Український скульптор, режисер, драматург і сценарист Іван Кавалерідзе — етнічний грузин, який народився на хуторі Ладанському на Сумщині й усе своє життя присвятив візуальному мистецтву. Він є автором перших пам’ятників Тарасу Шевченку в Україні, режисером 10 фільмів та п'ять театральних п’єс. У цьому тексті Цукр разом із Довженко-Центр.Онлайн розкажуть, чому варто відкрити для себе кінематографічний доробок метра. Кураторську добірку «Кавалерідзе. Основи» можна переглянути в онлайн-кінотеатрі Довженко-Центру.
Усе життя щось створював руками
Талант Кавалерідзе, можливо, не був би таким яскравим без якісної художньої освіти. Дядько хлопця, археолог та художник Сергій Мазаракі, відправив його на навчання до київської художньої гімназії Готліба Валькера. Після революційних подій 1905 року, майбутній режисер вирішив вступати на архітектурний факультет, так само — за порадою дядька. Але потім обрав скульптуру, бо це було дешевше Згодом він згадував, що все своє життя щось створював, виліплював руками.
За часів студентства Івану часто бракувало грошей на матеріяли, тож щонеділі він працював статистом у Київському оперному театрі — так у житті митця з’явилася сцена. У 1909 році Кавалерідзе вступив до художньої академії у Санкт-Петербурзі на відділення скульптури. Влітку того ж року він потрапив на навчання в Париж до відомого французького скульптора Наума Аронсона.
На початку своєї кар'єри Кавалерідзе працював художником-декоратором у приватній кінофірмі. Згодом він став режисером Роменського пересувного театру, а після знайомства із заступником голови Всеукраїнського фотокіноуправління Сідерським перейшов на Одеську кінофабрику ВУФКУ. З 1934 року й до початку Другої світової — працював на Києвській кінофабриці.
Під час Другої світової війни Кавалерідзе з командою знімав фільм «Пісня про Довбуша» в селі Жаб’є. До Києва добиралися пішки, і в окупованій столиці режисер очолив Комітет у справах мистецтв, щоб допомагати рятувати митців, єврейські сім’ї та культурні цінності.
Коли самоуправу ліквідували, він продовжував займатися мистецтвом, відмовляючись від політичних замовлень. На пропозицію виліпити бюст Гітлера, відповів, що працює тільки з натури. Згодом з’ясувалося, що то була перевірка радянського агента. Попри заслуги Кавалерідзе, запис «Перебував під окупацією» закрив йому шлях у кіно на 10 років. Він працював у Академії Архітектури, але втратив житло, бо не значився в штаті кіностудії.
Найпродуктивніші роки діяльності Кавалерідзе-режисера припали на період радянського тоталітаризму та пропаганди, тому в його доробку є фільми, натхненні епохою. Проте навіть в таких складних умовах режисер залишався митцем, а не партійним ремісником та зміг створити найвидатніші фільми в історії раннього українського кіно.
Кіноскульптура у фільмі «Злива»
Цей фільм розділив творчі кола на дві групи. Одна вважала його надмірним та невдалим експериментом, друга — новим рівнем розвитку кіномистецтва. У 1928 році вийшов перший фільм Кавадерідзе, «Злива», історія про селянське повстання в Україні, очолюване Максимом Залізняком та Іваном Гонтою. У фільмі, що, на жаль, не зберігся, поєднуються вміння Кавалерідзе як скульптора і режисера-авангардиста: він багато зосереджується на статичності, монументальності та глибині кадру, використовує скульптурні композиції та мізансцени. На роботу із переосмисленням «Гайдамаків» режисера надихнула однойменна вистава Леся Курбаса.
