28-річна Саша Бергазова розмістила на білборді в Сумах портрет свого нареченого, військового Сергія Качана. У листопаді йому мало б виповнитися 37. Сергій загинув у липні 2024 року на Луганщині, але поховати його вдалося лише через вісім місяців. Відтоді Саша вчиться жити без нього — тримається за спогади, намагається зберегти пам’ять і водночас зіштовхується з тим, як непросто переживати горе «в суспільстві, де не звикли говорити про втрату». У цьому тексті — її досвід, щирі спостереження і слова, які можуть допомогти краще зрозуміти тих, хто втратив близьких. А також — роз’яснення психологині про те, чому суспільство має навчитися не жалості, а справжнього співчуття.
«Він любив витягувати мене з дому»
Хто я? Я залишу себе з тобою,
Пусти мене.
Я собою тебе закрою.
Я пішов я залишив крила.
Давай і ти.
Налаштовуй свої вітрила.
Кілька тижнів тому Саша зробила собі тату цього уривку. Червоні літери на плечі відтворюють почерк її загиблого коханого. Це частина куплету з пісні «Гармати» музичного проєкту «Юра Самовілов. Гуртом». Після загибелі нареченого дівчина часто переслуховує цей трек. Слова «налаштовуй свої вітрила» — ніби послання їй триматися попри все. Невдовзі після загибелі Саша отримала блокнот із записами Сергія. Саме звідти вона обирала кожну букву для тату.
Саша і Сергій познайомилися у 2016 році: перетиналися у компанії спільних друзів. Тоді дівчина звернула увагу на те, що Сергій товариський, щирий і приємний, як людина. Кілька років їхні стосунки не були тісними, аж поки у 2021 році знову не побачилися у компанії друзів.
— Тоді ми відчули симпатію одне до одного, за кілька тижнів почали зустрічатися. Мені було 23 роки, Сергію — 32. Він родом із Білопілля, але із 17-ти жив у Сумах. Спершу працював за освітою: інженером з діагностики роторних машин на сумському підприємстві ТРІЗ. Я ж значний період свого життя працювала тестувальницею програмного забезпечення у Netcracker, пізніше затягнула й Сергія в IT-сферу. Так ми почали разом працювати в одній компанії, — розповідає дівчина.
Навесні 2021 року пара почала разом жити. Сергій полюбляв «витягувати» Сашу з дому для різних активностей: погуляти вулицею, піти на ковзанку чи покататися на лижах в Токарях.
— Він був прекрасною людиною. Я буду завжди так казати, не лише тому, що він був моїм коханим, а тому, що всі про нього так відгукувалися. Кожен запам'ятав його спокійним, врівноваженим. Але також Сергій вмів повеселитися. Обожнював зустрічатися з друзями, захоплювався різноманітним спортом. Вільна боротьба, настільний теніс, біг, катання на лижах — усе це приносило йому задоволення. Ще любив комп’ютерні ігри, вони допомагали йому відволіктися від роботи, — говорить Саша.
Зустрічі ставали рідшими: через місяць, два й більше
Коли почалася повномасштабна війна, Сергій задумався про вступ до війська. Ще в університеті він закінчив військову кафедру, тому мав військовий квиток і був офіцером запасу. Саша просила не поспішати, це його стримувало.
— У Netcracker Сергій попрацював півтора року. Якось на компанію прийшов лист зі списком 12 працівників, які були ще й офіцерами запасу. Усі вони мали оновити облікові дані й з’явитися у військкомат. Сергій був готовим до цього, пройшов медкомісію і мобілізувався.
У квітні 2023 року чоловік розпочав навчання: спершу був в Одеській військовій академії, потім проходив підготовку в Житомирі, де отримав звання лейтенанта. Потім вирушив до Польщі й Німеччини, а вже взимку остаточно почав працювати у місці, яке обрав для себе ще раніше, — став командиром аеромобільного взводу 81-ї окремої аеромобільної бригади.
Перед Новим 2024 роком Сергій вперше вийшов на позиції у Білогорівці на Луганському напрямку. Він не лише виконував свої обов’язки, а й неофіційно був «правою рукою» командира роти: виводив новеньких хлопців на позиції, періодично стежив за обстановкою на командно-спостережному пункті. У той період Саша шукала нову роботу, бо з попередньої її скоротили. Для однієї з вакансій треба було поїхати в Литву, дівчина вагалася, чи варто.
— Сергій мене переконав їхати, сказавши: «Яка різниця, чи я буду за 300 кілометрів від тебе, чи за 1000». Невдовзі я переїхала в Литву. Перший період був складним, бо сама адаптовувалася до нової країни й роботи, а він ще тоді вийшов вперше на позиції. Та Сергій мене підтримував, говорив, що все налагодиться і ми скоро побачимося.
