У Сумах є команда, яка вже 32 роки поспіль не пропускає жодного сезону змагань. Це бейсбольні «Вóрони» — єдиний спортивний клуб у місті, який існує без перерв так довго. Їхній співзасновник Роман Каравай у 50 років грає пітчером і мріє відновити дитячу лігу після війни. А на перших порах вони разом із братом власноруч шили рукавички з маминого плаща. Розповідаємо історію сумських бейсболістів, яка почалася з книжки про цей спорт у лікарняній палаті.
Від хвороби до пристрасті на все життя
У 16 років Роман Каравай три тижні лежав у лікарні з хворобою Боткіна — так у Радянському союзі називали гепатит А. Саме тоді, як сам каже, чи то бачив сон, чи й сам не знає, як спало на думку попросити брата Дмитра принести книжку про бейсбол.
Він виконав прохання — знайшов у бібліотеці роботу кубинця Хуана Карлоса де Лорана. У книзі розповідали історію гри, пояснювали правила. Роман прочитав її від палітурки до палітурки.
З лікарні вийшов з чітким бажанням професійно займатися цим спортом. Пізніше вступив до сумського педагогічного на вчителя фізкультури. У 17 років уже зібрав першу бейсбольну команду зі своїх друзів. Ще з восьми років вони разом грали в хокей.
— Наша команда тренувалася на «Авангарді». А коли мені було років 14 тренери сказали, що лід не заливатимуть, хокею не буде, припинилося фінансування. Команда розпалася, але хотілося знову цього адреналіну, ігрового духу, — пригадує тренер.
Так у їхніх серцях з’явився бейсбол. Проте, каже Роман, вони зашвидко вирішили, що вже розуміються на ньому. Команда лиш пробувала грати за книжкою, але одразу вхопити всі тонкощі не вдавалося.
Пояснити правила бейсболу швидко — неможливо, переконує Роман. Каже, треба приходити на поле й бачити гру наживо. Ми почули пораду й за кілька днів завітали на дитяче тренування. Дев'ятирічна Міла, яка займається бейсболом місяць, пояснює гру простими словами.
— Треба відбити м'яч і побігти на першу базу. Потім хтось другий відбиває, то біжиш уже на другу базу. Третій — на третю. А потім хтось б'є останнім, а тобі треба бігти в дім, щоби принести очко команді, — саме так розуміє бейсбол Міла.
Якщо ж говорити про правила цього спорту в деталях, то в бейсбол грають дві команди по дев'ять гравців. Завдання нападу — відбити битою м'яч пітчера, який його кидає, і пробігти всі чотири бази, аби отримати очко. Завдання захисту — не дати цього зробити. Захисники можуть «вибити» гравця нападу, якщо пітчер тричі вдало кине м'яч, а нападник не зможе відбити. Або, якщо захисник зловить м'яч і добіжить з ним до бази раніше, ніж нападник.
Перемагає команда, яка набере більше очок. Матчі не можуть завершитися нічиєю, тому фіксованого часу гри немає. Поєдинок проводять на нетиповому полі у формі ромба, на якому є ті самі чотири бази, про які казала Міла. У центрі майданчика стоїть пітчер на спеціальній гірці, звідки кидає м'яч. За «домашньою базою» розташовується кетчер, який ловить м'ячі рукавичкою. Решта гравців захисту тримають позиції на полі — одні ближче до баз, інші далі, аби перехоплювати відбиті м'ячі. Загалом у словнику бейсбольних термінів їх приблизно півтори сотні, але для базового розуміння достатньо десяти.
Історія Романа Каравая з бейсболом продовжилася у 1993, коли він краще опанував гру та вже зібрав першу студентську команду в сумському педагогічному. Змолоду став поєднувати ролі тренера й гравця, що робить і досі. Розповідає, як у 90-ті шукав інвентар для гри, де тільки міг. Хлопці самі шили собі форму. Згадує, як довелося розкроїти шкіряний плащ мами.
— Частину речей нам видала Федерація бейсболу, проте рукавичка була одна на всіх. Разом з братом Дмитром, з яким ми — двійнята, зробили викрійку, розпороли мамин шкіряний плащ, і пошили з нього рукавички на всю команду, — ділиться Роман.
Пізніше ті рукавички вразили американських бейсболістів, які відвідали Суми. Одну з них вони забрали з собою до музею слави у своєму місті, розповідає тренер. На стіні його кабінету зараз висить інша шкіряна рукавичка, виготовлена ще перед Другою світовою.