Однак із виробництвом фільму виникали проблеми. У своїх мемуарах режисер писав, що «Зливу» створювали у дуже стислі терміни. Згодом критики дорікали Кавалерідзе за відсутності чіткої фабули та проблеми зі сценарієм, проте сам режисер розповідав, що в той момент сценарії писати не вмів. Своїх героїв він порівнював із різними породами та матеріалами для скульптури:
Надмірний символізм у «Перекопі» (1930)
Наступним фільмом режисера став революційний епос «Перекоп» — фільм, який цензори згодом пропонуватимуть показувати глядачам із пояснювальним коментарем. У стрічці Кавалерідзе розповідає історію Перекопсько-Чонгарської операції 1920 року, під час якої Червона армія на чолі з загонами Нестора Махна перемогла Врангеля, взяла Крим та закінчила громадянську війну.
Однак, за задумом Кавалерідзе, робота не лише про це: «трьом Перекопам — військовому, знищенню куркуля та виконанню п’ятилітнього пляну — присвячується мій фільм», — пояснював режисер в інтерв’ю журналу «Кіно». У «Перекопі» Кавалерідзе відходить від статичного та монументального, тобто маштабного та великого, й віддає перевагу натурному — такому, що знімається не в павільйоні, а на тлі явищ природи.
Режисер знову експериментує з оповіддю, а оператор Микола Топчій використовує неочікувані ракурси, близькі й панорамні плани, то сповільнює, то пришвидшує дію. Візуальні та сценічні рішення епізодів фільму Кавалерідзе створює у співпраці з художником-постановником Григорієм Довженком, який належав до кола бойчукістів, плеяди учнів художника Михайла Бойчука, і працював у сфері монументального живопису.
Через образ Перекопа режисер показує протистояння соціалістичного і капіталістичного світів. Здається, що зовсім не пов’язані між собою сцени, у поетичній площині складають цілісну, філософську та символічну історію. Після виходу фільму критики помічають сильний вплив Довженка. «Перекопу» дорікають за надмірний символізм, незрозумілий масовому глядачу.
Недоступні «Штурмові ночі» (1931)
З початку будівництва Дніпрогесу у 1927 році в радянському кіно з'являється новий тематичний напрямок. «Штурмові ночі» — це перший фільм Івана Кавалерідзе, створений на сучасному матеріалі й остання його німа картина. Це історія про селянина, потенційного куркуля, який трансформується на доброчесного робітника під час індустріалізації України паралельно до утопічного проєкту підкорення Дніпра.
Кавалерідзе знову багато експериментує з монтажем і кіномовою, щоб передати новий індустріальний пафос, механізацію праці та естетику машин. Помітний вплив режисерів-документалістів, експериментаторів Дзиґи Вертова та Міхаїла Кауфмана.
Фільм, що створювався для пропаганди політики індустріалізації та перевиховання громадян у напрямку соціалістичної ідеології, згодом випив свою чашу горя. У прокатному вироку значилося, що «через її відверто формалістичне настановлення, гру на крупних і середніх планах, на неочікуваних ракурсах, монтажних трюках тощо [стрічка] буде недоступна для масового глядача».
В українському журналі «Кіно» у 1932 році про фільм лише побіжно згадували, засуджуючи загалом формалізм, як класово вороже явище у кінематографі: «Автор застосував свої культурні здібності, створив у чималій частині своєї картини зовнішню монументальність і разом з тим «холодну» красу, бо, захопившись культурним орнаментом, він забув не тільки про специфіку кіна, а й спустив з ока сюжетність, фабульність фільми».
Найдорожчий фільм часів геноциду — «Коліївщина» (1933)
Фільм, який мав стати першим звуковим радянськими фільмом, проте через цензуру переписувався 17 разів. На тлі геноциду українського народу, Голодомору 1933, кіновиробництво скоротилося вдвічі — з 18 запланованих фільмів вийшло дев'ять.
У 1933 році виходить фільм «Коліївщина», в якому Кавалерідзе продовжує тему селянських повстань. Стрічка стає найдорожчою та найбільшою культурною подією цього року. Згодом режисер намагатиметься поставити цілу трилогію про визвольну боротьбу, до якої увійшли б «Прометей» та «Дніпро». Але останній зняли з виробництва.
