Чи не кожна українська сім’я має свою історію про голод. У ній живуть діти, які їдять землю. Матері, що божеволіють, шукаючи на вечерю бур’яни. Татусі, яких кидають до в’язниці за три вкрадені буряки. Важко повірити, що такі тортури можна влаштувати штучно. Проте саме це у 20-му столітті й зробило керівництво СРСР, намагаючись стерти цілий народ.
Сьогодні серед живих майже не залишилося тих, хто пам’ятає гіркий смак млинців із жолудів чи лободи. Але їхня пам’ять промовляє через нас, нащадків. Аби зберегегти правду, Цукр зібрав родинні спогади своєї команди та учасників Клубу. Також, щоб зрозуміти, чому травма голоду продовжує жити в поведінці сучасних українців, поговорили з психологинею, системною сімейною терапевткою, ведучою психоедукаційного YouTube-каналу Діною Веселковою.
Деякі ілюстрації цього тексту — це роботи художника-графіка Миколи Бондаренка, який народився у селі Дмитрівка на Сумщині. Митець створив понад сотню гравюр, присвячених темі штучного голоду. Вони увійшли до альбому «Україна — 1933: кулінарна книга. Пам’ять людська». У 2023 році росіяни знищили училище в Сумах, де експонували роботи Миколи. Проте всі 89 робіт художника змогли врятувати.
«Забрали навіть пелюшку немовляти»
Свідчить Захар Ювко, новинар Цукру
На долю моєї родини випали два Голодомори. В сім’ї переповідають і події тридцятих, і події сорокових років минулого століття. Мені про це розказував мій 81-річний дід Іван зі Стецьківки. Пригадував, що до того, як комуністи почали боротися з заможними селянами, родина його діда жила на території сучасного Конотопського району на хуторі Броди й мала хороше господарство — чотири пари коней, плуги різні, комори з зерном.
Відповідно тоді, коли прийшов момент вступати в колгосп, прадід те робити відмовився. За це його відправили у виправний табір. Поки відбував покарання, чекісти-комуністи забрали все, що тільки можна. Залишилась одна корова з того господарства. Ба більше — бригади з хлібозаготівлі з хати навіть солому зняли, щоб віддати її колгоспним тваринам.
Трохи виправило ситуацію те, що мій прадід поїхав за своїм батьком в ту виправну колонію й умовив таки вступити в колгосп. Той дослухався, підписав всі необхідні документи й повернувся в село. Пощастило, що працював на вітряку — молов борошно, то якісь відходи міг забирати додому. Мабуть, це й дало родині шанс на виживання.
Повоєнний голод 46-го — 47-го років дід пам’ятає, хоч і три роки тоді мав. Каже, їли листя конюшини й квіти акації. Хліб і цукор були рідкістю. Постійно хотілося їсти.
Зараз, як і в більшості українських сімей, у нас надзвичайно шанобливе ставлення до хліба. З дитинства мене вчили, що гратися чи кидати його на землю — тяжкий гріх. Не пам'ятаю, чи коли-небудь хліб викидали, якщо він зіпсувався, — завжди засушували на підвіконні, щоб потім згодувати свійським тваринам. Всі крихти зі столу, якщо їх було дуже багато, я збирав у одну купку і їв, бо теж було шкода змітати у смітник.
«Голод змушував їсти землю»
Свідчить Катерина Медведєва, учасниця Клубу Цукру
Багатьом моїм родичам довелося пережити повоєнний голод 1946 — 1947 років. Власне, про цей період і буде моя оповідь. Отож тоді мій прадід Петро Дубовіченко жив у Сумах. Тут також голод сильно відчувався. У родині розповідали, що тоді сім’ю врятувала корова, яку ховали у погребі. Прадід казав, що найстрашніший спогад тих часів — це як вулицями лежали мертві люди, а живі, мов чумні, переступали тіла.
Через те у дідуся на все життя збереглася жага до незрозумілих нам продуктів. Наприклад, любив їсти топінамбур. Викопував його, відчищав від землі й одразу їв. Взагалі споживав багато й завжди поспіхом. Малою я не розуміла, чому він так робить. А потім, проаналізувавши, побачила відбиток голоду в його поведінці, а затим — і в поведінці мого батька.