— Її мені подарував друг, випадково знайшов на секонді. Але це справжня історія, — показує Роман знахідку.
У травні 1994 року сумські бейсболісти вперше взяли участь у чемпіонаті. Відтоді вони не пропустили жодного сезонного змагання. Цим Роман Каравай пишається чи не найбільше.
— Жодна ігрова команда на Сумщині не існує 32 роки поспіль. Думав, що може «Сумчанка» з хокею на траві, але перевірив — у них була перерва на 10 років. Тільки «Ворони» грають у бейсбол кожного сезону, жодного не пропустили, — переконує тренер.
Назва «Ворони» теж має свою історію. Коли хлопці прийшли на ділянку в міському парку, яка в майбутньому стала їхнім стадіоном, над нею на тополях, сиділи десятки воронів.
— Ми боролися з ними — щоб тренуватися, доводилося виганяти птахів, але вони постійно були на майданчику. Потім я копнув глибше і прочитав, що ворони — найрозумніші, найсміливіші птахи. А ще вони можуть прожити до 300 років. Вирішили, що й наш клуб існуватиме мінімум стільки ж, і назвалися «Воронами», — з пристрастю розповідає Роман.
Сумська команда часто називає себе й Ravens — воронами англійською. Роман каже, що у спортивних колах їх знають саме так. У коридорах спортивної школи та формі команди навіть на фото з 2000-х можна побачити англійську назву.
Сумська Little League
Студентська команда грала до 1997 року. Коли навчання завершили, Роман зі своїми однодумцями загорілися бажанням створити Little League. Це формат турніру, популярний у США, де у бейсбол грають діти від дев’яти до 12 років.
У сумській лізі змагалися чотири команди: Леви, Акули, Дельфіни й Ведмеді. Назви вигадували не самі — так було написано на ігровій формі, яку передали американські благодійники.
Матчі сумської Little League з бейсболу проходили щовихідних, і стадіон не стояв пусткою, з ностальгією зауважує Роман. У складах команд грали понад сто дітей. На думку тренера, це була ефективна система з внутрішнім чемпіонатом, завдяки якій з’являлися класні гравці.
Найкращі представники команд згодом взяли участь у національній дитячій лізі й одразу стали чемпіонами у 2000 році. Сум'яни обіграли навіть команду з Кропивницького, де бейсбол розвивається найінтенсивніше в країні.
Після турніру в Україні сум’яни поїхали на європейську Little League в польському Кутно. Непогано виступили — привезли четверте місце. Завдяки своїм умінням, деяких хлопців брали в дитячі та юнацькі збірні України на чемпіонати Європи у Швейцарії, Італії, згадує Роман. Підлітки, які пройшли дитячу лігу, сформували склад майбутньої дорослої команди «Воронів».
— У мене чотири покоління бейсболістів. І дехто з перших вихованців грає досі. Найстаршому 52 роки — наш пітчер, який по цей день кидає м’яча, — каже тренер.
Розвиватися команді суттєво допоміг американець Енді Вайсмен. Роман познайомився з ним на початку 2000-х на чемпіонаті Європи, коли той тренував збірну Словаччини.
— Казав йому: «Енді, потрібна допомога, приїжджай». Він відповів: «Рома, дивися, щоб ти не пожалкував, я little crazy». Тоді я запевнив, що ми такі ж, тому хвилюватися не варто, — згадує Роман.
Енді привіз до Сум комплекти бейсбольної форми, м'ячів, бит. Спочатку жив у Романа, а пізніше йому орендували квартиру. Американський менеджер провів у Сумах близько п'яти років і запропонував команді більш професійний підхід.
— Він зібрав окремих людей, які доглядали стадіон і газон. Розповідав про правила та історію гри. Допоміг знаннями, фінансами й інвентарем. Потім раптово зібрався й поїхав назад до Словаччини, бо, як казав, трохи крейзі. Але ми тримаємо контакт досі, — каже тренер.
Також «Воронам» допомагав американський Корпус миру. Їхній представник Білл Хуше працював у Сумах. Благодійники надіслали сум’янам три коробки з сотнею м'ячів, битами, рукавичками й новою формою. Навіть профінансували поїздку на чемпіонат Європи. Американці підтримують бейсбол у різних країнах, каже Роман.
