Понад 70 клієнтів на манікюр, публікації у журналі Vogue, заняття зі стретчингу й пілатесу у трьох студіях. Б’юті-майстриня Валерія Латіпова, фотографиня Євгенія Потапова й тренерка Оля Кірієнко розвивали власну справу в Сумах. Однак сьогодні вони живуть в інших містах, зокрема через близькість до кордону й сильні обстріли. Цукр дізнався, як сум’янки наважилися на переїзд, вдруге відкрили бізнеси поза домом і чи планують повернутися в рідне місто.
Львів, що рятував двічі
Майстриня манікюру Валерія Латіпова вперше взяла до рук інструменти у 2019 році. З того часу — працювала з дому, в салонах, а згодом орендувала власне робоче місце. Однак кілька місяців тому сумʼянка переїхала до Львову. Там вдруге стартувала у нейл-індустрії, яку полюбила ще змалечку.
— У дитинстві моя тітка брала мене із собою на роботу в салон. Там я не відлипала від дівчат, що доглядали за нігтями. Досі памʼятаю їхні «акваріумні» дизайни, які мене вражали, — описує «кохання» з першого погляду Валерія.
Коли дівчина подорослішала, вступила до Сумського фахового коледжу мистецтв і культури імені Дмитра Бортнянського на спеціальність «Менеджмент соціокультурної діяльності». На третьому курсі вперше самостійно зробила собі манікюр, що стало поштовхом до її майбутньої професії.
— Через неякісну роботу інших майстрів, я взяла все у свої руки. Всю стипендію та зароблені гроші витрачала на матеріали й техніку для манікюрної справи. Згодом мій манікюр помітили знайомі й просили зробити їм. Так у мене з’явилася невеличка клієнтська база, — пригадує той час дівчина.
Спершу майстриня брала символічну плату — 50 гривень. Потім орієнтувалася на ціни по місту, але через сумніви завжди ставила менше. Згодом «синдром самозванця» змусив Валерію зовсім покинути справу «до кращих часів». Тоді вона влаштувалася в торговельний центр, але іноді підпрацьовувала в місцевому салоні та приймала колишніх клієнток.
У березні 2022 року, після повномасштабного вторгнення, родина Валерії виїхала за кордон. У Румунії, у повній невизначеності, вони прожили чотири місяці. Саме там дівчина зрозуміла, що «кращі часи» можуть не трапитися ніколи. Тож додому Валерія повернулася з готовим бізнес-планом.
— Я вирішила: треба робити те, що справді хочеться, й нічого не відкладати. Тому пішла працювати в ювелірний дім, щоб відкласти гроші на манікюрну справу, — описує свою стратегію Валерія. У цей час вона зустріла коханого чоловіка, який підтримав ідею спробувати ще раз.
Невдовзі у соцмережах трапилося оголошення, у якому шукали майстра манікюру. Валерія відгукнулася й стала працювати в кабінеті «за відсоток». Вона швидко вигоріла через складну комунікацію з керівницею. Однак через сім місяців — орендувала власне робоче місце в студії, яке побачила на ОЛХ незадовго до звільнення.
Спочатку клієнтів було небагато, але за кілька місяців, без жодної реклами, Валерія приймала близько восьми на день. Дівчина брала замовлення в обід, на перервах і якнайшвидше проводила процедуру, аби прийняти кожну.
— Я захлинулася в роботі, але вирвалася до Львова відсвяткувати річницю стосунків. Там я усвідомила, що можна жити інакше. Тож по приїзду в Суми пішла на пілатес, стала гуляти на свіжому повітрі й нарешті видихнула, — згадує, як дозволила собі відпочити, Валерія.
Та невдовзі дівчина забула про нормальний сон через посилені обстріли в Сумах: часто сиділа вдома й боялася кожного звуку.
— Спочатку «шахед» прилетів у сусідній будинок від моїх батьків. Потім прилітало поблизу роботи мого хлопця: щоразу, коли він не відповідав, у мене ставалася паніка. Вирішальною стала трагедія, яка сталася в Сумах на Вербну неділю, — ділиться подіями, що змусили її покинути дім, Валерія.
У червні 2025 року сумʼянка переїхала до Львова, разом із хлопцем і кішкою Малишкою. Там вони орендували затишну квартиру в старому житловому фонді. Через два місяці майстриня зняла кабінет в центрі міста, недалеко від свого дому, та стала запускати рекламу на сторінці @latipova.nails.
— Я знімали тренди й сім годин поспіль монтувала різні відео. Але вистрілило саме те, що я із Сум. Напевно, багато місцевих також переїхало до Львову, тож нас це об’єднало, — описує свій стартап дівчина.
Завдяки контенту, Валерія знайшла клієнток із різних міст: Сум, Львова, а також Херсону, Запоріжжя, Дніпра. Зараз майстриня працює по пів місяця, за які встигає прийняти до 40 дівчат. Також Валерія планує проводити навчання для інших майстрів. А поки — продовжує розповідати людям про своє рідне місто.