Від бабусі Лідії Ільченко оповідей про голод не чула. Проте знаю, що в неї в садку похована дівчинка Катя 10 років і маленькі сестри-близнючки. Коли в дитинстві бачила ті могили біля хати, не могла зрозуміти, чому вони там розташовані? Адже зазвичай покійних ми відвідували на кладовищі. Згодом я поцікавилася як так сталося, й отримала страшну відповідь: усі вони померли від голоду, і ні в кого не було сил, щоб віднести їх на цвинтар. Також відомо, що батько бабусі Лідії сидів у в’язниці за те, що вкрав три буряки, аби прокормити сімʼю. Прабабуся тоді була вагітна.
«Моєї смерті захотіли, коли я ще навіть не народилася»
Свідчить Вікторія Дідковська, редакторка фрилансерів Цукру
Мої знання про Голодомор пов'язані з прабабою Голею Надутою (у заміжжі — Цимбал), що жила на Черкащині в селі Гордашівка. Голя — це такий місцевий діалект імені Оля. Її історію дізналася буквально кілька років тому, коли передивлялася сімейні архіви й розпитувала свою маму, хто де на фото.
Власне, прабаба Голя народилася у 1932 році саме в пік Голодомору. За переказами, ніхто особливо не сподівався, що виживе, однак вона змогла. Щоправда, до трьох років була слабкою — не могла навіть стояти на ніжках.
Усі дні рідня проводила в колгоспі. Працювали навіть ще двоє старших, але неповнолітніх дітей. Тож, коли всі йшли на роботу, мою прабабу лишали просто на подвір'ї. Вона сиділа серед пилюки, і оскільки не могла спинатися на ніжки, то навіть в туалет ходила під себе. З пилюки й рідини виходила глина, яку вона цілий день місила. Та одного дня, почувши голос батька: «Йди, Голю, йди», таки пішла. У родині кажуть, що силу побороти недуг їй дала рідна земля.
Голодні роки родині вдалося пережити завдяки тому, що прапрадід Іван, тобто батько Голі, був трактористом, і йому давали додаткову пайку їжі. Проте і цього заледве вистачало. На жаль, недоїдання підірвало його здоров’я, тож помер досить молодим.
А з прабабою Голею в кінці життя закрутилося так, що її, яку маленькою ледь не вбили голодом, син забрав в Росію. Мав би доглядати, але на практиці виявилося, що ні. Тож вона потроху згасала фізично, й емоційно. Тепер спочиває на якомусь російському кладовищі, так і не повернувшись на землю, що зцілила її.
Взагалі, хочеться думати, що такий родинний досвід на мене майже не вплинув, і я просто живу далі. Проте часто повертаюся до цих спогадів. Мабуть, вони окреме джерело злості й ненависті до Росії. Бо ніби фізично відчуваю: моєї смерті захотіли, коли ще навіть не народилася.
Хоча я не мала голодного дитинства, але боюся відчувати голод довго. Часто переймаюся, чи не змушена буду його терпіти, поки, наприклад, не дістануся точки, щоб купити продуктів чи приготувати якусь страву.
Наслідками Голодомору відлунює й те, що їжа в моїй сім'ї була чи не єдиним способом себе підбадьорювати, заспокоювати, підтримувати. Вона завжди ставала й джерелом розваги. Здавалося, тільки вона, а не якість заняття, могла зробити життя приємнішим.
Досвід моєї родини став маркером, що дозволяє розуміти, хто саме в цьому винний. І хоча не маю глибинних спогадів про страви, побут, фізичні відчуття тих часів, можу ділитися своїми усвідомленнями. Хочеться, щоб люди розпитували родичів, досліджували архівні фотографії, цікавилися історією своїх міст і сіл, дізнавалися, який досвід поколінь вони несуть.