Загалом бейсбол в Україні лишається переважно аматорським спортом. Професійні контракти мають хіба гравці з Кропивницького. Сумських «Воронів» фінансують з обласного бюджету через спортшколу «Чемпіон». Роман Каравай її очолює.
— Ми посідаємо третє місце за результатами серед ігрових видів спорту на Сумщині. Попереду тільки хокей на траві та пляжний волейбол. Управління спорту дає гроші на поїздки, бо бачить результат, — каже Роман.
Стадіон «Воронів» має особливу назву — «33». Це — номер гравця Володимира Чечоткіна, який загинув у автокатастрофі шість років тому. Роман згадує, що він був основним гравцем, а в молодіжних командах — і капітаном.
— Коли ми його ховали, над труною стояло рівно 33 гравці. Всі в чорному, з пов’язками з цим номером — за американською традицією. До того ж коли Володя розбився, йому якраз було 33, — згадує Роман.
Пітчер у 50 і подорож до США
Роман Каравай у свої 50 років досі грає, як сам говорить, на найбільш відповідальній позиції в команді — пітчером. Це той, хто кидає м'яч, і від нього залежить гра команди. Після матчу рука через навантаження «висить» тиждень. Спортсмен називає це професійною хворобою всіх гравців своєї позиції.
— Пітчер — це велика відповідальність. Від твого кидка залежить, як команда зіграє далі. Оце відчуття, коли стоїш на гірці… Я від нього шаленію, — пояснює свою пристрасть тренер.
Бейсбол — травматичний спорт. М'яч важить 150 грамів, а летить зі швидкістю понад 100 кілометрів на годину. У ньому 15 компонентів — від гуми до ниток, тому доволі небезпечний, говорить Роман.
— Мені одного разу потрапили в ребра — відразу два зламалося. Часто гравці ламають кисті при підкатах до баз. А в кетчерів проблеми з колінами від постійного сидіння, — пояснює чоловік.
Паралельно з бейсболом Роман працює головним менеджером національних збірних по флорболу — і жіночої, і чоловічої. Займається міністерськими питаннями, організовує поїздки за кордон. У своїй дитячій спортшколі він також розвиває напрями флорболу й хокею, втім уже лиш тренує команди.
— А в бейсболі поки не можу припинити грати. Поки вмію кидати — продовжую. Як тільки підростуть молоді, піду на суто тренерську посаду, — каже він.
Роман і його команда живуть американським бейсболом. Він вболіває за «Х'юстон Астрос» — команду, яку якось дискваліфікували за підглядання сигналів суперника з космосу.
— Під час світової серії ми збираємося перед проєктором і до четвертої ранку дивимося бейсбольні матчі. А переглянути хоча б огляди ігор американської MLB (Major League Baseball) на YouTube — це наша традиція. Маємо чат у Viber, де ділимося думками, — розповідає тренер.
У 2020 році Роман їздив на ветеранський турнір до Каліфорнії й на власні очі бачив гру американських бейсбольних клубів Boston Red Sox і Minnesota Twins. П'ятдесят тисяч глядачів — така атмосфера, говорить, вражала.
— Американці живуть бейсболом. Одяг, машини — все розмальовано символікою команд, — захоплено розповідає чоловік.
Він також впевнений, що бейсбол вирізняється формою гравців і називає його найкрасивішим видом спорту.
— Тут найкрасивіші кепки, куртки, бриджі. Але форма ще й дуже практична — часто доводиться робити підкати до баз, а вона з такого матеріалу, що тягнеться, не рветься, — пояснює тренер.
Роман Каравай протягом розмови повторює одну просту, але важливу для нього істину. Бейсбол — це спосіб життя.
— Люди-бейсболісти один одного знаходять самі. Якщо ти в бейсболі, то це на все життя. Неможливо пограти сезон-два і кинути, — переконує тренер.
Війна, діти та мрії про ренесанс
Війна змінила життя дорослої команди й дитячої школи. Четверо гравців пішли на фронт у 2022 році. Один з них загинув, захищаючи Україну. Команді доводиться грати всі матчі на виїзді через загрози в Сумах. «Ворони» змагаються у Першій лізі чемпіонату України й минулого року стали чемпіонами серед чотирьох команд.
— Нас запрошують до Вищої ліги, але зараз це надто дорого. Ми граємо чотири тури в сезоні, а там — десять. Усі матчі на виїзді — завеликі витрати для нас, — пояснює тренер.