— Дуже сумую за Сумами, завжди за них болить. Мої місцеві клієнти, мабуть, вже мають тригер на слово Суми, але про нього треба кричати, щоб не забували, — запевняє сум’янка. Сьогодні Валерія залишається у Львові, але з теплом переглядає відео з рідного міста, які трапляються їй у соцмережах.
«Гдиня нагадує мені Суми»
Євгенія Потапова — сумська фотографиня, що має блог в Instagram (@photographer.evgeniya.potapova), а також ділиться особистим і робочим на сторінці в TikTok. Її кар’єра розпочалася в рідному місті, але згодом дівчина переїхала до Києва, звідки перебралася до Польщі. Там вона продовжила працювати у сфері фотографії. Хоча маленькою бачила майбутнє у великому спорті.
— Усі дитячі роки я була впевнена, що буду тренеркою. Понад десять років займалася танцями, а десь шість — фігурним катанням. Натомість фотографувати не любила. Всі знімки для батьків робив мій старший брат, — сміючись, пригадує Євгенія.
У дев’ятому класі в родині дівчини з’явилася професійна камера. Тоді Женя покликала однокласницю до парку Кожедуба, щоб протестувати апарат. Але насправді — заклала початок своєї майбутньої справи.
— Мені сподобалися фотографії, тому увечері я створила Instagram-акаунт, де виклала вихідники без жодної ретуші чи фільтрів. За кілька годин я отримала повідомлення від якоїсь жінки: «Добрий день. Скільки коштує зйомка?», — досі дивується Євгенія.
Нова сторінка налічувала три підписника — її маму, батька й брата, а також кілька необроблених кадрів. З неї дівчина вказала першій замовниці вартість — 20 гривень. Але фотосесії так і не сталося, бо, як припускає Євгенія, низький прайс насторожив жінку.
— Відтоді я забула про цей випадок і готувалася до ДПА та вступу, але іноді фотографувала друзів і знайомих. Тобто, розвивала власну справу навіть не думаючи про це, — ділиться початком свого шляху фотографиня. До речі, через місяць Євгенія отримала ті самі 20 гривень — першу оплату за зйомку.
Зрештою дівчина вступила до Сумського фахового коледжу мистецтв і культури імені Дмитра Бортнянського на спеціальність «Менеджмент соціокультурної діяльності». Утім, на третьому курсі відрахувалася, щоб приділяти весь свій час розвитку у фотоіндустрії.
— На початку я шукала потенційних клієнток у соцмережах і сама пропонувала їм зйомку. Згодом запрацювало «сарафанне радіо» й мене стали рекомендувати, — пригадує перші кроки фотографиня. Так її прайс поступово зріс до 50, 150, 300 й більше гривень.
Затим Євгенія почала писати друкованим виданням. Відтоді — отримала понад 30 публікацій в українських і зарубіжних журналах. Дві з них на обкладинках іспанського журналу Vous, ще три — на сторінках італійського Vogue.
Також дівчина часто їздила до Києва на зйомки, а 1 вересня 2024 року остаточно перебралася із Сум до столиці заради розвитку. Там вона прожила три місяці, але встигла знайти нових знайомих і класні локації. Хоча й стикнулася з недоліками великого міста.
— Щовечора я поверталася додому з лівого на правий берег. У Сумах усе було «під рукою»: я могла дістатися іншої частини міста за умовні 20 хвилин. У Києві, аби відзняти годину зйомки, чотири я витрачала на дорогу, — пригадує столичне життя сум’янка.
Коли Київ опинився під сильними обстрілами, Євгенія вирішила їхати за кордон. Найближчою країною була Польща, де проживали її хрещені батьки. Там дівчина оселилася в Труймясті — міській агломерації на півночі країни, що складається з трьох міст: Гданська, Сопоту й Гдині.
— Це три різні міста, які вважаються одним цілим. Між ними дуже маленькі відстані: від Гдині до Сопоту хвилин 20. Від Гдині до Гданська — десь 30 на швидкісному потязі. Гданськ — найголовніше й найбільше місто серед трьох. Сопот більш курортне, а Гдиня — портове, — описує їх дівчина.
Євгенія живе у Гдині — місті, яке дуже нагадує їй Суми. Воно також невелике й затишне, каже дівчина. Однак працює фотографиня одразу на три міста. У новій країні вона адаптувалася легко, бо має товариський характер і багато українців навкруги.
— Коли я переїхала, у мене не було жодних знайомих. Але я одразу почала писати дівчатам із України, яких знаходила в Instagram. Тобто, повторила стратегію, з якої заходила у професію в Сумах, — рефлексує Євгенія.
З часом знайшла знайомих із різних куточків України: Херсона, Тернополя, Миколаєва, Одеси та Києва. Аби вільно спілкуватися з місцевими, Женя також вивчала польську мову з репетитором. Але, зізнається, іноді досі користується перекладачами під час розмов з іноземцями.
