Артем Карякін на псевдо «Східний» вісім років жив в окупації. Зі Стаханова (нині — місто Кадіївка) він передавав Збройним силам України розвіддані про ворожі позиції. Віталій Овчаренко на псевдо «Нанаєць» ще школярем зривав уроки розмовами про УПА в рідному Лимані, а згодом став активістом Євромайдану й добровольцем АТО. Що їх об’єднує? Сильна проукраїнська позиція, ультрас-рух Донецького «Шахтаря» й спільний підрозділ ЗСУ, який зараз воює на Курському напрямку. У розмові з Цукром військові поділилися спогадами про те, що вплинуло на їхній світогляд, пояснили, чому росіяни бомблять власні міста на Курщині, а ще розповіли, що їх здивувало й насторожило в Сумах.
Про колискові, ультрас-сектор і боротьбу за прапор
Артем Карякін народився в шахтарському місті Стаханов (зараз — Кадіївка) Луганської області. Пригадує, що в дитинстві чітко відчував: місто тяжіло до всього російського, а йому це не подобалося — дратувала масова підтримка російської збірної з футболу, триколори в міському транспорті, принизливі жарти про Україну по телевізору.
— Батьки жартували, що патріотизм мені прищепила родичка, яка співала українських пісень, коли був ще немовлям. Через роки ми з нею зустрілися на проукраїнській акції в Стаханові, проте в той момент не впізнали одне одного, — пригадує Артем.
Військовий каже, що на його погляди більше вплинула російська несправедливість до України, ніж патріотичні заходи. Внутрішній спротив посилився, коли зрозумів, що не може пройти вулицями рідного міста з українським прапором. У 2012 році Артем саме брав участь в акції на честь 70-річчя УПА. Учасники заходу не пройшли й кілометра, як їх зупинив натовп прихильників комуністичної партії.
— Серед них були донські «казаки», вони відбирали в нас не тільки прапори УПА, а й України. Я бачив, вони цьому раділи, й тоді щось «клацнуло» в голові. За тиждень я роздрукував стікери зі словами «Слава Героям УПА», гербами Стаханова й України та розклеїв їх містом. Тоді й почалася моя боротьба, — розповідає військовий.
Важливими для Артема також стали візити на стадіон «Донбас Арена». На ультрас-секторі він побачив зовсім інше життя. Якщо на звичайні сектори прийти у футболці з написом «Слава Україні» було заборонено, то тут вільно майорів прапор УПА. Всі вболівальники, каже Артем, були проукраїнськими, а серед них — і його побатим.
Віталій Овчаренко виріс у Лимані Донецької області. Розповідає, що йому, на відміну від Артема, який жив у промисловому місті, було простіше, проте й тут постійно тисла російська пропаганда.
— Артем класний момент згадав про колискові. Я теж маю щось схоже — в дитинстві, поки мама була на роботі, за мною доглядала бабуся, вона нерідною мені була. Від неї я часто чув вигадані на ходу казки й фразу: «Я Маруся, а не Маша». Мабуть, це на мене вплинуло.
А можливо, впливала школа, де я бачив синьо-жовтий прапор. Власне, важко сказати, що саме сформувало мою позицію — це безліч факторів. Цікаво, що все дитинство я читав лише класичну світову літературу: Сабатіні, Джованьйолі, але був за Україну. Я ще пам’ятаю матч Україна — Росія, здається, 1997 року, і вже тоді восьмирічним хлопцем, один з небагатьох уболівав за збірну України, — розповідає Віталій.
Школярем він також демонстрував проукраїнську позицію. Однокласники часто просили його зривати уроки — достатньо було завести розмову про УПА, і вчителі замість занять читали лекції про «злочини українських повстанців». Свою першу політичну акцію Віталій провів в 11 класі, під час Помаранчевої революції — разом з братом вночі обвішав центральні вулиці Лиману помаранчевими стрічками
— Ми дуже густо їх начіпляли на дерева. Уявіть, ранком суботи люди йшли на ринок, а навколо все було помаранчевим. Аж роки через три-чотири я дізнався, що тоді в місті мало не план «Перехоплення» оголосили. Це я вже дізнався від мами, яка тоді працювала чиновницею, — згадує Віталій.