«Ми їли коров’ячі коржики з гівна, які пекли в печі»
Свідчить Валерія Вороненко, учасниця Клубу Цукру
Коли я вчилася у першому чи другому класі, бабуся згадувала про Голодомор, який довелося пережити її мамі у 20-річному віці. Єдине, що пам’ятаю, це короткі, але страшні слова, у які, здається, й досі не можу повірити.
«Ми їли коров’ячі коржики з гівна, які пекли в печі».
Мабуть, через такі болючі спогади в сім’ї не любили зайвий раз обговорювати цю тему. Відчуваю, що ті давні події вплинули й на мої харчові звички. В дитинстві я часто переїдала, а потім навпаки — споживала обмежений перелік продуктів.
На початку вторгнення часто засинала, бо була голодна. Щоб уникнути виснаження, вирішила їсти на ніч. Вважала, що краще переїсти ніж недоїсти. Ось так жила до вересня 2025 року. Зараз я вже пропрацювала це. Маю меню на кожен день з різних продуктів. Не хочу передавати неправильні харчові звички своїм дітям, тому поки їх немає, лікуюся.
Прадідусь і прабабуся ніколи не викидали хлібні крихти у смітник
Свідчить Владислава Кудєльник, головна редакторка Цукру
Мій прадідусь Іван Омелянович Леоненко помер 22 роки тому, але його історії я пам'ятаю досі, хоча тоді була п'ятирічною дитиною. Він розповідав і про голод 33-го, коли йому було шість, і про повоєнний голод 45-го, коли йому було 19. Отож, ми виходили на город і дідусь показував якісь рослинки.
— Що це таке? — запитувала я
— Це лобода. Коли був голод, ми її сушили, перетирали й робили млинчики на воді. А оце кашники, їх теж можна їсти, — відповідав він.
Загалом родичі розповідали, що повоєнний голод пережити було простіше, бо хтось працював в колгоспі на підприємстві, що займалося переробкою молока. З нього залишалася каламутна рідина, яку дозволяли забрати з собою. Вдома її скислювали, додавали чогось схожого на борошно й потім смажили.
Його дружина, моя прабабуся Антоніна, тоді була підліткою, працювала в сусідів, доглядаючи за дітьми. Голод спонукав її забрати собі шматочок масла. Саме в цей момент на кухню хтось зайшов. Її звільнили, звісно, грошей не заплатили, що поглибило скруту в родині.
Гравюри Миколи Бондаренка з художньо-історичного проєкту «Україна-33: кулінарна книга. Пам’ять людська». Фото: Український історико-освітній центр
Переживши таке, і прадідусь, і прабабуся були дуже дбайливі до їжі, чому вчили також своїх дітей та онуків. Ніколи не викидали хлібні крихти в смітник — тільки домашнім тваринам віддавали. Прадідусь Іван робив «цукерки» з буряка, які можна було розсмоктувати та пригощав маму та тітку, розповідаючи про голод.
Завжди мив лушпиння картоплі, сушив його й зберігав. Воно й досі лежить у великих каструлях на горищі. Це повпливало і на звички їхніх дітей. Мій дідусь Олександр завжди сушив сухарики з хліба, який не доїли, робив великі запаси. На початку повномасштабного вторгнення вони допомогли бабусі вижити.
Голод торкнувся й іншої родинної гілки. Двоюрідна прабабуся Надія переповідала, що її брату, прадідусю Василю, в 1933-му був рік. Тільки-тільки почав ходити й розпух. Виснаження так сильно вплинуло на організм, що він до семи років не міг зіпнутися на ніжки. А ще розповідала історію про те, як її зрадила сусідка. Бабуся Надя з нею тісно дружила.
«Подруга» простежила, куди саме ходили по збіжжя й передала інформацію «куди треба». Скоро у двір завітав загін совєцких активістів з обшуком і забрав мішок із зерном, який родина закопала в землі. Після того довелося виживати, збираючи сухий бур’ян. Потім його перемелювали на борошно й варили затірки.