Коли Сергій був на навчаннях, пара зустрічалася все рідше, а як потрапив на Луганський напрямок, ситуація ускладнилася ще більше. Саші ставало важче справлятися з відстанню й переживаннями, вона відчувала значний стрес. Тому домовилася попрацювати віддалено і в лютому 2024 року приїхала в Суми. Наступного місяця Сергій мав взяти відпустку, але в останній момент йому відмовили — ситуація на фронті ускладнювалася, а людей у війську критично бракувало. Вони побачилися аж на початку квітня, коли військовий отримав поранення.
— Одного дня Сергій надіслав мені «кружечок» в Telegram. Натиснувши на відео, почула його голос: «Киця, привіт. Сьогодні буду евакуйовуватися з позиції, бо на міну наступив, трохи посікло осколками. Але все буде добре, не переживай», — пригадує дівчина.
Виявилося, що Сергій вів за собою кількох хлопців на позиції: дорогою обійшов п’ять мін, але наступну зачепив. Уламок пролетів через його ногу, також чоловік забив поперек і отримав контузію. Сергієве поранення було «легшим», у порівнянні з іншими бійцями, тому його евакуювали наступного ранку. Дорогою автівку евакуаційної групи обстріляли росіяни. Побратимів, які сиділи поруч із Сергієм, поранило. Він вирішив їх рятувати: одному наклав на руку турнікет, іншому затампонував рану і перемотав бинтом. «Він зберіг їм життя завдяки своїй зібраності — завжди вмів швидко і спокійно діяти у важких ситуація», — каже Саша.
Коли Сергія евакуювали в лікарню в Кривому Розі, Саша вирішила їхати до нього. Після п’яти місяців розлуки, вони, нарешті, побачилися.
— Після поранення Сергій мав отримати законну відпустку, проте у ВЛК відмовили. Але у криворізькій лікарні нам зустрівся людяний медик. Він виписав Сергія «переднім числом». Ми отримали додаткових 10 днів і вирушили в Суми. За цей період зустрілися з його батьками в Білопіллі, з давніми друзями, відвідали їхні дні народження, а головне — побули разом.
У цей період Саша дещо помітила: Сергій був втомленим і вже виснаженим війною. Тому незабаром планував перейти на посаду військового інструктора, адже вже мав бойовий досвід, як і право на таку роботу через поранення. За 10 днів відпустки він встиг надіслати свої резюме, після цього повернувся на фронт. Саша поїхала в Литву.
— Два інструкторські центри майже прийняли Сергія на вакансію, але командування не відпустило, бо у війську бракувало людей. Щоб домовитися про таке, треба було мати вищі зв’язки із командуванням, яких у Сергія не було. Тож він продовжив воювати на Луганському напрямку, допоки там і не загинув.
«Ми змогли поховати його лише через вісім місяців»
У липні 2024 року Сергія разом із групою військових перевели на нову локацію, він був командиром позиції. Встиг попередити Сашу: певний час не виходитиме на зв’язок. Проте це не заспокоїло дівчину, у неї виникли тривожні передчуття, вона погано спала і їла. 24 липня Саша отримала повідомлення від мами свого нареченого: «Не знаю, як тобі інакше сказати, але Сергій зник безвісти». За декілька хвилин ту саму звістку повідомила Сергієва сестра.
— Я одразу зрозуміла — він загинув. Почала телефонувати замполіту його роти, щоб дізнатися деталі. Той повідомив: є свідки загибелі, але деталей повідомити не можемо до кінця розслідування. Далі я не пам’ятаю свої дії, але точно зібрала речі й вирушила в Суми. Від знесилля не змогла вчасно закінчити свій проєкт в IT-компанії. Через прострочений дедлайн замовники мене звільнили, — пригадує Саша.
За два місяці дівчині стало відомо, що 20 липня Сергій потрапив під мінометний обстріл, осколок поранив шию. Евакуаційна група не змогла вчасно дістатися до місця і врятувати його. Тіло Сергія лежало на місці загибелі чотири місяці, через активні обстріли військові так довго його не відтягували. Ще чотири місяці його не могли евакуювати. На автівки полювали російські дрони, тож вирішили не ризикувати зайве заради загиблого, говорить Саша.
Після загибелі Сергія дівчина не хотіла повертатися в IT-сферу. Вирішила, що їй потрібна робота, де можна спілкуватися з людьми, а не увесь час залишатися на одинці з собою. Тому влаштувалася офіціанткою і працівницею бару в сумське кафе Che’s.
— Увесь період очікування, коли повернуть тіло, ніби в тумані. Це тривало так довго, що я не знаходила собі місця. То мене накривало в істериці, то я намагалася переключатися, наприклад, збирати кошти для військових завдяки своїм «допоміжним банкам». Лише в березні 2025 року Сергія поховали. Саме відтоді в мене почався період горювання. Найгірше відчуття цього стану — те, що тебе ніби тягне на дно, — розповідає дівчина.