Участь в ультрас-русі донецького «Шахтаря» теж зіграла важливу роль — це допомагало долати стереотипи про протистояння українців сходу й заходу.
— Артем сказав важливу річ — в ультрас-секторі завжди були проукраїнські люди й, наприклад, коли до нас приїжджали львів‘яни, чи ми їздили до них, брехня про злих людей зі сходу чи заходу розвіювалася, — каже Віталій.
— Так, любов до свого футбольного клубу завжди межувала з любов'ю до своєї країни. Це нормально, в спорті завжди так, — підсумовує Артем.
Зрештою патріотичні почуття до України визначили шляхи чоловіків у найважчі часи. Коли, у 2014 році, росіяни окупували Стаханов, Артему Карякіну було 16 років. Він залишився у місті поруч з батьками, проте увесь цей час вів таємну боротьбу — робив дизайни ультрас-стікерів, які потім розходилися футбольними клубами усієї України, а головне — передавав розвіддані про позиції росіян ЗСУ.
— Якось ми з батьком стояли на балконі, курили, мама на той момент вже померла. Поблизу саме їхала колона росіян з п’ятнадцятьма МТЛБ. Я відійшов на хвилинку від тата, потім повернувся, а він усміхаючись запитав: «Що, передав своїм?». Кажу: «Так, передав». Не знаю, чи розумів він насправді, чим я займаюся, мабуть, просто не хотів у це вірити, — припускає військовий.
Після смерті батька Артем виїхав з Кадіївки. Під час повномасштабної війни приєднався до ЗСУ, а згодом публічно розповів, що був коригувальником в окупації. Цей крок допоміг зняти підозри з інших жителів окупованих територій, і спонукав багатьох людей таємно співпрацювати з українською армією.
Віталій Овчаренко у 2014 році був активістом донецького Євромайдану, а потім долучився до мітингарів у Києві. Коли почалася російсько-українська війна, Віталій пішов добровольцем в АТО, зокрема брав участь в боях за Дебальцеве. Після поранення звільнився, проте під час повномасштабної війни знову став до зброї. У 2022 році звільняв від окупантів рідне місто Лиман.
Нині Артема Карякіна і Віталія Овчаренка об’єднує служба в одному підрозділі. Військові кажуть, що виконують завдання, пов’язані з розвідувальною діяльністю на Курському напрямку.
«На Курщині росіян ліквідувати зручніше»
Курську операцію військові вважають успішною. Хоч нині зона українського контролю зменшується, це відбувається не так швидко, як того хотіли б росіяни, кажуть вони.
— Пів року тому головна претензія медіа й військових експертів звучала так: росіяни не повелися на наші хитрощі й не перекинули на Курський напрям свої основні сили. Проте зараз саме це вони й роблять, наприклад, ми спостерігаємо, що сюди направили досвідчених пілотів FPV-дронів, які працюють на оптоволокні. Так, зона нашого контролю зменшується, але ми здійснюємо маневрові дії, під час яких можемо відкинути противника з певних позицій на п'ять кілометрів, а він потім намагається їх повернути, — розповідає Артем Карякін.
Росіянам можна протидіяти, переконаний він, адже найбільша армія світу ніяк не може вибити ЗСУ з одного району, де залучено менше бійців і артилерії, ніж у них. Цю думку підтримує і Віталій Овчаренко, додаючи, що при гарному забезпеченні української армії зброєю, росіян вдавалося б стримувати ефективніше.
— Якщо ми показуємо такі результати при поганому забезпеченні «залізом», то уявіть, як би ми воювали при достатньому постачанні. Ось Суми, наприклад, — прифронтове місто. Третій рік іде війна, а в будинках тепло, каву увечері можна випити. Вам яку? Оранж капуч чи лате на кокосовому молоці? Можна піти в супермаркет купити все, що потрібно. Можна на таксі й доїхати будь-куди. Працюють ресторани й кафе. Тож коли люди намагаються розводити розмови, що все погано, я завжди пишу в соціальних мережах: або підіть кави попийте в найближчий ресторан, який працює, або задонатьте на ЗСУ, — каже Віталій Овчаренко.
