Українська музика, народні ігри, мультики про козаків — усі ці моменти ненав'язливо розказують щось про Україну. Так вважає Роман Дзекелев. Він працює вчителем англійської мови в школі №3 у Глухові й керівником «Козацького клубу “Ґарда”». Колись гурток народила любов до козацтва, а зараз він працює в пам’ять про одного із засновників. Тут Роман навчає дітей не просто користуватися шаблею, а відчувати зв'язок із предками через народні ігри, в які грали ще його дідусі. Розповідаємо, як козаки з Глухова гурток заснували й чому це стало справою життя Романа Дзекелева.
Натхненний «ВВ» та «Океаном Ельзи»
Випрасований жупан, вишиванка, борода й велика срібна сережка у вусі. Здається, усе в образі Романа підкреслює його захоплення козацтвом. Враження посилює низький тембр і гарна українська мова.
Він багато розказує про козацтво, Україну та свою родину. Його світогляд здебільшого сформувався завдяки батькам — Євгенію та Тетяні. Це був не лише сімейний, а й вокальний дует. Батько — музикант, викладав у школі, а мати — керівниця ансамблю й педагогиня-організаторка. Тож усе своє дитинство на Сумщині Роман провів в атмосфері творчості.
— Мій музичний смак переважно сформував старший брат Олег. Він надихався українською музикою: «ВВ», «Тартак», «Океан Ельзи». У Глухові працював магазин «Світ розваг», куди ми приїжджали купувати такі музичні касети. Продавці дивилися на нас і не могли нічого зрозуміти. Бо то був час, коли в Україні масово слухали «Руки вверх» і Наташу Корольову. Народна ж культура забувалася, — каже чоловік.
Роман згадує, що на початку 2000-х років організувати захід в українському стилі було екзотикою. Втім, його родина продовжувала берегти українські традиції. Так Роман успадкував любов до свого.
Від мультиків про козаків до справжньої шаблі
Цікавість до теми козацтва в Романа розбудили мультфільми про козаків, зокрема «Як козаки…» й «Котигорошко». А от предмет історії пройшов повз нього — у школі це не чіпляло.
Уже в коледжі на свято Покрови він познайомився з генералом козацтва Володимиром Чорнобаєм — головою організації «Глухівська сотня українського козацтва». Його образ міцно засів у пам’яті Романа. Це вже не мультяшні герої — перед ним стояв живий козак.
— Він мав справжню шаблю, палаш (довгий меч зі складним держаком, — ред.). 19 століття, стару клинкову зброю, нагайку. Чорнобай був у камуфляжному строю — такий крутий дядько. Це стало ще одним пунктиком у скарбничці мого досвіду, — розказує Роман. І саме такі дрібниці поступово посилювали його любов до козацтва.
Потім Роман вступив до Глухівського національного університету імені Олександра Довженка, а після випуску почав працювати у виховному відділі закладу. У 2013 році, каже, тут створили молодіжний центр: серед студентських секцій з’явилася і фольклорна. Її й очолив Роман. Він набрав приблизно 25 учасників і заснував ансамбль народної пісні «Фольк-світлиця».
Готуючись до одного з перших виступів, зрозумів, що необхідно чимось заповнити довгий пісенний програш. Тримаючи цю думку в голові, одного разу побачив на СТО шаблю. Тоді й подумав, що добре було б показати кілька рухів з нею, щоб під час виступу на сцені зробити красивий момент.
— Почав шукати уроки на YouTube й натрапив на виступи козаків з Хортиці, що мають свій театр. Я так захопився постановкою, що почав повторювати рухи за акторами, — розказує Роман. І це спрацювало. Згадує, що тоді цей виступ ансамблю викликав фурор.
З 2014 року колектив почав виступати в університеті на різні свята. Одного разу потрапили на програму «Фольк-music», також їздили на фестивалі в Сумський театр імені Щепкіна.
Як народився гурток «Ґарда»
Ключовим моментом у захопленні Романа козацтвом стала зустріч з Ігорем Білевичем, різьбярем і викладачем глухівського університету. У 2015 році Ігор повернувся з АТО й побачив черговий виступ Дзекелева з шаблями. Після цього різьбяр звернувся до нього: «Ти мене навчи. Я теж так хочу». Почали тренуватися вдвох, розучувати рухи, і наприкінці року відбувся перший спільний виступ.
2015 рік — це момент, коли чоловіки душею прикипіли до козацтва, але розглядали його насамперед як мистецтво. Перший їхній виступ став поштовхом до створення гуртка «Козацький клуб “Ґарда”» наступного року. Студенти активно долучалися, вивчаючи фланкування, тобто бойові прийоми шаблею, а також хореографічне фехтування.
Через кілька років, у 2018-му, Роман звільнився з університету й пішов працювати у Глухівську школу №3, але гурток з Ігорем продовжували вести. Тепер до нього почали доєднуватися учні: і хлопці, і дівчата. Здебільшого заняття відвідували діти з першого по восьмий класи. У середньому ходило десь 18 учнів.
Основною діяльністю гуртка «Ґарда» були виступи, каже Роман. Але також тут тренери розвивали в дітях зацікавленість у козацтві. У гуртка навіть була своя молитва — «Абеткова молитва». Її постійно читали з дітьми перед тренуваннями, змаганнями, виступами або важливими заходами. Окрім іншого, діти займалися різьбярством, слухали музику, дивилися різні українські мультики й фільми, як от «Пропала грамота». Частина занять проходила в майстерні різьбяра.
— Коли вихованці гуртка приходили до Ігоря Білевича в майстерню, у нього постійно грала українська музика, наприклад, Василь Жданкін і Тарас Компаніченко. Він завжди любив слухати, коли учні й студенти працювали в майстерні, різали щось, навчалися. Усі ці моменти ненав'язливо розказували щось про Україну, — каже Роман Дзекелев.
