркласи в межах проєкту «Вишиймо стежку між поколіннями». Одне з таких занять відвідав і Цукр. Розповідаємо, як Валентина стала хранителькою техніки «килимова вишивка», і в чому її секрет довголіття.
Партнерський матеріал
Тьотя Валя, бабуся Валя, Микитівна
В оселі Валентини Худан всі кімнати прикрашені вишитими килимами. Тут є кількаметрові роботи з яскравими квітами й невеликі — із зображеннями тварин, птахів, сюжетами з казок й о́бразами святих. Навіть новенький телевізор у вітальні накритий вишитою картиною. Вона ілюструє цілу історію з життя українського села, коли закохану пару зненацька заскочили за пестощами. Єдине, що видає замасковану під вишивкою техніку, — пульт, який лежить поруч.
— Не хочу телевізора — жалію очей і нервів, — сміючись пояснює майстриня. — Казала мені родичка: не думати ні за що, а лиш якими нитками пошить і що вишить. Я так і роблю, — мовить вона крізь гомін жінок, які готуються до заняття. За знаннями й досвідом вони приїхали з сусідніх сіл — Берези й Землянки.
Учасниці шелестять пакетами, совають стільчики, дивуються майстерній вишивці й роздивляються інструменти, якими будуть працювати. Серед розмов часто чується «тьотя Валя», «бабуся Валя», «Микитівна». Здається, її вишивка об’єднала всі покоління: старші згадують, як самі колись навчалися цієї техніки, а молодші з цікавістю відкривають для себе забуту народну творчість.
Уся ця метушня майстрині до вподоби. У яскравій хустині й біло-синьому фартусі вона нагадує квітку, що радіє першому весняному сонцю. Валентина пригортається до кожної гості, усіх обіймає, дякує, що завітали. Здається, усмішка з її вуст не сходить ні на мить.
Коли запитуєш у неї, як у 90 років вдається зберігати енергію і радість до життя, то без вагань ділиться своїм рецептом: «Секрет довголіття такий: більше посміхатися, трудиться, не лінитися, не засуджувать нікого, й ні на кого нічого поганого не казать».
Невдовзі Валентина сідає на своє улюблене місце під вікном. Крізь нього видно, як подвір’ям, що заплів виноград, походжає руда курка. Поруч з майстринею стоїть стільчик, а на ньому — червона каструля в білих горошках. Валентина використовує її замість п’ялець — тканину натягнула на округлий край посудини й міцно обв’язала ниткою.
Довкола сідають учениці, тримаючи п’яльця, нитки муліне й інструменти, схожі на кулькові ручки — це спеціальні голки для килимової вишивки. Саме у цій техніці працює Валентина, хоча сама її так не називає, просто каже, що «вишиває».
Чим же особлива техніка, яку також називають «килимовою вибійкою»? Вироби створюють товстими нитками, які надають візерункам об’єму. Для цього використовують велику голку, якою пробивають тканину, формуючи петлі. У такий спосіб отримують пухнасті рельєфні візерунки, приємні на дотик.
Щоб кожна учениця досягла такого результату, Валентина пояснює, як заправляти нитку в голку, використовуючи волосінь, показує, як пробивати тканину, пояснює, якої довжини мають бути стібки. Жінки поринають в роботу, а тим часом розпитують «Микитівну» про життя.
«Усе хотілося робити: і хліб пекти, і корову доїти, й шити»
Дива, на які здатна голка в парі з ниткою приваблювали майбутню вишивальницю змалку. Її дитинство припало на Другу світову війну. Сім’я жила бідно. З-поміж дев’ятьох дітей Валя була найстаршою.
— Жили ми тут (в Шевченковому, — ред.), нікуди не виїжджали й тільки труд, труд і труд. Голод пережили (Валентина Худан має на увазі повоєнний голод 1946-1947 року — ред.). Гнилу картошку збирали, акацію сушили й у ступі товкли.