Військові помітили, що з серпня 2024 року українське прикордоння стало міцнішим. Це вдалося зробити, зокрема, тому, що ворога відсунули далі. Зараз укріплення й досі будують. До того ж на Курщині є можливість «зайти» в тил до ворога.
— Чому ми не в Покровську, наприклад, як буває часто розмірковують люди. Бо зараз треба обирати не той напрям, який ближче до серця, а той, де найбільш слабка оборона у ворога. Ми його знайшли й завдали удару. І на Курщині, як би це не звучало, зручно ліквідувати росіян, бо на Донбасі лінія оборони стійка, забетонована, всіяна РЕБАми, РЛСами й іншими засобами оборони. Тому там залетіти в тил набагато складніше, а тут — поки гуляйполе, — пояснює Артем.
За пів року бойових дій змінилася не лише ситуація з укріпленнями, а й вигляд російського прикордоння. Віталій Овчаренко розповідає: ще в серпні 2024-го села РФ були цілими. Тепер до Льгова й Коренева все розбите, а влада на Курщині стикнулася з такою проблемою, як мітинги переселенців.
— Те, що в них з’явилося поняття внутрішні переселенці, — це вже хороший знак. Тепер страждає не тільки українське, а й російське прикордоння. Деякі їхні села повністю розбиті, а тепер уже й Суджа зруйнована. Якщо раніше росіяни її оминали, то зараз добряче «прасують».
Коли вони вдарили по інтернату, де проживало 90 цивільних осіб різного віку, навіть російські зетні пабліки писали: «А як це? Свої по своїх? Це російські ракети по російських людях цілили?». Колись, думаю, ця ситуація зіграє нам на руку, — вважає Віталій Овчаренко.
Нині росіяни, які виїхали із Суджі, шукають інформацію про своїх рідних через українських військових. Артему Карякіну пишуть у соцмережі, бо зрозуміли, що по російському телевізору брешуть. Натомість українські військові їм допомагають.
— Одна дівчина попросила заїхати до її батьків і передати звісточку. Я погодився, бо для мене ця тема болюча — своїх тата й маму я втратив. Отож, ми їх відвідали, зачитали повідомлення, записали відео для доньки. А вдруге вже привезли продукти, — розповідає Артем.
Віталій додає, що зовнішніх ознак «ватності» в цих людей вони не помітили — звичайні старенькі, без радянських прапорів на подвір'ї.
Утім українських військових вразило інше: росіяни не знають, що відбувається поруч з їхнім домом. Коли Артем передав прохання доньки евакуюватися через Білорусь, бо сусідні населені пункти вже знищені, її рідні цього не знали. Натомість батько впевнено казав: «Трамп же прийшов до влади, зараз домовляться». Загалом, за словами Артема й Віталія, жителі Суджі вважають, що російська влада їх покинула й зляться на земляків, які виїхали.
— Вони часто запитують: «Нас що, розміняли на Донбас?». Їм уже не подобається, що Путін десь збирає землі, а десь їх віддає. І, здається, Росія вирішила просто вбити цих людей, щоб ніхто з них не розповів правду про те, що українці допомагають. Коли уповноважена з прав людини в Росії заявила, що військові ЗСУ годують суджан, то вже наступного дня по школі-інтернату прилетів російський КАБ. Він поцілив туди бо, від людей, що лежать під бетоном, проблем немає. Вони вже нічого не розкажуть — підсумовує Артем Карякін.
«Ми загинемо, якщо політично посиплемося»
Чи є в України можливість відвоювати окуповані території, зважаючи на проросійські наративи в заявах президента Сполучених Штатів Америки? І Артем Карякін, і Віталій Овчаренко вважають, що шанси є.
