У Сумах ніколи не було гір, та попри це сум'яни змогли створити й розвивати спільноту альпіністів і скелелазів. Наприкінці 90-х років ті, хто хотіли займатися цим спортом, створили скеледром на закинутих будівлях у Сумах. Згодом вони підкорювали вершини Гімалаїв, Паміру й Тянь-Шаню. Сьогодні сумська молодь тренується на сучасній інфраструктурі, зокрема, на скеледромі Climbing Mouse.
Щоб дізнатися, як змінювалася культура скелелазіння в Сумах, Цукр поговорив із різними поколіннями його прихильників — Володимиром Рошком та Ксенією Устименко. Розповідаємо, як їм вдається робити спорт популярним, який шлях довелося пройти, щоб створити у місті перші скеледроми.
«У Криму з'явилася любов до скель»
Сум’янин Володимир Рошко — Майстер спорту України міжнародного класу з альпінізму. Цією справою він захопився у 12 років, коли вперше прийшов у «Клуб туристів-альпіністів» Палацу дітей та юнацтва. Здається, про цей різновид спорту дізнався з фільмів, говорить чоловік.
— У Сумській області немає таких ландшафтів, які могли б надихнути ходити в гори. У нас рівнинна територія. Проте чомусь мене тягнуло туди і я таки захотів спробувати, — каже Володимир.
Спочатку він займався в дитячій секції альпінізму — там тренуються діти до 18 років. Одного разу вони виїхали на навчально-тренувальні збори в Крим.
— Саме в Криму з’явилася любов до скель. Командний дух, життя в походах, молодь — це була романтика, яка мене надихала, — згадує альпініст.
Згодом Володимир перейшов до дорослої секції «Альпклубу “Суми”», де його тренував Федір Мітюхін. Саме тут альпініст здобув перші досягнення.
Пізніше з командою альпклубу вони почали подорожувати до вершин: Гімалаїв, Паміру і Тянь-Шаню у Центральній Азії.
Створили власний скеледром на закинутих будівлях
Попри те, що у Сумах немає рельєфів для занять, молоді альпіністи й скелелази хотіли розвиватися. Тож почали власноруч створювати імпровізовані скеледроми.
— Ми так хотіли займатися й прогресувати, що наприкінці 90-х років на нашій «Хіросімі» — території поблизу парку Кожедуба, де колом стоять закинуті будинки, молотками й перфораторами видовбували зачіпки — так звані «хапалки» в бетоні. Потім вішали мотузки й лазили по цих заглибинах, — пригадує Володимир.
З часом у Палаці дітей та юнацтва з’явився невеличкий зал зі штучними зачіпками на стінах. На початку 2000-х років у парку імені Кожедуба двоє випускників «Клубу туристів-альпіністів» Палацу дітей та юнацтва збудували перший високий скеледром у Сумах.
— Вони запланували, що це буде комерційний проєкт, проте тоді людям «не зайшов» такий різновид активностей. Тому скеледром монетизувати не вийшло. З часом тренувальний майданчик передали «ідейним» спортсменам, аби ті займалися на ньому безплатно, якщо підтримуватимуть в хорошому стані, — розповідає альпініст.
Таким «ідейним» був і Володимир Рошко. Разом з іншими сумськими скелелазами вони не тільки тренувалися, а й доглядали цей майданчик. Пізніше там добудували ще кілька додаткових стін для лазіння.
Експедиція тривала півтора місяця
Згодом у Сумах сформувалася амбітна команда альпіністів, яка сходила у найвищих гірських районах. Сумські альпіністи входили до найсильніших спортсменів України, були членами національної збірної команди, розповідає Володимир.
Кожне сходження на гору — окрема історія, а експедиція — окреме життя, ділиться чоловік.
— Разом з командою та тренером ми постійно планували сходження на складні вершини. Одна з екстремальних експедицій запам’яталася на все життя: у 2011 році ми піднялися на вершину Пік Енгельса висотою 6510 метрів. Вона розташована на кордоні Таджикистану й Афганістану, — розповідає альпініст.