— За цей рік я непогано адаптувалася, бо маю багато дівчат, з якими можу вийти на каву. Зйомки також з’являються, бо тепер запустила рекламу в Instagram. У Сумах мене вже знали як спеціалістку, але у Польщі я мусила починати з нуля, — підсумовує дівчина.
Сьогодні Євгенія проводить особисті та парні зйомки, а разом із тим розвиває справу своєї душі, про яку давно мріяла. У Польщі дівчина стала займатися і сервіруванням та декоруванням столу.
— Батьки завжди вчили мене, як правильно й красиво накривати стіл, але я ніколи не думала, що буду займатися цим професійно, — ділиться, як хобі стало бізнесом, дівчина.
З рідними, що досі живуть у Сумах, Євгенія щодня підтримує зв’язок, іноді — по кілька разів на день. Наприклад, дзвонить мамі, йдучи до магазину, або дорогою назад розповідає, що купила. Якщо ж дізнається про вибухи, першою пише рідним.
Вдома Євгенія буде кілька тижнів грудня й проводитиме фотосесії для сум’ян. Чи повернеться до України остаточно — поки не знає, натомість фотографує, сервірує та організовує різні бранчі в Польщі. Також проводить авторський індивідуальний курс «База фотографа», який створила у 2023 році. А ще — кожні три місяці приїздить до Сум та Києва, за якими, зізнається, завжди сумує.
«Вирішила їхати до Києва й за три тижні там жила»
Сум’янка Оля Кірієнко понад два роки працювала тренеркою зі стретчингу й пілатесу в рідному місті. Однак взимку 2025 року переїхала з прифронтових Сум до Києва, де продовжила тренувати, а згодом стала працювати на себе. Свою майбутню професію Оля визначила ще семирічною, коли була вихованицею великого спорту.
— Я попросила батьків віддати мене на художню гімнастику, якою надалі займалася сім років. Згодом стала кандидатом у майстри спорту, а роки тренувань — основою того, чим я займаюся зараз, — описує своє професійне минуле Оля.
У 2022 році вступила до Сумського державного університету на економічну спеціальність. Дистанційне навчання дало Олі змогу паралельно працювати, тож ще на першому курсі вона стала тренеркою зі стретчингу й пілатесу в місцевій студії Skyfeel.
— Я дуже хвилювалася, але за кілька занять зрозуміла, що це — моє. Невдовзі влаштувалася ще у два місця: спортивний клуб B-tone та фітнес-студію BeYoga, — ділиться стартом кар’єри дівчина.
За кілька років Оля зібрала різні групи й проводила по вісім-десять тренувань на тиждень. Однак у лютому 2025-го — неочікувано вирішила їхати до столиці. Крім більшої відстані від кордону, до Києва дівчину вабило бажання жити у великому місті та спробувати його можливості.
— Я одразу знайшла та орендувала квартиру на правому березі, а вже за три тижні в ній оселилася. Усе навколо було новим: житло, люди, місто, тож спершу було непросто, — пригадує етап переїзду тренерка.
Через кілька днів Оля провела перші тренування в київській студії, з якою домовилася заздалегідь. Щоб залучити нових клієнтів, вона активно вела сторінку в Instagram й ділилася своїм прогресом. Так у робочому графіку сум’янки з’явилося 25, а іноді й більше тренувань на тиждень. Однак через вісім місяців Оля звільнилася зі студії, щоб тренувати онлайн.
— Це зручно, бо не треба витрачати час на дорогу. Також заняття з дому виручають людей, які щойно переїхали й поки не освоїлися, або яким не комфортно ходити до студії, — пояснює дівчина.
Зараз Оля працює з клієнтами індивідуально, за персональною програмою та запитом. Іноді проводить ранкові тренування у студії під домом, а згодом хоче повернутися до занять у залі. У Києві сум’янка розвиває особистий бренд, щоб залучити більше клієнтів, а ще — мріє, щоб закінчилася війна, яка змушує людей покидати домівки.
— Поки я не планую повертатися до Сум, але дуже люблю це місто. Кожні два-три тижні я їду сюди до рідних. Якщо встигаю, проводжу тренування для перших клієнтів, з якими колись починала, — ділиться, як підтримує зв’язок з домом, дівчина.
Людям, що планують переїздити до інших міст, Оля радить вірити у свої сили й бути сміливими. Бо сама знайшла студію в Києві, що сподобалася, й запропонувала керівникам співпрацю.
— Переїзд — завжди маленький ризик, що відкриває нові можливості. Тож, якщо вирішив, треба діяти. Спершу необхідно знайти житло, яке я шукала 24/7 на сайтах ОЛХ та Bird. Також треба постійно слідкувати за вакансіями й одразу на них відгукуватися, — підказує дівчина. Оля впевнена: якщо рішуче пробувати й дивитися, що виходить — результат не змусить себе чекати.