Дітей же багато було, мама сама нам шила. Строчить ото на машинці, й раптом хтось плаче. Вона бросила все й пошла, а я вже тут як тут — дострочую. Мені все хотілося робити: і хліб пекти, і піч топити, і корову доїти, й шити, — пригадує Валентина, водночас оцінюючи старання однієї зі своїх учениць. — Ну, шо воно получається? Ану, стой, дєточка, це шось коротеньке…
Щоб заробити на життя, Валентина шила рушники односельцям. Платили за роботу їй стільки, скільки ниток використала. Відтоді й не випускає вона з рук голку, тільки тепер вишиває на полотні яскраві узори. Килимової вишивки її навчила двоюрідна сестра, яка побачила, як робить це її дідусь.
У 80-ті роки минулого століття створення килимів на Поліссі було мейнстримом, між вишиванням пригадують учасниці майстеркласу. Людям хотілося прикрасити свої оселі, та змоги купити килимів не було. Тому вони навчилися створювати їх самі. Перед тим як розпочати, на полотні малювали візерунки. Якщо майбутній виріб був невеликий, користувалися п’яльцями. Для масштабних робіт збивали спеціальні дерев‘яні рами, або шукали інші рішення.
— Посеред хати стіл стояв без верхньої кришки, а зверху лежало полотно. Бувало, поки в печі дрова підпалю, поки розгоряться, а сама: хоп-хоп — і вишиваю. Синочок покійний приходив з роботи й теж допомагав, — пригадує майстриня.
— Так, часто килими створювали всією родиною, — підхоплює розмову директорка Шевченківського сільського будинку культури та співорганізаторка занять Тамара Воробей, — У моєї подруги килими вибивала мати. Бувало, прийду до них, а вони всі по черзі цей килим штрикають. Могли місяців зо два його вибивати, а тоді вішали. І так це було красиво! Але невдовзі люди навибивалися тих килимів, та й покидали, а Валентина Микитівна все життя цим займається. Вона, вважайте, в наших краях основоположниця цієї справи. Зараз чимало її робіт зберігається в сільському музеї — каже Тамара.
Тим часом учасниці майстеркласу вже встигли вишити свої перші візерунки й вигадати, що саме декоруватимуть такою технікою. Наприклад, кажуть, вишивкою можна прикрасити шопери й продати їх на ярмарку, де збиратимуть кошти на підтримку Збройних сил. Такі заходи в Березівській громаді організовують часто. Раніше Валентина Худан теж брала в них участь — навчала килимової вишивки усіх охочих. Зараз майстриня практично весь час проводить вдома.
— А ви скажіть, за життя хоч один свій килим продали? — цікавляться у майстрині учениці.
— І одного не продала, усі дарувала, — весело відповідає вона.
«Як його не шить? Вон же сміється!»
Перша килимова голка Валентини була з консервної банки. Її виготовили на заводі, де працювала двоюрідна сестра. Майстриня розповідає, що нитки також було складно дістати. Їх здебільшого з фабрик таємно «виносили» працівники, а потім продавали тим, хто займався рукоділлям. Потім нитки фарбували у необхідні кольори, й аж тільки тоді бралися вишивати.
Ця справа так полюбилася Валентині, що кожну вільну хвилину вона присвячувала вишиванню — знаходила час і після роботи в колгоспі, якому присвятила 27 років життя, й між домашніми справами.
— По всьому селу тоді ці коври почали вишивати. Правда, більшість вишивала тільки квіти, а я все поле зашивала. Було кажуть: «От нащо ти мучаєшся?». А я відповідала: «Онуки й правнуки постелють, та й не будуть спотикатися об квіти», — пригадує майстриня.
Сюжети для килимів Валентина бере з усіх усюд. Одна з її перших робіт — це копія з маленької листівки. На полотно її перемалювала подруга, а Валентина вишила. Згодом у сільській школі з’явився малюнок снігурів. Його вона перемалювала «під копірку» (використовувала папір для копіювання, — ред.), перенесла на тканину й вишила тих снігурів і собі, й сусідці. Зараз малювати зображення на полотні допомагає знайомий художник.
Останнім часом Валентину захопили сюжети казок. Тому серед робіт є колобок, ріпка, котик і півник й безліч інших персонажів, знайомих з дитинства кожному. Книгу з яскравими ілюстраціями принесла Валентині соціальна працівниця Галина Полятикіна. Саме вона допомагає майстрині поратися по господарству, прибирати в оселі, купувати продукти й усе необхідне для вишивання.