Володимир обрав саме цю гору тому, що одного разу в офісі свого тренера побачив фото з красивою і водночас суворою вершиною. Знизу був підпис: «Пік Енгельса. Таджикистан». Чоловік пригадує: «Одразу стало зрозуміло — мені туди треба!».
Цю експедицію було важко організувати: район був віддалений, інформації про нього було замало, а востаннє альпіністи були там аж у 80-х. До гірського масиву можна було дістатися тільки спецтранспортом. Щоб із Сум опинитися біля підніжжя гори, команді знадобилося десять діб.
— Ми їхали автобусами, потягами, УАЗиками та йшли пішки. Людей поблизу гори зовсім не було. Ми зустріли лише одного пастуха, який жив тут зі своєю сім’єю, — пригадує Володимир.
Команда планувала стати першопроходцями вершини й прокласти свій складний маршрут. Але тоді вони потрапили під каменепад, їм довелося зупинитися. Спускатися назад у базовий табір було довго й виснажливо.
— Ця подорож тривала аж півтора місяця. Попри всі пригоди ми повернулися додому з купою емоцій та досвідом. Хоч вже і пройшло 14 років після, я досі перед очима бачу ту «Гору на пів неба» — так ми її називали, — розповідає Володимир.
Займали призові місця, хоч і тренуватися було ніде
Скелелазіння — це водночас і дозвілля, і професійний вид спорту. У Сумській області є Федерація альпінізму та скелелазіння — спортивна організація, яка розвиває та популяризує ці види спорту в регіоні.
— Скеледром на території парку Кожедуба — неприбуткова ініціатива, яка функціонує коштом благодійних внесків. Висота скеледрому 12 метрів, а чимала кількість трас різної складності дозволяє тренуватися на ньому і дітям, і дорослим, — каже Володимир Рошко.
З 2010 року Володимир звертався до сумської влади й просив вкладати бюджетні кошти, щоб розвивати скелелазіння й альпінізм на Сумщині. У 2022 влада долучилася до цього — разом з альпіністами запланували експедицію на найвищу вершину світу — Еверест. Також планували збудувати новий скеледром у Сумах.
— Ми знайшли кошти на реалізацію цих проєктів, але початок повномасштабного вторгнення завадив нашим планам, — каже альпініст.
Коли сум’яни займали перші місця на змаганнях, колеги з інших міст дивувалися: «А де ж ви тренуєтеся? У вас майже немає місць для занять». Сумська команда відповідала, що займається на власноруч збудованих скеледромах та багато часу функціонально готується, але найголовніше — це їхні бажання та цілеспрямованість.
Національна збірна команда України з альпінізму на вершині піка Гімал Чулі. На фото крайній праворуч Рошко Володимир. Фото: Архів Володимира Рошка
— Сум’яни завжди складали сильну конкуренцію на змаганнях з альпінізму, особливо для сильних команд з Одеси, Києва, Харкова. Водночас у цих містах в альпінізм і скелелазіння вкладали набагато більше коштів та будували інфраструктуру, — говорить Володимир.
Попри мінімальний бюджет і нестачу спеціалізованих майданчиків, Суми мали здобутки у цьому спорті. Проте коли почалася пандемія, а згодом повномасштабне вторгнення, розвиток альпінізму та скелелазіння загальмував.
— Проте я досі просуваю ідею створювати спеціальну інфраструктуру і залучати молодь до альпінізму та скелелазіння. У Сумах є потенціал, щоб відновити й розвивати сильну команду, — каже Володимир.
«Мама познайомила мене зі скелями»
Змалечку власниця й інструкторка скеледрому Climbing Mouse Ксенія Устименко їздила з мамою на скелі у Житомирській області.
— З трьох років мама брала мене з собою, вона теж захоплювалася скелями. Пам’ятаю, ми ночували на них. Поки батьки співали під гітару біля вогнища, я сама йшла до намету, лягала в спальник й засинала, — пригадує Ксенія.
