У березні цього року Рудий, Найк і Князь — штурмовики 225-го окремого штурмового полку — прибули воювати на Сумщину. За кілька місяців військовим вдалося просунутися в бік російського кордону та звільнити окуповану Кіндратівку, Андріївку, Степне і Новокостянтинівку. Князь говорить, що операція в Кіндратівці була важкою, та зараз, розповідаючи, він посміхається. Пригадує ночівлі на позиції разом з покинутими кабанами й баранами і те, як зранку рвав у садку свіжі яблука для побратимів. Цукр вирушив у місце, де тимчасово розташувалися бійці 225-го окремого штурмового полку. Розповідаємо, якими силами штурмовикам з Харкова, Житомира й Сіверськодонецька вдалося звільнити села на Сумщині.
Найк, Князь і Рудий — із березня на Сумщині
У зеленій лісистій посадці на Сумщині бійці 225 окремого штурмового полку облаштували пункт дислокації. Тут живуть досвідчені солдати, а також час від часу прибувають новачки. Їх усіх доукомплектовують, навчають домедичці, картографії, роботі із системою «Кропива», розказують, як провести штурм, щоб досягти успіху та водночас вижити.
Стежками бігають цуценята, їх військові підгодовують кормом, а іноді кашею чи борщем. Під маскувальною сіткою, яку прикріпили до дерев, як навіс, хлопці поставили столик, а навколо — зручні м’які стільці. Це — місце для «перекурів» за кавою в алюмінієвому кухлі і дрібкою щирих розмов. На стільцях розмістилися бійці-штурмовики 225-го ОШП. Рудий із Харкова — головний сержант взводу, Найк родом із Сіверськодонецька — командир взводу, та Князь із Житомира — боєць-штурмовик. З березня цього року вони разом відвойовують прикордоння Сумщини.
Військовому на псевдо Рудий 45 років. Коли почалася повномасштабна війна, він разом з родиною був у рідному Харкові. Пригадує, як в березні вони з дружиною й донькою йшли у місцеву школу за гуманітаркою. Дорогою дівчинка затримала усіх, бо перев’язувала шнурки. Це і врятувало їхні життя, каже Рудий, бо за кілька хвилин росіяни обстріляли школу.
— Це підштовхнуло мене піти служити. З липня 2022 року я служив у 113-й бригаді ТрО, пізніше через проблеми зі здоров’ям мене перевели в тил — інженерно-саперний батальйон. У жовтні минулого року я опинився у 225-му полку, — пригадує чоловік.
На початку весни Рудий прибув на Сумщину. Спершу він працював командиром бойової машини: доставляв військових десанту на потрібні локації. Зазвичай це була так звана «стрічка» — лінія, де перетинаються українські землі з територією, тимчасово окупованою росіянами. Також Рудий евакуйовував поранених бійців. Жартує, що робота була «швидкою і на позитиві». Та вже за кілька днів боротьби на Сумщині чоловік отримав поранення.
— Це сталося 24 березня, нашу бойову машину підбили, тож за нами приїхали хлопці на іншій БМП. Я не зміг залізти до середини, довелося сидіти зверху. Поки їхали, росіяни намагалися поцілити в нас скидами з дронів, крили артилерією. Аж раптом дуже близько розірвався снаряд. Ми злякалися, але швидко рушили далі. Через 20 хвилин я помітив, що поранений. Повернувшись із завдання, поїхав лікуватися: медики дістали 12 уламків, які, на щастя, не зачепили важливі органи. Вже за два тижні я знову став у стрій, — пригадує військовий.
32-річний Найк до 225-го ОШП приєднався пізніше — в лютому цього року. Він жив у рідному Сіверськодонецьку, допоки росіяни не вдерлися в місто. Напочатку березня 2022 року чоловік ховався від обстрілів у підвалі, намагався знайти воду і їжу. Виїхати з міста йому вдалося у квітні разом з молодшим братом. Вони прибули у Кривий Ріг, де з 2020 року живе їхня мама. Згодом його мобілізували у військо.
— У 225-му ОШП я очолив посаду командира відділення: заходив зі своєю штурмовою групою на російську територію, певний час евакуйовував поранених на ББМ — бойовій броньованій машині. Та на початку травня на Сумщині отримав поранення — у дерево поблизу мене прилетів FPV-дрон, уламки зачепили лопатку й ногу. Я вилікувався, за два тижні повернувся у стрій і став командиром взводу, — розповідає Найк.
Військовий на псевдо Князь приєднався до підрозділу теж взимку — одразу після Нового року. 34-річний чоловік до війська працював у лісництві. З початком повномасштабної війни перебував у навчальному центрі у Львові, а взимку цього року перейшов у 225-й ОШП, де продовжив навчатися на штурмовика. Перший бойовий вихід Князя відбувся на Сумщині — у напрямку російського селища Тьоткіно. Другий вихід — поблизу Кіндратівки.