Хоч сценарій фільму створювали в часи українізації, втручання цензорів перетворило виробництво на справжнє пекло. Стрічку, яка мала стати першим українським звуковим фільмом, переробляли 17 разів. Через це «Коліївщина» вийшла на екрани із запізненням у два роки, тож першим звуковим фільмом стала експериментальна стрічка «Ентузіязм. Симфонія Донбасу» Дзиґи Вертова.
Згодом, у своїх спогадах Кавалерідзе стверджував, що до нього приставили істориків-консультантів, які «допомогли» йому перетворити образи Гонти і Залізняка на антигероїв.
Особливість «Коліївщини» — це багатоголосся. Росіяни, українці, поляки, євреї говорили своїми мовами, а акторська вимова та її виразність робили цю багатомовність зрозумілою без перекладу.
У центрі сюжету – Семен Неживий — історичний персонаж, один з отаманів повстань, що відбувалися на Правобережній Україні у 18 столітті. Від голоду та утисків у своєму рідному селі він збурює селян на боротьбу проти панів та долучається до інших керманичів Гайдамаччини Івана Гонти та Максима Залізняка. Пліч-о-пліч з ним борються не лише український бідняк, але і єврей-ремісник, селянин-поляк, солдат-росіянин. Проте зрада з боку власної еліти і підступний удар з боку російської армії придушує повстання.
«Відлайте картину, але не добивайте режисера» — «Прометей» (1936)
Фільм, який засуджували за формалізм і перекручування історії. Це «Прометей» — один із центральних фільмів українського кінематографа 1930-х років. Кавалерідзе написав його сценарій за мотивами творчості та біографії Тараса Шевченка, надихаючись насамперед поемами «Прометей» та «Сон». З іншого боку, цей фільм є дуже особистим для режисера, адже у ньому він розповів історію свого прадіда, якого насильно вивезли з батьківщини під час завоювання Росією Кавказу.
За сюжетом, селянського хлопця Івася примусово мобілізовано на Кавказ. Його дівчину пан насильно відправляє в бордель. Захопившись героїчним опором кавказців регулярній російській армії, Івась, повернувшись в рідне село, підіймає селянське повстання.
У спогадах про фільм Кавалерідзе зазначає, що «Прометей» приніс йому багато радості й 26 років «прокаженності». Коли фільм вийшов у прокат, то спочатку отримав схвальні відгуки у пресі й від кінематографістів. Навіть здобув урядову премію.
Проте згодом все змінилося — історика Покровського, чиї праці заклали основу сценарію, визнали ворогом народу. Тож і Кавалерідзе звинуватили у покровщині, формалізмі, натуралізмі й націоналізмі. Про початок критики фільму й вихід статті «Груба схема замість історичної правди» Кавалерідзе згадує так:
Зрештою, стрічку зняли з прокату та наказали переробити, але і це не врятувало фільм Кавалерідзе. Навіть після численних правок «Прометей» так і не повернувся до кінотеатрів, а протягом десятиліть пролежав на полиці. Кавалерідзе ж заборонили працювати з історичним та сучасним матеріалом.
Батько жанру радянської «кіноопери»
Окрім звання засновника жанру історичного кіно, Івана Кавалерідзе також вважають автором радянської кіноопери. Кавалерідзе мав досвід театрального режисера, і ставив оперу «Запорожець за Дунаєм». Але замовлення на перенесення опери у кіноплощину з ним відбулося не завдяки досвіду у цій сфері.
«Народження жанру» для Кавалерідзе стало болісною подією через тиск влади. Сам він писав, що після провалу «Прометея», кінокерівники вирішили понизити його на посаді. Створення народних кіноопер мало спокутати формалістичні «гріхи» минулих фільмів. Кавалерідзе назвали першим творцем кіноопер вже потім. До опери режисер ставився скептично, оцінював її в категорії масової культури:
Кавалерідзе бере у роботу «Наталку Полтавку» Івана Котляревського та «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовича. Спілкування із геніальними авторами було для Кавалерідзе та його команди великим задоволенням. Режисер зосереджувався на роботі з акторами, фокусувався на натурних зйомках, намагався подолати статичність.
