Ігор Шаповал пов’язав життя з Українським Червоним Хрестом 25 років тому. За цей час він пройшов шлях від донора крові до керівника Сумської обласної організації, який вивозив людей під обстрілами. Команда працює по всьому прикордонню — від Юнаківської й Хотінської до Есманської та Середино-Будської громад. Розповідаємо, як волонтери евакуюють людей зі швидкістю 120 кілометрів, що підтримує їхній стан і чому люди часто обирають майно замість життя.
Військовий лікар, який став волонтером
Про евакуацію з прикордоння Сумщини заговорили ще два роки тому. Відтоді оголошували вже кілька хвиль обов'язкової, примусової чи евакуації родин із дітьми. Спершу йшлося про жителів усіх населених пунктів за п'ять кілометрів від кордону з Росією, пізніше просили виїжджати людей із напрямків, де загострювалися бойові дії.
Від початку 2025-го евакуацію проводили на Краснопільщині, Білопільщині, у Хотінській та Юнаківській громадах. У кожній із них брали участь волонтери Українського Червоного Хреста Сумщини. Ми поспілкувалися з очільником організації про те, що проживають ті, хто покидає свій дім, та ті, хто приїжджає по них, іноді на самісінький кордон із ворогом.
Двадцять п'ять років тому Ігор Шаповал працював хірургом на сумському машинобудівному заводі й періодично здавав кров як донор. Після чергової донації тодішня керівниця Червоного Хреста на підприємстві запропонувала чоловіку стати волонтером організації й займатися напрямом донорства.
— Так почалася моя співпраця з Червоним Хрестом. Пізніше запропонували очолити міську організацію, а 2007-го — обласну, — спокійно та неквапливо розповідає Ігор Шаповал.
За часів Радянського Союзу він здобув освіту в Харківському медичному інституті, стажувався у військово-медичній академії. Був начальником медичної служби військової частини радянських збройних сил й організовував медичне забезпечення в Росії.
— Коли Союз розвалився, як українець повернувся додому. Взагалі я — інтернаціональний хлопець. Батьки з Кириківки біля Великої Писарівки, але мене народили в Казахстані, коли працювали по молодіжних путівках. Пізніше ми повернулися на Сумщину й мігрували: Недригайлів, Ромни, Суми. Говорить, батьки навчили життєвого принципу, яким керується й досі.
— Якщо бачу, що ображають слабшого, то обов’язково втручаюся. Не можу проходити повз, і не важливо, чи постраждаю сам, — переконує чоловік.
До початку повномасштабної війни Ігор викладав на катедрі екстреної допомоги Сумського державного університету. Коли росіяни вдерлися зокрема й на Сумщину, його відправили у відпустку за свій кошт. Тоді Ігор зрозумів, що час згадати призабуті навички й організувати активну роботу волонтерів.
— Коли я був військовим, вивчив, що таке окупація, як виживають люди, що таке гуманітарна криза. Спершу від київського керівництва попросив дозвіл діяти від імені Червоного Хреста на Сумщині. А наступного дня зібрав команду з 15 волонтерів, яку ми створювали ще у 2014 році, — розповідає Ігор.
Волонтери отримали гроші від Червоного Хреста, закупили продукти й медикаменти. У команді розділили ролі — хтось моніторив аптеки, хтось займався донорською допомогою тощо. У період оточення Сум волонтери розвозили необхідне людям у місті. Також надавали допомогу постраждалим. Ігор розповідає, що вивозили поранених з артилерійського училища після влучань ракет.
Червоний Хрест Сумщини одним із перших після військових поїхав до Тростянця, коли місто деокупували у березні 2022-го. Ігор Шаповал розумів, що багато людей не мали вдосталь їжі й медикаментів.
— Ми взяли запаси, які мали, щоби передати місцевій владі. Коли доїхали в місто, побачили чергу — 500-600 людей уже вишикувалися й чекали на гуманітарну допомогу, — пригадує чоловік.
Евакуація — вісім заїздів за 300 метрів від кордону
Загони швидкого реагування Червоного Хреста вивозять людей із найгарячіших точок Сумщини — зокрема, з Хотінської та Юнаківської громад, частину яких росіяни захопили 2025 року.
Евакуації зазвичай починаються зі дзвінка старости села чи родичів. Червоний Хрест отримує список людей, які не можуть поїхати самі: маломобільні, літні, багатодітні родини.
— Ми погоджуємо маршрут із військовими, щоб не потрапити під дрони чи міномети. Виїжджаємо раненько, коли менше ризику, — каже Ігор. — Іноді рухаємося тими дорогами, якими, певно, за все життя б не проїхав.
Для евакуації волонтери використовують позашляховики Toyota Land Cruiser. Броньованих авто у них немає — занадто важкі для ґрунтових доріг і багнюки. Волонтери уникають головних асфальтованих шляхів, бо над ними щільно висять ворожі дрони, які атакують усе, що рухається.