— Тоді було страшно, а сьогодні я пригадую ті моменти, жартуючи. Так легше впоратися з тим, що пережив. Тому щоразу як повертаюся з виходів до хлопців, вони сміються: «О, притрушений приїхав, який посміхається навіть у найважчих ситуаціях», — Нашу розмову обриває вигук іншого військового. Рудий встає і йде до нього, а Князь і Найк залишаються говорити, поки мають час.
«Першої ж ночі трьох військових із групи поранило»
Навесні військові 225-го ОШП розпочали звільняти села на Сумщині, які окупували росіяни. Перед ними стояла задача — взяти ворога в кільце, намагатися пройти на підконтрольну йому територію, зачистити її й закріпитися. Робили це невеликими групами від трьох до шести людей. Таку групу на початку травня очолив Найк, разом з побратимами він заходив на позиції поблизу прикордонного села Іскрисківщина.
Бійцям довелося облаштуватися в бліндажі із групою інших військових — так їх стало вже 16. Першої ночі навколо почали літали дрони зі скидами, троє бійців отримали поранення, один з них — з групи Найка. Наступні дні чоловік із побратимами тримав позиції, та згодом пішов шукати «дірку» на кордоні, через яку росіяни потроху просувалися й опинялися в українських посадках.
— Разом з іншими бійцями я все ж дійшов до тієї умовної «стрічки» між нашою та російською територіями, проте «дірки» не виявив. Тоді просунувся далі до посадки і почав копати позицію, щоб закріпитися. Тут раптом чую, як хтось говорить з вираженим російським акцентом: «У вас нє будєт закуріть, рєбята?». Підіймаю голову й бачу росіянина в мультикамі. Я все ж «дав йому закурити» — поцілив кількома кулями. Пізніше я підійшов ближче до «стрічки», розламав їхню сітку й запустив на російську територію групу з 12 військових, — пригадує Найк.
Виконавши завдання, чоловік отримав наступне — розмістити за потрібними координатами групу кулеметників, які приєдналися до нього. До Найка часто звертаються за такою допомогою, адже він добре розуміється на картографії: завжди носить з собою мапу та за потреби підказує по рації іншим, як дістатися до певних точок.
— Ми переміщалися вже трохи далі від Іскрисківщини, йшли неподалік російського хутора Зоря на Курщині. Поки я шукав кулеметникам позицію, бігав з одного місяця на інше, у дерево неподалік від мене влучив FPV-дрон. Спершу побачив, що уламок пошкодив мою ногу. Поранення отримав ще один хлопець, тож разом із групою ми вирішили повертатися до своїх позицій. Цьому військовому було важко, він просив залишити його. Проте я не міг так вчинити: пропустив інших вперед, а сам повільно рухався з хлопцем, зупиняючись кожні десять метрів. Ми дісталися до наших позицій, мене перебинтували. Там я обперся спиною об дерево і відчув біль в лопатці — вона теж була поранена, — пригадує ті події Найк.
Незабаром його евакуювали, в госпіталі лікарі наклали 11 швів. Вже за місяць Найк повернувся у стрій, коли бійці 225-го ОШП почали звільняти Андріївку й Кіндратівку. Тоді Найк працював «на відтяжці», трохи далі від лінії активного зіткнення. Він підводив військових до потрібних локацій, стежив, щоб вони успішно переходили велику відстань. Одну зі штурмових груп з трьох людей, які заходили в Кіндратівку, очолив 34-річний Князь.
Операцію запланували на ранок: так військових було б важче помітити, а туманна погода ще ускладнювала б видимість для дронів. Групу із Князем підвезли на квадроциклах до лісу поблизу одного з прикордонних сіл. Прибувши, вони дійшли до «відкритого» поля завдовжки у 800 метрів і чекали команди — треба було перетнути цю місцевість.
— Я подивився на те поле і почав налаштовувати хлопців, що все буде добре. За командою, ми перебігли його за 15 хвилин. Зайшли в одну посадку, а за нею — опинилися перед іншим полем на 1500 метрів. Хлопці повертаються до мене і кажуть: «Князь, це ж велика відстань. Як у нас вийде?». Проте ми зібралися, натягли рюкзаки й швидко пішли. Аж тут починається дощ — ми мокрі, але трохи спокійніші, бо в таку погоду дрони не літатимуть. Водночас по нас працювала російська артилерія, але вона завжди б’є навмання, а не прицільно, — пригадує Князь.
У наступній посадці українські військові натрапили на росіян. Зав’язався бій. Князь пригадує, що в нього заклинив автомат, але йому вдалося «покласти» кількох росіян і навіть північнокорейських бійців. Затим відібрав у них автомати, щоб чимось відстрілюватися.