Після прем’єри у 1936 році, «Наталку Полтавку» Кавалерідзе відправляють до США, для боротьби з «ідеологічним ворогом». Приблизно в той самий час з'явилась американська версія «Наталки Полтавки» режисера Георга Ульмера. Написав сценарій та спродюсував стрічку виходець з України, танцівник і хореограф Василь Авраменко. На початку 1930-х років він був одним з ентузіастів створення «Українського Голлівуду» — величезних декорацій українського села під Нью-Йорком. Згодом кінокомпанія Авраменка та Ульмер екранізували «Запорожця за Дунаєм».
Зрештою, «ідеологічно правильний» варіант Кавалерідзе, хоч і демонструвався без англійських титрів, ішов три тижні поспіль у нью-йоркському кінотеатрі «Рузвельт», в якому будь-який голлівудський бойовик затримувався на п'ять-сім днів.
Після окупації: «Григорій Сковорода» та «Повія»
Наприкінці 1950-х Іван Кавалерідзе повертається до режисури й створює два своїх останні фільми: «Григорій Сковорода» (1959) та «Повія» (1961). Постать Сковороди завжди цікавила режисера: у 1922 році на честь 200-річчя філософа Кавалерідзе створив його монументальну скульптуру в Лохвиці, у 1959 році присвятив йому фільм, а у 1977-му — відкрив пам'ятник на Подолі в Києві.
Фільм Кавалерідзе вийшов не зовсім про Сковороду, а, радше, про образ народного героя-революціонера, який створили радянські історики.
Останнім фільмом Кавалерідзе стала однойменна екранізація роману Панаса Мирного «Повія». Стрічка за сценарієм дружини Кавалерідзе Надії Капельгородської, не принесла задоволення ні режисеру, ні виконавиці головної ролі. Цензура вимагала від акторки Людмили Гурченко грати «цнотливо».
Незняте — «Вотанів меч»
Сценарій, який мав бути фільмом, а став успішною п’єсою. У період пізньої відлиги генсек Хрущов критикує «модернізм» у мистецтві. Натомість Іван Кавалерідзе засуджує культурну політику СРСР. Звісно, гучні висловлювання митця «передали» Хрущову. Той розкритикував пам’ятник Артему, назвавши його «потворним і жахливим чудовиськом», а Івана Кавалерідзе — «скульптором-кубістом, який негідно поводив себе за часів німецької окупації». Кавалерідзе вимагав спростування у телеграмі, проте його проігнорували.
Попри утиски й публічні звинувачення у колабораціонізмі, Іван Кавалерідзе продовжував писати й надсилати сценарії на Київську кіностудію, які раз у раз опинялися в у бюрократичній тяганині художніх рад і так і не реалізували. Одним з таких був «Вотанів меч» — переосмислення стародавньої легенди про бога Вотана, що наділив головного героя Зігмунта чарівним мечем. Вотан пообіцяв зламати меча, якщо Зігмунт підніме його на недобру справу.
За сюжетом, під дахом одного з будинків окупованого нацистами Києва, зустрічаються двоє: німецький офіцер-інтендант та українська скульпторка. Вони обоє закохані у мистецтво, проте різний світогляд й розуміння гуманізму їх розводять. Дівчина не може змиритися з тим, що освічений та привабливий чоловік може бути уражений вірусом фашизму. Він спробував порівняти дві ідеології, але зарано. Та наприкінці 1970-х, Кавалерідзе перетворив цей сценарій на п’єсу, що з успіхом пройшла у Харкові й Тернополі.
Попри обмеження творчої діяльності, режисер працював до останніх днів свого життя. Кавалерідзе-режисер заклав основи для розвитку історичного кіно в Україні, а також став автором перших радянських кіноопер. Окрім цього, Іван Кавалерідзе залишився в історії українського кіно як один з найяскравіших авангардистів та експериментаторів. Його фільми говорили про сьогодення через зображення подій минулого, проте їхнє новаторство до кінця не усвідомили сучасники.