Ігри, в які грали дідусі
Коли керівники гуртка почали працювати з меншими дітьми, Роман відчув, що з’явився неймовірний потенціал.
— А що з дітьми робити? Ми ж не дамо їм зброю або палицю, щоб билися. Зрозуміли, що треба ігри проводити, щоб вони бігали, моталися, гралися, сміялися, веселилися, падали та вставали, — вважає чоловік.
На гуртку дітям розказували про народні ігри, в які Роман і сам грав, а ще чув від своїх дідусів. Дещо з розваг дізнався від інших старших, в яких розпитував про їхнє дитинство.
Усвідомивши, що ігри, в які грали предки, можуть зацікавити сучасних дітей, Роман Дзекелев та Ігор Білевич включили ці розваги в програму гуртка. Згодом вони удосконалили підхід — поєднали ігри, бойові техніки й історію козацтва.
— Діти мають знати, що відбувалося 300 років тому. Розуміння історичних процесів допоможе усвідомити свою ідентичність, а це прискорить українізацію нашого суспільства, — вважає Роман.
Що далі, то більше вони з Ігорем занурювали в дослідження історичного фехтування. Говорить, що, можливо, раніше підходи керівників гуртка базувалися на дещо стереотипних речах, але вважає це природним етапом розвитку.
Як працює гурток під час повномасштабної війни
24 лютого 2022 року Ігор Білевич разом з іншими побратимами з АТО пішов воювати. Він служив у Київській області, а потім брав участь у наступі на Лиманському напрямку. 29 вересня того ж року він загинув. Щоб зберегти пам’ять про Ігоря, Роман вирішив продовжувати діяльність гуртка. Робив це, щоб «нічого не загинуло разом з Білевичем».
Тож Роман Дзекелев у 2023 році офіційно зареєстрував громадську організацію «Козацький клуб ”Ґарда”», щоб популяризувати козацтво ширше й мати вплив на громадські процеси. Якщо на початку створення гуртка в основному все робили власноруч, зокрема фінансово все забезпечували, то зараз ГО залучає і грантові кошти на частину потреб. Час від часу міська рада надає реквізит. Також гуртку допомагають батьки учасників і вчителі, у тому числі фінансово.
Іноді одяг чи зброю дарують військові. Наприклад, колись воїн Третьої штурмової бригади Олександр Мірошниченко подарував їм мушкет. Також у Романа є козацький жупан. Його передала Оксана, дружина археолога й історика Юрія Коваленка, який загинув на війні. Він також надихнув Романа займатися вивченням історії. Але загалом сам купує та збирає зброю й одяг для гуртка. Часом знаходить реквізит на аукціоні старовинних речей.
— Свої костюми для виступів та інший одяг мені допомагає створювати дружина Людмила. Вона в мене майстриня: уміє і шити, і вишивати. Потерпає від моїх запитів, тому що постійно треба щось зробити, — сміється Роман.
Зараз гурток має кілька напрямів діяльності: історико-просвітницький, культурно-мистецький, військово-патріотичне виховання та громадянська активність. Роман проводить лекції, семінари, відтворює разом із дітьми козацькі традиції, навчає основ фехтування шаблями та фланкування історичною зброєю.
Через обстріли Глухова постійних занять гуртка зараз немає. Але час від часу Роман намагається проводити для дітей якісь заходи: майстеркласи, екскурсії та інші зустрічі. Періодично вони намагаються виїжджати кудись за місто, щоб пограти в народні ігри й позайматися зі зброєю.
У майбутньому керівник гуртка планує повертатися до регулярних занять. Каже, що плюсом є диференційована система оповіщення про повітряні тривоги та змішане навчання. Зараз у Глухові активно будують укриття й Роман уже домовляється проводити зустрічі в них, адже, на його думку, діти не можуть чекати, поки закінчиться війна.
«Маю високу мету — щоб у дітей щось відгукнулося»
Роман говорить, що заняття в таких гуртках важливі, бо допомагають «дітям синхронізувати себе сучасних зі своїм корінням, про яке вони навіть можуть і не здогадуватися». Каже, що мають відчути цей зв'язок і поринути в історію України. Але, за його словами, швидкий результат тут важко побачити. Це можна зробити щонайменше через 20–40 років.
Водночас Роман розказав про свого небожа Даню. Хлопець теж ходив на гурток, займався з іншими дітьми, вчився користуватися шаблями, сокирами, колотушками. А нещодавно склав присягу в Академії прикордонної служби України імені Богдана Хмельницького.
— Телефонує мені й каже: «Рома, пришли мені поштою шаблі, сокиру, костюм». Я надіслав, а згодом небіж поділився відео, де виступає в академії перед усіма, хто проходить курс молодого бійця. Даня має тверду думку, він довго до цього йшов, тренувався, одним із найкращих склав усі іспити. Сьогодні він впевнений у своєму виборі, сформований, утверджений — справжній патріот України. А йому 17 років. І вже маючи такого одного учня, я розумію, що гурток прищепив йому любов до України й відчуття ідентичності, — говорить Роман.
У такі моменти керівник гуртка розуміє, що не можна просто так усе кидати. Зараз він продовжує активно працювати, проводячи просвітницьку діяльність «Ґарди», а не лише художню, розважальну чи спортивну. Роман уже має історичну освіту й може проводити екскурсії Глуховом. Керівник гуртка прагне, щоб молодь не просто знала історію, а відчувала її.
— Це не задоволення своїх інтересів, амбіцій, потреб. Це велика відповідальність за цих дітей і те, що ти робиш. Хочеться вірити, маю таку високу мету, — щоб щось у них відгукнулося після наших зустрічей, — вірить Роман.