— Спасіба Галочці, що мене порає, вона виручалка моя. Ми з книжок все поперезнімали — і пошло, й пошло. Ну а як його не шить? Вон же ж сміється! — весело примовляє майстриня, показуючи повністю вишитого усміхненого зайця. Її учениці завмирають, а вже за мить оселя наповнюється схвальними вигуками.
— Ми приїжджали тиждень тому — був тільки черевик вишитий, а тут вже зайчик цілий! Коли ж ви встигли? — захоплено запитують дівчата у майстрині, проте на це вона тільки сміється.
«Мені треба тільки доброта ваша»
Майстеркласи Валентина Худан проводить не вперше. Нещодавно Березівська громада виграла проєкт від громадської організації «Будуємо Україну разом». Однією з ініціаторок стала Лариса Рибалко, директорка Центру надання соціальних послуг Березівської сільської ради.
— З творчістю Валентини Микитівни я познайомилася вісім років тому, коли почала працювати в громаді. Зайшла якось до неї, а тут — все в килимах. Моя бабуся теж схожі вироби робила, тому я захопилася. Хотілося, щоб усі побачили, що людина в 90 років створює таку красу. Ну і самій Валентині Микитівні потрібне спілкування. Вона дуже любить людей. Їй неважливо, хто до неї приходить — знайомі чи незнайомі — до всіх ставиться з теплотою. Тому ми вирішили популяризувати цю справу, аби техніка килимової вишивки не забулася й не загубилася. Отож написали проєкт, презентували його на форумі в Києві й виграли фінансування, — розповідає Лариса Рибалко.
Зараз майстеркласи Валентина Худан проводить щотижня. Заняття відбуваються або в будинку культури, або у неї вдома. Головна мета таких зустрічей — перейняти досвід і передати його наступним поколінням.
— Я працюю з молоддю в ГО «За тобою майбутнє», — розповідає учасниця майстеркласу Ірина Перерва. — Якщо у місті є театри, концерти, якісь заходи, то в селі трохи важче з цим. А в цей складний час важливо відволікати дітей, підлітків та молодь від тривожних думок, які навіює війна. Оце навчуся — й організуємо в укритті для них майстерклас, — розповідає вона, вишиваючи жовту квітку на полотні.
Ганна Лаптун з майстринею познайомилася ще дитиною. Тоді, пригадує, була у неї разом зі своєю бабусею.
— Їй подобалося в’язати й вишивати. Якось сказала мені: поїдемо до жінки в Шевченковому, вона гарно вибиває. І мене тоді так поглинула ця справа, що вдома я вибивала на всіх клаптиках тканини, які знаходила. Тому сьогодні вирішила згадати дитинство. Оскільки я працюю в клубі в сусідній Землянці, навчу цієї техніки наших дітей.
Алла Мартиненко прийшла на заняття вперше. Вважає, що вишивка допоможе подолати наслідки стресу, пов’язаного з війною.
— Про килими Валентини Худан я знаю давно. Вважаю, що сьогодні рукоділля допомагає відволікатися від сумних думок. Ми живемо в прикордонні, тут часто обстріли бувають, тому це наша арттерапія.
Своєрідною арттерапією килимова вишивка є і для самої майстрині. Організаторки майстеркласу розповідають, що коли почалося повномасштабне вторгнення, вона постійно вишивала.
— Ми приходимо її провідати, а вона все сидить під віконечком зі своєю каструлькою й вибиває — пригадує Тамара Воробей.
Нині Шевченкове, Береза, Землянка й інші прикордонні села щодня потерпають від «Шахедів». Їх тут — як у вулику, кажуть учасниці майстеркласу. Часто тут чують звуки влучань КАБів по Глухову. Звісно, в таких умовах важко зберігати спокій, проте громада знайшла інструмент, що допомагає розвіювати сумні думки хоча б ненадовго, й тримає зв’язок між поколіннями. Цей інструмент — приклад 90-річної майстрині, яка створює красу навіть тоді, коли стріляє зброя.
— Ой, не хочеться войни цієї, — каже Валентина Худан. — Пройде время й ви згадаєте мене незлим тихим словом. А більш нічого й не треба. Мені треба тільки доброта ваша, — щиро каже шевченківська майстриня наприкінці майстеркласу.
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду «Відродження».