— Коли їдеш, бруд летить вище машини. Хоча й сильно польовими дорогами не поженеш. Одного разу ми тікали від дрона, і коли повернулися, думав, що хребет випаде — трясло страшенно.
Чоловік згадує, як минулого року евакуювали жителів села Сопич Есманьської громади. Спочатку їхній загін переконували, що треба вивезти 30 людей із підвалу на околиці села, і що ситуація відносно спокійна. Та коли волонтери Червоного Хреста приїхали до Глухова, де обговорювали фінальний план дій, виявилося, що в сховищі перебувають 120 людей.
— Кажу: «Зачекайте, в автобус влізе 15 людей з речами, не більше. Це нам треба вісім разів мотатися по відкритій ділянці дороги довжиною чотири кілометри, де до російського кордону — 150 метрів», — пригадує Ігор.
На додачу військові попередили волонтерів — по Сопичу працює танк. Також розповіли, що за день до цього дрон спалив машину з родиною прямо на блокпості. ДСНС і «Білі янголи» відмовилися їхати — надто небезпечно. Але Червоний Хрест вирішив спробувати.
— Взяли дві машини, одну залишили на підстраховку. Якщо не повертаємося у визначений час — на ній нас поїдуть шукати. Поїхали. Зі спостережень того дня запам’ятався один будиночок. Поки ми прямували в один бік, він стояв. Коли їхали назад — вже був розвалений і димів. На швидкості 120 кілометрів на годину туди-сюди моталися вісім разів. І вже сміх був істеричний: «Коли ж по нас бабахне?». Слава Богу, вивезли всіх, — говорить Ігор.
На відео з Юнаківської громади від 9 червня Червоний Хрест Сумщини показував дорогу з багнюкою, якою доводиться евакуювати людей. У іншому ролику з Юнаківської громади від 2 червня Ігор Шаповал підганяв людей сідати до автівки, бо її почали обстрілювати.
На відео про евакуацію 18 червня з Хотіні чути, як Ігор спілкується рацією з побратимом, який сповіщає про «повне небо FPV». Керівник Червоного Хреста Сумщини дає вказівку: «На вихід без зупинки».
Повертаєшся зовсім іншою людиною
Найперше, чому багато людей не хочуть виїжджати — бракує місць для того, щоб їх переселити, та й умови в цих пунктах могли бути кращими, говорить Ігор Шаповал.
— Іноді таке пропонують, що літні люди кажуть: «Яка мені різниця — вдома помирати чи тут?». Люди будуть більш охоче евакуюватися, якщо чітко знатимуть, куди прямують, — вважає Ігор.
Також він нарікає на нерозважливість тих, кого евакуюють. Чимало людей більше переймаються за хату, худобу чи город, ніж за власне життя. Пригадує жінку, яка просила відвезти її назад у село під обстріли, бо там лишився десяток курей.
— Каже: «Вони ж здохнуть, а так хоч на м’ясо їх поріжу». У відповідь запитую: «А якщо ми не повернемося звідти?». — «Ні, ми повернемося, але ж жаль — кури пропадуть», — переповідає Ігор.
Люди часто повертаються на прикордоння. Бувало, волонтери тричі вивозили тих самих мешканців. Запитую, чи це не відбиває бажання допомагати. Ігор Шаповал переконує, що команди Українського Червоного Хреста свідомо працюють на евакуаціях і мають внутрішню мотивацію. Роботу він називає стилем життя.
— Іноді мені в кабінет приносять купу паперів з восьми напрямів роботи — треба цілий день їх підписувати. А я думаю собі — краще б поїхати туди, де стріляють, адреналіном зарядитися. Коли з’їздив на евакуацію, то повертаєшся зовсім іншою людиною, — ділиться Ігор.
Чоловік визнає, що ризик заради людей приносить йому задоволення. Це вже як хвороба, додає він.
— Коли закінчиться війна й почнеться мирне життя, мені буде важко адаптуватися без цього адреналіну. Наш організм перелаштувався, він наповнюється стресом і без нього вже не може, — каже Ігор.
Керівник організації зараз більше звертає увагу на інструктування з безпеки, розмовляє з кожним членом команди, у розпорядженнях на виїзди обов’язково вказують, що планують робити. Говорить, чим далі, тим більше почав боятися за колег.
— Дуже довго нам щастить, що немає втрат, це навіть дивує. Хоча ось машину побило на евакуації з Нової Січі, коли снаряд прилетів за метрів 20 від нас. На щастя, встигли завернути за один будинок, а ударна хвиля пішла на інший.
Попри те, що Ігор Шаповал керує обласною організацією Червоного Хреста, він часто сам працює на евакуаціях. Протягом розмови особливої уваги цьому не приділяє. На моє запитання «Чому вчиняє саме так?» досі відповідає повільним та виваженим тоном.
— А як ви собі уявляєте? Скажу хлопцям: «Їдьте там, де стріляють», а у відповідь почую, що страшно. Інша справа, коли керівник промовляє: «Я їду. Ви зі мною?». Щоб тебе не ігнорували, потрібен особистий приклад, — переконаний Ігор Шаповал.