Відтоді у Ксенії була пауза в скелелазінні близько десяти років. Хрещена мати дівчини також альпіністка, тож коли Ксенії було вже 13, жінка покликала їх з мамою знову поїхати до села Дениші, Житомирської області.
— Довго ми не думали, швидко зібралися і відправилися до скель в Житомирі. Відтоді спорт закріпився в моєму житті, я почала регулярно відвідувати заняття у Палаці дітей та юнацтва, — каже дівчина.
У шкільні роки Ксенія їздила на змагання зі скелелазіння. Каже, тоді не мала суперниць. Зараз вона займається боулдерінгом — це вид скелелазіння, де люди лазять по невисоких скелях чи штучних стінах без мотузок, чи страховки. Для безпеки використовують гімнастичні мати.
Збирали скеледром власноруч
Коли почалася пандемія коронавірусу і відвідувати заклади, установи заборонили, Ксенії виповнилося 18 років. Ходити на тренування в ПДЮ вона вже не могла, тож дівчина почала практикуватися на природному рельєфі.
— Мені завжди хотілося робити щось у спільноті однодумців: кудись з’їздити, десь полазити. Я можу на тиждень поїхати жити в лісі, тож поруч хочу бачити людей, які розділяють таке дозвілля, — говорить вона.
Заняття на природі їй подобались, проте вона хотіла більшого: практикуватися і вміти керувати цим процесом. Так дівчина вирішила відкрити власну справу. Перша думка створити скеледром у Сумах з’явилася у неї влітку 2023 року, а в березні 2024 Ксенія відчинила його двері для всіх охочих. Відтоді на скеледромі займаються і любителі, і професійні спортсмени.
— Звісно ж, скелелазіння — це ще й проведення часу на природі, адже ми влітку іноді виїжджаємо на рельєфи. Також цей вид спорту дозволяє багато комунікувати: на нашому скеледромі люди знаходять друзів, а дехто — навіть кохання, — говорить Ксенія.
Climbing Mouse облаштували за власні кошти. Ксенія каже, що цікавилася грантами від держави на власну справу, але умови в них їй не підійшли.
— Великий фінансовий внесок зробили батьки та мій хлопець. Також ми зверталися до знайомих та друзів, вони теж допомогли з грошима. Проте від ідеї до її реалізації ми все робили самі, — каже Ксенія.
Стійку рецепції, ящики для одягу і роздягальні Ксенія з хлопцем Віталієм робили власноруч.
— Облаштовували приміщення, орієнтуючись на потреби відвідувачів. Я пам’ятаю, як спеціальною фрезою вирізьблювала кутики та шліфувала деревину, — згадує власниця.
Зводити сам скеледром їм допомагав Володимир Рошко. Першими відвідувачами Climbing Mouse стали знайомі-скелелази з досвідом. Ксенія каже, що не всім «зайшов» їхній майданчик для занять, адже він орієнтований саме на боулдерінг.
— Ідея нашого скеледрому — створити нову, свіжу спільноту скелелазів та відокремити від застарілих практик і поглядів. Хочемо поширювати культуру скелелазіння серед сучасної молоді й не тільки, — каже дівчина.
Скеледром — не лише дитяча розвага
За словами Ксенії Устименко, дехто сприймає скеледром виключно як дозвілля для дітей. Однак скелелазіння — екстремальний вид спорту, де за дітьми, окрім інструкторів, мають пильнувати ще й батьки. Більшість маршрутів у Climbing Mouse спрямовані саме на дорослих.
— Ми намагалися популяризувати культуру занять «батьки й діти», але це призвело до конфліктних ситуацій. Нам хотілося, аби старші слідкували за дітворою. Проте, коли помітили, що батьки можуть залипнути в телефоні, то почали робити їм зауваження. Відтоді ми заборонили маленьким відвідувачам займатися без інструктора, — розповідає Ксенія.
Зараз інструктором працює лише власниця скеледрому. Каже, що для охочих на цю посаду головне не навички скелелазіння, а уважність до відвідувачів.