— Тому росіяни активно працюють, просуваючи наратив про скорочення мобілізації, їм важливо зробити депопуляцію в Україні. Неважливо як: чи криками «відкрийте кордони», чи просто перебивши всіх в окупації. Їхні кроки можуть бути різними, — міркує військовий.
Однак у росіян теж не все гаразд, адже мають проблеми з організацією війська. Перемир’я їм навіть більш вигідне, ніж нам, припускає Віталій Овчаренко.
— Наприклад, війна в Грузії у 2008 році показала неефективність їхнього війська. До 2014-го російська армія трансформувалася й стала сильнішою. Якби вони не мали цього досвіду, були б менш сильними. З перемир'ям росіяни знову отримають шанс на розбудову армії, — переконаний Віталій.
Артем Карякін також вважає, що нині росіянам вигідно взяти паузу, але після неї вони не будуть зациклюватися лише на Україні.
— Як на мене, Путін готовий обміняти паузу в війні на угоду з Трампом про розподіл світу. Якщо росіяни колись завоюють Україну, вони будуть захоплювати інші країни. Я не бачу, що Путін готовий зупинитися. Він ненавидить і українців, і жителів країн Балтії, і безліч кого ще. Його влаштовує, що Трамп готовий йти з Європи, бо це означатиме, що захистити її більше нікому, — говорить Артем.
Після захоплення України Росія може відкрити інші фронти. Військові сумніваються, що європейські країни зможуть чинити такий спротив, як Україна. «40 КАБів по Литві — це далеко не те саме, що 40 КАБів по Україні», — пояснює Артем Карякін.
— Я думаю, що ми все-таки маємо непоганий шанс звільнити наші землі, і нам його дає сам Путін. Він увірував, що може захопити Європу, але чи вдасться йому це зробити, якщо його армія буде розбита? Думаю, якщо Європа почне колективно захищати європейські цінності, про які говорила довгими роками, то Росію перемогти буде не так вже й складно. Україна вже всім показала, що ця РФ вразлива, — підсумовує Артем Карякін.
— Я вірю, що ми колись деокупуємо території, але нам треба агресивніше тиснути росіян і при цьому берегти свій потенціал, перевершувати ворога технологіями, — каже Віталій Овчаренко. — Нещодавно читав допис російського військового телеграмника, що українців на Покровську не видно, адже вони дронами воюють. Ось у такому сенсі нам потрібно працювати, щоб діти з підліткового віку знали, що таке пульт керування, — переконаний Віталій.
Він вважає, що у майбутньому основні бойові підрозділи працюватимуть в підземних штабах, з яких оператори керуватимуть технікою віддалено. Настане час, каже Віталій, коли не тільки дрони літатимуть, а й будуть їздити машини, що підвозять БК, навіть танки пересуватимуться в такий спосіб. Тому вже зараз військовий радить вчитися працювати з пультами керування та підтримувати інноваційні розробки цього напрямку.
«Готуватися до окупації необхідно заздалегідь»
Поки в Україні йдуть бої, військові також закликають кожного вже зараз мати план дій на випадок наближення фронту. На жаль, окупація, вважають вони, нині загрожує будь-якому населеному пункту, не лише Сумам, які розташовані за 40 кілометрів від кордону.
— Це необхідно зробити, щоб ухвалити правильне рішення й не сидіти потім в катівнях Мордовії. Якщо за якихось обставин ваш населений пункт потрапить в окупацію, то знайте, що спецслужби Росії одразу підуть за адресами, які матимуть в списках. Перш за все вони шукатимуть тих, хто допомагав армії, був у владі. Також обов’язково прийдуть до заможних людей, — застерігає Артем Карянін.
Ця зачистка, каже він, не завершиться ніколи. За першим колом буде друге, третє і так доки, поки не вб’ють і не посадять усіх, хто їм заважає. Населені пункти Луганської області, за словами Артема, і досі раз на місяць чи два закривають: вимикають інтернет, зв’язок і «зачищають». Це відбувається попри те, що Луганська область вже три роки повністю окупована.
