«Я не могла спуститися в укриття — у нашому будинку немає ліфта, укриття не облаштоване, а я на колісному кріслі». Це речення болем відлунює в кожному місті України, куди прилітають ракети. Війна розірвала мирне життя, але найгостріше показала вразливість тих, хто й до того був у тіні — людей з інвалідністю.
Якщо до 2022 року вони зіштовхувалися з бар’єрами в транспорті, медицині чи освіті, то з початком повномасштабної війни перешкоди стали смертельно небезпечними. Зокрема на Сумщині люди з інвалідністю залишалися в окупації без доступу до ліків і догляду. Ті, хто користувалися колісним кріслом або мали порушення зору чи слуху, не могли евакуюватися самостійно. Сьогодні людям, які отримали інвалідність через війну, іноді не призначають реабілітацію, бо система просто не встигає швидко реагувати на нові виклики. Про сучасні потреби людей з інвалідністю та варіанти розв’язання їхніх проблем — розповідаємо у тексті.
Рекламний матеріал
Громадська організація «Організація осіб з інвалідністю "ТРОІ"»
Це було у Тростянці
В Україні живе понад 2,7 мільйона людей з інвалідністю. З початком повномасштабної війни їхнє життя ускладнилось у десятки разів. Чимало з них втратили доступ до базової інфраструктури, медикаментів, реабілітації, безбар’єрного транспорту й навіть евакуації. Зараз це особливо відчувається в деокупованих містах, таких як Тростянець, де громади буквально «підіймали» систему підтримки з нуля.
Навесні 2022 року, коли Тростянець окупували російські війська, місто стало пасткою для всіх, а особливо для людей з інвалідністю. Вони залишилися сам на сам із небезпекою, адже не могли евакуюватися, сховатися чи захиститися. За свідченнями місцевих жителів, окупанти не просто ігнорували, а й катували дітей з інвалідністю, знущалися з їхніх родин.
Медичні заклади були заблоковані разом з лікарями, не було аптек. Пацієнти з хронічними захворюваннями не отримували життєво важливих ліків. Навіть екстреної допомоги не було. Люди помирали не через хвороби, а через повну відсутність медичної системи.
До того ж у місті зникли електрика, вода, газ, тож неможливо було зарядити колісні крісла з електроприводом, користуватися кисневими концентраторами чи просто приготувати їжу. Магазини розграбували, гуманітарної допомоги не було. Жителі залишилися без продуктів і засобів гігієни. Особливо тяжко доводилося лежачим хворим — без догляду, у повній антисанітарії. Про гендерні потреби ніхто не думав.
Світ навколо мовчав, адже місто було ізольоване — зник зв'язок, а з ним і доступ до новин, можливість покликати на допомогу, почути голос близьких. Це викликало у маломобільних людей страх і паніку, щодо майбутнього.
Тож їх не лише залишали без допомоги, а й щоденно порушували базові права: на свободу пересування, доступ до інформації, гідне ставлення. Людей з інвалідністю фактично виштовхнули за межі гуманності.
Після окупації чимало з них не змогли повернутися до звичного життя. Особливо ті, хто мав ментальні порушення чи був прикутим до ліжка.
Рішення, які не можуть чекати
Після деокупації кожен день має значення. Тож рішення мають бути не лише правильними, а й швидкими, практичними й людяними.
Шість речей, які не можна відкласти на потім:
- Миттєва гуманітарна допомога після деокупації: ліки, продукти, засоби гігієни.
- Оцінка потреб — фізичних, психологічних, побутових, бо кожна історія індивідуальна.
- Психологічна підтримка, а особливо для тих, хто пережив катування та ізоляцію.
- Відновлення інфраструктури. Лікарні, аптеки, соціальні служби мають безперебійно працювати й бути інклюзивними.
- Допомога з документами та життям заново. Відновлення паперів, соціальних виплат, пошук роботи й житла.
- Документування злочинів. Не дати замовчати тортури, зневагу, приниження.
Що має зробити держава:
- Внести зміни до законів, а саме розробити окремий розділ у законодавстві, який би враховував потреби людей з інвалідністю під час війни — від евакуації до реабілітації.
- Розробити національну стратегію: чіткий план дій для держави, місцевої влади, медиків, рятувальників, гуманітарних організацій.
- Гарантувати евакуацію й забезпечити ефективні механізми: з доступним транспортом, персоналом, алгоритмами дій у критичних ситуаціях.
Що має змінитися в громадах:
- Регіональні координаційні центри: щоб допомога була не на папері, а в конкретних містах і селах.
- Адаптовані програми підтримки: гігієнічні засоби, засоби реабілітації, харчування — усе має враховувати реальні потреби людей.
- Доступне житло: після втрати домівок чимало людей залишаються без жодної альтернативи. Треба створити резерв доступного тимчасового житла з урахуванням інклюзивних потреб.
Зараз, аби закрити потреби вразливих груп населення Тростянця, у місті працюють громадські організації, зокрема «ТРОІ». У співпраці з волонтерами вони доставляють підгузки, знаходять колісні крісла, спілкуються з людьми після тиші в окупації. Сьогодні вони також фіксують злочини, адвокатують зміни, шукають міжнародну допомогу. Тож підтримувати такі ініціативи критично важливо.
Час діяти
Під час окупації Тростянця люди були не просто вразливими, а й стали заручниками логістичного колапсу й людської жорстокості. Цей досвід — не локальний виняток, а дзеркало системних проблем. І якщо ми як суспільство хочемо бути людяними, то варто впроваджувати рішення якнайшвидше.
Вже зараз потрібні: реальні протоколи допомоги під час евакуації, доступні сервіси в деокупованих містах, пріоритет для гуманітарної допомоги саме для тих, хто не може самостійно дійти до пункту видачі, підтримка громадських ініціатив, які вже сьогодні роблять неможливе.
Міжнародні організації, держава, волонтерські структури мають пам'ятати: без урахування потреб людей з інвалідністю неможливо будувати безпечну країну. Це питання не лише прав, а й гідності, довіри, рівності.