«Кіндратівку розбили повністю, вулицями бігали покинуті тварини»
Протягом операції Найк хвилювався за хлопців, які намагалися зайти до Кіндратівки. Ночами слухав їхні доповіді по рації, щогодини чекав хоч якоїсь звістки й контролював, як все проходить. Якщо хтось губився у невідомому лісі чи посадці, він діставав свою мапу, ставив на ній потрібні координати й передавав по зв’язку, куди їм йти.
Тим часом Князь поступово просувався ближче до селища. Зайшовши, він побачив що Кіндратівку повністю розбили: зруйновані дахи, стіни й паркани, вікна, що повністю вилетіли. У селі залишалася старенька бабуся й молодша жінка. Та хлопцям наказали ні з ким не спілкуватися, бо кожна хвилина була цінною.
По вулицях бігали налякані тварини, часто — кабани й барани. На околицях стояли красиві, але вже дикі й недоглянуті сади. Росіяни ж ховалися по підвалах чи в інших засідках, прострілюючи українські позиції.
— Я виявив, де засів ворог — це був закинутий будинок. Звідти вони цілили по нас. Разом із групою бійців ми зайшли в сховок і дали росіянам хорошого прочухана. Зараз я розповідаю це з усмішкою, жартуючи. Та насправді кожен штурм — це важко і страшно, тоді важливо аби кожен боєць тримався за те, що його мотивує і надихає. Для мене — це родина в Житомирі й щасливе дитинство моєї племінниці-першокласниці, яка часто передає мені свої малюнки. Я не можу допустити, щоб росіяни дійшли до мого дому, — пояснює Князь.
Одну з позицій військовий разом із командою облаштували у дворі розбитої хати. Її мешканці поїхали, залишивши господарство: чотири кабани й одинадцять баранів. Вдень вони йшли пастися в сусідній садок, а на вечір поверталися ночувати до військових.
Певний час росіяни продовжували ховатися по підвалах, врешті бійцям 225-го ОШП вдалося «зачистити» кожен куток Кіндратівки. Та навіть після цього ніхто не розслаблявся, говорить Князь: «Вони ж, як таргани, ми очікували що в будь-яку мить хтось може вилізти із засідки. Тож про міцний сон могли лише мріяти».
— Бувало просиджу усю ніч, переживаю, щоб російські дрони й артилерія не влучили у нашу позицію. На ранок йду вмиватися водою з колодязя і крокую в садок. Побратими як помітять, що мене немає, думають: «Все, Князь зник». А я ж несу їм яблук із садка, щоб були вітаміни на сніданок, — пригадує військовий.
«Кожен звільнений метр — уже був успіхом»
Князь разом з іншими бійцями зачистили й остаточно звільнили Кіндратівку за 42 дні, наступні кілька тижнів — просувалися трохи далі, ближче до територій, підконтрольних ворогу. Також військові тримали посадки навколо селища, щоб зупиняти контратаки росіян. Так, дві групи намагалися знову прорватися в Кіндратівку, але в них не вийшло.
Після поразки росіяни стирали селище вщент: били КАБами, дронами, артилерією. Це їхня тактика, каже Найк — якщо втрачають територію, то повністю знищують її.
— Бути штурмовиком дуже складно: ти йдеш першим із важким спорядженням, але зупинитися не можеш. Треба швидко дістатися локації, зачистити її й тримати оборону, щоб інші хлопці могли окопатися. Тож кожен метр просування в Кіндратівці — уже був для нас успіхом. Так ми й зрозуміли, що операція вдається, завдяки плануванню і злагодженим діям. Та найщасливіший момент для мене настав після кількох тижнів штурму — коли військові повісили в Кіндратівці український стяг, — розповідає «Князь».
Майже через два місяці «відрядження» Князя в Кіндратівці закінчилося, жартує військовий. По нього і ще кількох бійців приїхав на квадроциклі Рудий. Князь пригадує: був дуже радий йому, сів ззаду, вчепився й не відпускав. Коли чоловіки приїхали у пункт дислокації, який розташовувався трохи далі від активної лінії зіткнення, то найперше, що зробив Князь — обійняв побратимів і поділився з ними усім-усім.
Тут, у лісистій посадці на Сумщині, Князь, Найк і Рудий тепер готують штурмовиків-початківців до виходів: передають свій досвід та радять, як вберегти життя. Серед порад — за будь-яких умов не впадати в паніку, вміти надати собі першу допомогу, не думати під час роботи про щось, окрім завдання, і завжди пам’ятати про власну мотивацію.
— Я, наприклад, хочу повернутися в рідний Сіверськодонецьк, який окупували росіяни. Тому у війську я можу зробити так, аби це бажання швидше здійснилося, — розповідає Найк.
Щойно вимикаю диктофон, який записував нашу розмову, Князь і Найк встають зі стільців і одночасно запалюють цигарки. З польової кухні лине запах якоїсь смачної страви, тож усі цуценята, які до цього грілися на сонечку, побігли саме туди. Хлопці ж спершу перемовляються, а потім теж повільно йдуть на обід.