— Поступово вони будуть замінювати українців росіянами. Я по Стаханову своєму скажу — росіяни, що воювали там у 2014-15 роках, вже знайшли дружин, народили дітей, купили квартири, а українці або встигли виїхати, або арештовані. Навіть тих, хто не проявляв проукраїнської позиції публічно, все одно з роками знаходять. Ми маємо справу з серйозним ворогом. Готуватися до окупації необхідно заздалегідь, як і шукати в містах партизанів, але це вже робота українських спецслужб, — каже Артем.
Як не прикро, мовить військовий, але Суми не окупували у 2022 році лише тому, що росіяни не ставили такої мети. Вони планували пройти місто транзитом, тому не залишали за собою окупаційних адміністрації та військ. Їхнім головним прорахунком стало те, що планували покласти всю Україну за 11 днів, стверджує Артем.
«Ми б хотіли жити в Сумах»
За час служби поблизу Сум у військових склалося враження про місто. Віталія Овчаренка приємно здивувало, що деякі місцеві кав’ярні вже пів року безплатно пригощають воїнів кавою. Каже, зазвичай в інших містах це триває місяць-два.
Він помічає й інші деталі: у місті, що лежить поблизу Росії, чимало людей говорять питомою українською, хоч думав, що тут буде «рускій мір». У Сумах, каже Віталій, нижчий рівень побутової конфліктності — водії терпляче чекають, поки військові припаркуються, в чергах магазинів нікого не підганяють. Особливо військовому подобається архітектура міста.
— У вас великий історичний центр, який тягнеться в різні кінці міста, є чудовий променад на Театральній, гарні розв’язки, які розвантажують центр. Стадіон мені ваш подобається, його б до ладу привести — був би не гірше, ніж в Європі. Приємно, що люди відгукуються, коли потрібна допомога. У вас і пульт до телевізора допоможуть підібрати, і видзвонять когось з металобази, щоб знайти металеву палку. Я приємно вражений містом, — переконує Віталій.
Артем має схожі відчуття, проте, каже, що не надто довіряє доброзичливості сум’ян. Досвід життя в окупації показує, що відчути справжні настрої місцевих жителів завжди заважатиме військова форма.
— У Стаханові ми ходили й усміхалися російським солдатам, бо не могли їм в очі сказати: «Ти — чорт, а я — за іншу країну». Коли йду зараз містом у військовій формі, думаю, що хтось в цей момент може мене фотографувати — це дається взнаки життя в окупації, але я б радив вам не розслаблятися. Бачив у центрі Сум зафарбовану балончиком табличку з проукраїнською назвою вулиці, тому не все так патріотично, як може здаватися, — застерігає Артем Карякін. — Я впевнений, що в будь-якому місті вистачає проросійських прихильників. Те, що люди говорять українською і носять синьо-жовті стрічки, ще ні про що не каже, — наголошує він.
Враження про місто псує ситуація з орендою житла, кажуть військові. Для Сум, вважають вони, ціни зависокі — 18-20 тисяч гривень. Деякі власники, розмірковують Віталій та Артем, могли б зробити знижку, враховуючи, що Курська операція триває вже пів року й українські воїни приїхали в Суми не на місяць-два.
За словами Віталія Овчаренка, через високі ціни на оренду страждають і місцеві жителі, адже власники натякають орендарям, що вигідніше заселити військових. Водночас існує чимало оголошень з позначкою «Тільки для сім’ї».
— Ми бачимо, що вони вже по чотири місяці висять, — каже Віталій Овчаренко. — Розумію, люди бояться, що військові можуть бути неакуратними. Але ж подумайте: зараз ви не заселите їх за гроші, а потім може трапитися так, що сюди прийдуть росіяни й заселяться просто так, — застерігає він.
Попри це, Віталій Овчаренко й Артем Карякін називають Суми містом, в якому хотіли б жити, проте додають: «Після війни, звичайно, бо зараз "Шахеди" літають тут частіше, ніж деінде».