Про голод згадувати не хотіли
Свідчить Юлія Криворотенко, учасниця Клубу Цукру
Я чула лише одну історію від моєї прабабусі. Не пам'ятаю контексту, чому саме вона про це згадала, але сказала, що під час голоду робили пиріжки з листя, а всередину клали ягоди. Моя мама розповідала, що родичі не любили про це говорити, бо в прабабусі від голоду загинули батьки й сестри з братами. Каже, лише інколи ті часи відгукувалися розповідями про те, як варили юшку з кори берези, а навесні — з кропиви.
Коли я була маленька, мені забороняли ліпити з хліба кульки чи викидати його. Час від часу, помічаю, що відчуваю провину, коли недоїдаю й викидаю їжу. Тоді я одразу зупиняюся й нагадую собі, що це — просто їжа.
«Їсти було нічого, але голоду не було»
Свідчить Ілля Зякун, технічний менеджер Цукру
Мою прабабусю за гілкою батька звали Антоніна Максименко. Вона проживала в селі Ободи, що біля кордону з Росією. У 1933 році їй було п’ять. У її спогадах залишилося, що на території України, зокрема в її в селі, з колгоспів забирали все і був голод. А буквально за п’ять кілометрів в російському Тьоткіно — ні.
У прабабусі була сестра, на жаль, як її звали, забулося. Одного разу в Ободи прийшла бездітна пара з Тьоткіно й забрала її до себе жити. Тобто сім’ї були настільки на межі, що віддавали комусь своїх дітей, аби тільки вони не померли з голоду. Деталей про те, як саме виживали мої родичі з Ободів, в мене немає. Але пам’ятаю, що прабабуся Антоніна постійно казала: «Їсти було нічого, але голоду не було». Ніяк не визнавала злочинності тих подій.
На гравюрах Микола Бондаренко зобразив шибки селянської хати. На світлих — намальовані харчі, які допомагали людям вижити, а на темних записаний рецепт, із чого їх готували. Рама цього вікна — це водночас хрест. За кожним вікном стоїть людська доля, біль, горе. Фото: Український історико-освітній центр
Друга історія пов’язана з лінією мами. Вона про бабусю моєї бабусі Олександру Миронівну. Вона переповідала, що під час Голодомору сім’я проживала в селі Олексіївка поблизу Сум. Бригади з хлібозаготівлі забрали в них все, що виросло на городі, вивезли усіх свійських тварин.
Щоб вижити, сім’я збирала в лісі ягоди, гриби й трави, варила юшки з сухостоїв. Відшукати щось їстівне намагалися й порпаючись на городі — іноді там траплялася дворічна картопля чи лушпиння з неї.
Звісно, Голодомор залишив відбиток на нашому роду. Традиційно всю їжу треба було доїдати до кінця. Якщо садили картоплю чи іншу городину, то обов’язково багато, навіть якщо розуміли, що вона потім гнитиме в підвалі. Це, я вважаю і є проявом генераційної травми.
«Мій прадід лежить там, де росте барвінок»
Свідчить Микита Лебідь, учасник Клубу Цукру
Історія роду в контексті Голодомору така. Був у мене прапрадід Василь Трофимович Лебідь, жив у селі Терни, що поблизу Недригайлова. У 1933 році він загинув від голоду. До тридцятих наш рід мав свій шинок, був достатньо заможним, не багатіями, але жили добре. Своя хата, свій, можна сказати, маленький бізнес — господарство, земельна ділянка. З приходом радянської влади їх розкуркулили — відняли все, що мали. Залишилася лише хата й територія, на якій щось вирощували.
Прапрадід помер від голоду, його поховали у дворі свого ж дому, тому що нести його до цвинтаря просто ні в кого не стало сил, та і не було кому.
Я був у Тернах буквально кілька днів тому, ходив на місце могили прапрадіда Василя. Де саме знаходиться його поховання, точно не знаю. Відомо лише, що він лежить там, де росте барвінок.
Пам’ятаю, коли прабабуся просила дідуся допомогти на городі, то завжди казала: «Копай тільки до барвінку, а далі не треба». «Чому?» — запитував він. «Просто, бо не треба», — відповідала вона. Пізніше бабуся все-таки розповіла, чому так казала.