Оскільки Саша й Сергій не встигли розписатися, вона не могла кінцево ухвалювати рішення, де поховають нареченого. Батьки Сергія наполягали на тому, щоб зробити це в Білопіллі. Дівчина просила, аби хоча б прощання провели в Сумах: у місті багато Сергієвих знайомих, друзів і колег. Батьки погодилися.
— Після поховання поступово мене затягувало в поганий стан. Ці відчуття неможливо контролювати. Через день після похорону я повернулася до роботи в кафе. Там треба було посміхатися, і я намагалася це робити. А коли поверталася додому, мене накривало. Своє горе я ще не прожила повністю, воно відбувається зі мною дотепер.
Очікування людей, що обтяжують шлях втрати
Після поховання Саша намагалася триматися. Але біль ставав нестерпним, почав відчуватися навіть фізично, тому дівчина записалася до психотерапевта. Фахівець виписав їй антидепресанти.
— Часом я почуваюся відносно нормально, а коли щось затригерить чи нагадає про Сергія, мене заповнює сум. Іноді такий стан може викликати наше спільне фото, на яке натрапила, чи просто прогулянка вулицею, якою часто гуляли разом. Куди б я не йшла, усюди бачу його, — розповідає Саша.
Важкий шлях, який Саша поступово проходить, іноді стає складнішим через інших людей — їхні очікування, порівняння чи невміння підтримати. Хтось просто не знає, як поводитися, а хтось — не хоче докладати для цього зусиль.
— Бути поруч із людиною у втраті — це вже цінно. Якщо ж не знаєте, як підтримати, то найкраще просто сказати про це. Та дехто починає лізти з порадами: «Тобі треба зібратися, щось робити й жити далі». Іноді у таких фразах ще й порівнюють твоє горе із чиїмось: «от подивись на Лєну, їй теж важко». Це найгірше, що ви можете зробити. Буває, ще кажуть, мовляв, я ще молода, тож матиму щасливе життя. Та звідки ви знаєте, як усе складеться? Я уявляла своє щасливе життя саме з Сергієм, а його вже немає.
Нині найбільший страх Саші — що про Сергія забудуть. Часом вона монтує відео із моментами з їхнього життя, чи публікує спільні фотографії зі щемкими підписами. У листопаді Сергію мало б виповнитися 37 років. До його дня народження дівчина розмістила в Сумах білборд зі світлиною Сергія.
— Чи звертають люди увагу на банер, я не знаю. Іноді їдеш дорогою, а ті обличчя один за одним пролітають на очах. Та можливо хтось подивиться на Сергія, дехто впізнає, а інший — запам’ятає.
«Ми маємо навчитися не жалості, а справжнього співчуття»
У нашому суспільстві не заведено говорити про смерть, пояснює сумська практична психологиня і консультантка в методі позитивної психотерапії Даяна Тарасюк. Тож коли хтось втрачає близьку людину, ми просто не знаємо, що сказати. Так і з’являються вислови: «Бог забирає найкращих», «тримайся заради інших», «зате він у тебе герой».
Суспільство ставить людину, яка горює, у безвихідь. З одного боку, від неї чекають швидко «опанувати себе» — похорон пройшов, дев’ять днів минуло, час виходити на роботу і не згадувати про втрату. А з іншого, якщо людина справді спробує так зробити, то почує зовсім протилежне: «Дивіться, як швидко забула».
— Суспільство завжди буде незадоволене. Плачеш довго — «Господи, скільки вже можна, збирайся». Не показуєш емоцій — «якось дуже швидко оговталася», — пояснює психологиня.
Перше, чого ми маємо навчитися, — розрізняти жалість і справжнє співчуття, вважає Даяна. Пожаліти — це похитати головою, сказати щось на кшталт «бідолашна, як їй тепер бути». А співчувати — це намагатися зрозуміти, який важкий досвід проживає людина, бути справді причетним до її болю, а не просто оцінювати ситуацію ззовні.
— Людина, яку жаліють, почувається неповноцінною. Ніби щось із нею не так. А співчуття дає відчуття, що комусь на тебе справді не байдуже. Головне — не робіть із людини кришталеву вазу, до якої страшно підійти. Пишіть повідомлення, дзвоніть, запитуйте, чи не хоче вона вийти кудись. Навіть якщо відмовить — це вже підтримка. Це краще, ніж мовчання і відстороненість, — розповідає психологиня.
Якщо не знаєте, що сказати, краще зізнатися в цьому чи промовчати. Це буде набагато чесніше й людяніше, ніж чергова токсична фраза про те, що «все буде добре» чи «час лікує».
Матеріал було створено в рамках проєкту Молоді репортери європейської ініціативи Perspectives