Кожен містянин бодай раз чув про знамениту сумську «суконку», що працювала на місці сучасного ТРЦ «Мануфактура». Ще з 1916 року тут виготовляли одяг з матеріалів високої якості, а згодом — ті самі картаті дитячі пальтечка, які носили ще наші бабусі й прабабусі. Одним з директорів фабрики був Марсель Глезер — француз, що закохався в Суми з першого погляду. Він планував лишитися тут до кінця життя й розвивати текстильну промисловість, та не вдалося. Чому? Про це Цукру розповіла онука Марселя Олена Сліпченко-Понизовська. Тепер ділимося спогадами про нього й з вами.
Цей матеріал ми створили за підтримки Клубу Цукру. Разом з його учасниками досліджуємо історію міста в спогадах і деталях, а також відкриваємо цікавинки, які роблять Суми неповторними. Приєднуйтеся, щоб дізнаватися про них першими.
З притулку в Парижі до Харкова
Я з дитинства знала, що дід — француз: постійно це чула з розповідей мами, бабусі й родичів на сімейних посиденьках. Але детально його історією зацікавилася лише коли подорослішала. Марсель народився в Парижі, як зрозуміла з метрики 1909 року. У родині він був первістком, а згодом з’явилися молодший братик і сестричка.
Матуся Мері шила, а батько Грегоре, здається, виготовляв вироби з червоного дерева. Та коли Марселю було 11, мама з сестричкою померли від якоїсь хвороби, здається, «іспанки». Брати залишилися самі, й невдовзі їх забрали до дитячого будинку.
Де в той момент був батько, запитаєте ви? Мандрував Харківщиною з бюстиком Байрона в руках, адже захоплювався поезією. Відомості про те, як він потрапив в Україну, сімейна історія не зберегла, однак згодом Грегоре перевіз сюди синів і зійшовся з жінкою, на ім’я Наталя. Вона, певно, була неписьменною, але, думаю, зачарувала його щирим серцем.
Та одного дня Грегоре пропав. Наталя раптово стала мамою двох підлітків і сама виховала хлопців. Уявіть собі, харків’янка дала освіту хлопцям, які розмовляли лише французькою! А що тоді трапилося з прадідом і де він похований — сімейна загадка, яку досі ніхто не розгадав.
«Закохався в Суми, як тільки опинився тут»
Минуло кілька років — настав час здобувати вищу освіту. Марсель вирішив вступити до Харківського інституту легкої промисловості й познайомився там з моєю бабусею Анастасією. Є така сімейна легенда: ворожка передбачила їй, що візьме шлюб з іноземцем. А Марсель тоді взагалі подобався жінкам: мав красиву усмішку, відверто спілкувався з людьми, доброзичливо поводився. Мабуть, усе це й спонукало бабусю Анастасію першою до нього підійти. Та й слова ворожки запам’яталися. Здавалося, невидимі сили підказали, що бабуся помре за три роки після чоловіка. Та вочевидь, вона на те не зважала.
Одразу після інституту Марселя відправили в Суми працювати інженером на суконній фабриці. Тож він переїхав сюди вже з дружиною. Сім’я оселилася в гуртожитку. Місто його одразу підкорило. Казав, що це його друга батьківщина й що мріє тут залишитися до кінця життя, а особливо тому, що народилася донька — моя мама Жанна.
Тим часом фабрика розквітла й про неї почули й в інших містах Союзу. А Марсель стрімко піднявся кар’єрними сходами, бо був тямущий і відповідальний. Тож йому доручали всілякі організаційні процеси й складні завдання. Спочатку працював головним інженером «суконки», а невдовзі, в 1941 році, став директором, зокрема контролював якість сумського сукна. Ви тільки уявіть, скільки ж там роботи! Тканину випускали в неймовірних масштабах. Потім її загортали в рулони, спресовували й відправляли в інші міста.
Щодня дід обслуговував і ремонтував верстати, перевіряв, щоб техніку утримували в належному стані, тому дозвілля в нього особливо не було. Хіба любив їсти фаршировані овочі й гуляти містом. Проте в Сумах Марсель знаходив собі «пригоди» навіть без хобі. Пам’ятаю розповідав, як одного разу примудрився ледь не потонути в Стрілці. Довелося його рятувати. Думала тоді: «Тю, та як таке можливо? Там хіба качки плавають». Але тоді річка була така дебела, що й для човнів місця вистачало.
Війна, фаршировані перці й голка в середмісті Сум
Під час Другої світової війни Марселю не сиділося на місці. Він тричі навідувався до військкомату й просив мобілізуватися, мовляв, як можна працювати у сфері одягу, коли таке відбувається? Йому відповідали: «Сиди й займайся своєю справою». Довелося змиритися й боротися на своєму місці. Невдовзі діду вдалося вивести фабрику на постачання тонн військових шинелей, які виготовляли з того самого сумського сукна високої якості.
Уже за рік фабрику довелося евакуювати. Всю готову продукцію й сировину вивозили під обстрілами трьома ешелонами, а дід із родиною та працівниками їхав в останньому. Частину потужностей фабрики перевезли в Середню Азію й «заморозили», а іншу відправили за Волгу, де й працював Марсель. Той період був важким, адже він фактично «жив» на роботі. Побут родини директора суконки обмежувався тісним бараком, який вони ділили з іншими працівниками. Їжі було обмаль. Пригадував, як бабуся Анастасія відраховувала кому й скільки приготувати зерняток рису. Їй діставалося 20, діду — аж 30, а мені — 25.
У Суми сім’я повернулася в 1944 році. Суконну фабрику довелося відновлювати «з нуля»: на місці, де вона розташовувалася, викорчовувати зарослі, прибирати залишки руїн, організовувати доставку верстатів з вокзалу, проводити електрику. Поки відновлювали роботу фабрики, дід Марсель жив у гуртожитку, який сам і збудував для робітників, допоки не отримав від держави трикімнатну квартиру.
Невдовзі в сім’ї народилася ще одна дитина — мій дядько Валентин, тож дід планував залишитися в Сумах, утім плани довелося змінити. Одного дня діда кудись викликали: в обласну адміністрацію чи одразу КГБ — хтозна. У 1962 році в Одесі саме розгорталося нове виробництво, яке треба було посилювати, от йому й сказали: «Ти їдеш. Партія направляє тебе на одеський завод головним інженером». Марсель здав квартиру, передав посаду — і поїхав з сином і дружиною зустрічати старість у приємному райончику за п’ять трамвайних зупинок до Аркадії. У родини було все: прогулянки містом, море, улюблені фаршировані перці.
Щоліта батьки відправляли мене літаком в Одесу, де ми з дідусем гуляли й спілкувалися. Однак невдовзі він захворів на рак горла, а згодом помер. За три роки відійшла в засвіти й бабуся Анастасія. Слова ворожки збулися.
Втім, дідове надбання досі живе, хоч і дещо в іншому вигляді. Для моєї сім’ї «Мануфактура» — пам’ятка й логічне продовження «суконки», яке б точно сподобалося діду. Зрештою, хіба ж не все рухається вперед? Технології зараз удосконалюються, а старі будівлі з часом занепадають, тож чом би й не впровадити доречні зміни? Коли ТРЦ от-от відкрився, повела туди мамину найкращу подружку Ріту, щоб показати, що збудували на місці фабрики. Оглянувши простір, вона сказала: «Йому б сподобалася ця голка».