Оцифровані твори Миколи Бондаренка з колекції Музею Голодомору. Фото: фейсбук-сторінка Музею Голодомору
Кажуть, Голодомор сильно впливає й на життя наступних поколінь. У своїй поведінці я не можу виділити якісь особливі ознаки його дії. Єдине — чомусь особливо важко викидати саме хліб. Інші продукти, якщо протерміновані, летять у смітник, а ось хліб завжди лежить, хоча вже й зачерствілий…
Певні прояви пережитого голоду часто помічаю в поведінці рідних. Бабусі завжди намагаються нагодувати, і не просто нагодувати, а «до відвалу». Сімейні свята й зустрічі — усе зводиться до щедрого застілля. Коли їси небагато — родичі щиро засмучуються, мовляв, «розстроюєте мене».
У спілкуванні телефоном з дідусем третім питанням після «Як справи?» та «Як здоров'я?» завжди лунає «Їсти усього вистачає?». І завжди пропонує привезти яєчок, огірків з томатами чи сала. Цей шрам Голодомору заліг у наших генах на кілька поколінь вперед. Лише зараз він, здається, почав затягуватися.
«Щоб прожити цю травму, варто досліджувати родинні історії»
Чому ж події, що сталися майже століття тому, й досі на нас впливають? Психологиня й системна сімейна терапевтка Діна Веселкова вважає, що це відбувається через неопрацьований травматичний досвід.
— Навіть якщо про Голодомор у родині не говорили, він залишався в тиші навколо цієї теми. Діти, а це наші прабабусі, бабусі чи дідусі, вбирали в себе інтонації, тривогу, правила родини, установки про їжу, гроші, ставлення до себе й світу. Далі всі ці переконання вони вербально й невербально передавали своʼм дітям.
Механізм таких патернів, за словами Діани Веселкової, продиктований досвідом розстрілів чи виселення за те, що людина мала хату, землю та їжу. Тому мозок робить логічний висновок: «видимість = небезпека». Щоб прожити цю травму, варто досліджувати родинні історії й говорити про ті події , переконана психологиня.
— Замовчування — один з механізмів передачі травми. Коли ми дізнаємося, що саме пережили наші прабабусі й прадідусі, чому вони боялися й мовчали, то чимало речей у нашому житті стають зрозумілішими. Ми піднімаємо родинні історії, шукаємо документи, щоб зняти з травми табу, дати їй форму, мову. Саме це дозволить нам не тягнути тягар далі, — пояснює психологиня.
Процес зцілення потребує участі кількох поколінь, стверджує Діана. Перше покоління — це ті, хто пережили саму катастрофу. У них, каже вона, біль, шок і боротьба за виживання стоять на першому місці. Їхня психіка працює в режимі «вижити будь-якою ціною».
Графюри Миколи Бондарнка з серії графічних робіт «Україна – 1933: кулінарна книга». Серед інших є роботи, що демонструють страждання селян від злочинної політи режиму. Ілюстрації: Видавничий будинок «Еллада»
Друге покоління росте поруч з людьми, які вижили. Вони не мають власного досвіду катастрофи, але живуть у реальності її наслідків: тривоги, мовчання, уникання, системи заборон та страхів. Вони підлаштовуються під такий спосіб життя.
Третє покоління, пояснює психологиня, має достатньо дистанції, щоб почати дивитися правді в очі: піднімати сімейні історії, помічати нелогічні страхи. Це покоління найчастіше починає терапію і робить перші спроби розірвати цикл. У четвертого покоління є шанс інтегрувати досвід попередніх поколінь без того рівня болю, який відчували їхні предки. Вони можуть нести далі переосмислений досвід.
— Важливо говорити про зцілення не тільки в межах однієї сімʼї, а й на рівні ширших систем: громади, суспільства, держави. Коли суспільство визнає злочин, називає винних, створює музеї, фільми, книги, ритуали памʼяті — це допомагає відчути, що біль не заперечують і не знецінюють, повертає відчуття справедливості й безпеки, дає можливість інтегрувати досвід. Тому запаліть свічку в день роковин, поділитися інформацією в соцмережах, подивіться фільм чи прочитайте спогади очевидців, — закликає Діна Веселкова.