— Якщо це заняття з дитиною, то інструктор має бути чуйним, терплячим та уважним, не примушувати й не тиснути. Також має бути балакучим та вміти заспокоїти, — каже власниця скеледрому.
Вона говорить, що іноді тренери не можуть досягти рівня своїх же спортсменів. Проте, високі аналітичні здібності дозволяють їм навчати інших. Тому важлива задача для інструктора — аналізувати, як тримається тіло чи як поставити руки або ноги.
Чому навчає скелелазіння
Скеледром у Сумах спрямований на боулдерінг, який дещо нагадує сучасний паркур, каже Ксенія
— Цей вид скелелазіння дозволяє прокачати усі м’язи тіла. Ми змінюємо траси для проходження кожні три тижні, тож не зупиняємося надовго на відпрацьованих рухах, — пояснює Ксенія Устименко.
Також цей вид спорту розвиває витривалість, гнучкість, координацію та відчуття власного тіла.
— Щоб правильно поставити руку чи ногу та втримати баланс, треба прислухатися до тіла й відчувати, як варто розподілити вагу, — розповідає інструкторка.
Скелелазіння допомагає розвинути концентрацію. Тому Ксенія часто робить учням таке зауваження: «Коли лізеш — не розмовляй». Також вчить аналітичного мислення, щоб знайти найпростіший шлях, і виховує стійкість до стресу.
— Скелелазіння — це завжди падіння. Можна зробити велику кількість спроб, але «перемога» може бути лише одна. Не всі люди легко сприймають невеличкі поразки, тому цей спорт навчає плідно працювати на результат, — каже Ксенія.
Хто може займатися цим спортом
Займатися скелелазінням можна без попередньої підготовки: не обов’язково йти в спортзал, щоб підкачати собі руки чи ноги. Перед тренуванням треба зробити п’ятихвилинну розминку і вже братися проходити маршрут.
— Болдерінгом не бажано займатися тим, хто має проблеми з серцем або судинами. Також якщо людина має травми чи захворювання опорно-рухового апарату: грижі, артрит, хворі меніски чи незагоєні переломи, — говорить інструкторка.
Не можна займатися й тим, хто має хронічні захворювання, що впливають на координацію або баланс, як-от епілепсія чи панічний страх висоти.
— У Києві та Львові скеледроми проводять тренування для бійців, які втратили під час боїв кінцівки. З інструктором вони вдало проходять тренувальні маршрути. В нашому скеледромі ми теж плануємо організувати страхування й тренування для цих людей, — каже власниця.
Щоб набути базових навичок у скелелазінні, потрібно займатися регулярно. Якщо людина без фізичної підготовки відвідуватиме тренування без інструктора три рази на тиждень, то за три місяці вона навчиться основних скілів цього спорту.
— З інструктором, звичайно, цей процес пришвидшиться. Ми завжди підкажемо, допоможемо та навчимо, — говорить тренерка.
Ксенії, як спортсменці, найбільше подобається випробовувати свої можливості. Каже, що чим довше працюєш над певним маршрутом — тим солодше перемога.
— Коли розумієш, що тільки-но ти навчився чомусь новому, чого ніколи не вмів — це неймовірний кайф, — говорить вона.
Як інструкторці, їй подобається працювати з дітлахами: слухати їхні історії під час розминки, давати їм віру в самих себе і дарувати те саме яскраве дитинство.
— За це я отримую щасливих та вдячних дітей, які з радістю чекають на тренування. Дехто робить подаруночки: поробки чи малюнки. Я все підписую і зберігаю, — розповідає власниця.
Найцінніший відгук від дорослих відвідувачів — зменшення стресу та ізоляція від проблем, які тиснуть на людей весь час.
— Дійсно, коли ми ще не відкрилися, я вже казала, що хочу, аби люди зайшли сюди й все — двері зачинилися і всі проблеми залишилися за ними. У нас тільки гармонія, щастя і жодних стресів, — ділиться Ксенія Устименко.