У дитячій секції бейсболом зараз займаються 20 хлопців і 15 дівчат. Це значно менше, ніж було до війни, говорить Роман, тому вони грають усі разом. Тренують їх гравці дорослої команди, які з дитинства у «Воронах».
Для дітей тренування безплатні — спортшкола дає інвентар і форму. Тренери постійно популяризують цей спорт — проводять майстеркласи у школах, на уроках фізкультури дають потримати бити й приміряти рукавички.
За дитячим тренуванням, яке ми відвідали, з лавки за полем і сіткою стежили три мами. Вони віддали своїх дітей на бейсбол лише місяць тому. У двох — доньки, в однієї — син. Усі діти — віком від восьми до десяти років.
— У школу приходив тренер і пропонував безплатні тренування. А ми вважаємо, що спорт — це чудово, якраз літо, є дітям заняття. Вони спробували, тепер головне, що подобається. Ходимо з ними тричі на тиждень — на два тренування та гру, — розповідають мами, доповнюючи одна одну.
Діляться й враженнями дітей, які іноді кажуть: «Мамо, бачила, як я встигла добігти? Принесла очко команді!». Жінки кажуть, що раніше бейсбол бачили лише в американських фільмах. Про сумську команду до цього нічого не знали.
10-річна Каміла прийшла на тренування саме після того, як тренер завітав на урок фізкультури, й розповів про бейсбол. Її це зацікавило, тому хотілося спробувати.
— Мені подобається і ловити, і відбивати. Але більше ловити. Бо якщо кидаєш одне одному й попадаєш у ціль, то легше ловиш. Мені так краще. Хоча буває не туди кидають. Люблю «ловушку», бо хапаєш м’яч нею і тоді рука не буде боліти. Ще запам'яталося, як ми проводили матч, — ділиться своїми враженнями Каміла.
13-річна Каріна підходить поговорити, вдягнена в захист кетчера. Вона займається бейсболом майже два роки. Уже їздила на турнір для дітей до 15 років у Вільнюсі, де змагалися українські й литовські команди. Сум’янки посіли друге місце з чотирьох.
— Спочатку взагалі не знала, що таке бейсбол, і коли прийшла, не дуже розуміла. А потім сподобалося. Зараз граю майже на всіх позиціях. Брала участь вже в кількох чемпіонатах України, а в серпні їхатиму на турнір для команд до 13 років в Італії, — розповідає про плани Каріна.
Одна з мрій Романа Каравая — відновити Little League після війни. Він хоче знову створити систему з чотирма сумськими командами дітей, аби на стадіоні всі вихідні грали в бейсбол.
— Тільки внутрішній чемпіонат дає справжній результат. Якщо наберемо одну команду, толку не буде. А коли є конкуренція між командами, тоді виростають справжні зірки, — переконаний тренер.
Дочка Романа грає у флорбол, а семирічний син цього року почав займатися бейсболом. Тренер не приховує, що прагне передати досвід дітям.
— Хочу створити дрім тім, бо мій малий саме приєднався до команди. Докладу максимум зусиль, щоби повернути дитячу лігу, — стверджує чоловік.
Сумські бейсболісти також мріють про сучасніший стадіон за американськими стандартами. Тренер каже, що мають готовий проєкт для будівництва, який американські благодійники раніше обіцяли профінансувати.
— У нас ідеальне місце в парку для такого стадіону. Потрібен якісний газон з автоматичним поливом, професійне освітлення, обладнані даґаути — лавки для команд, — мріє Роман.
Найбільше досягнення в історії дорослої команди «Воронів» — третє місце в чемпіонаті України, здобуте 15 років тому. Тоді всі гравці отримали звання кандидатів у майстри спорту. Але для Романа важливіші не нагороди, а унікальність кожної гри.
— У бейсболі ніколи не буває однакових матчів. М'яч круглий, куди полетить після удару битою — ніхто не передбачить. Навіть букмекери не можуть точно прогнозувати результат, як у футболі, — пояснює тренер.
Він згадує епізод, коли на матч проти професіоналів з Кропивницького взяли чотирнадцятирічного хлопця — того, що згодом потрапив до збірної. Хлопець грав на позиції шорстопа, де треба «виловлювати» більшість м'ячів.
— Він почав стрибати, падати, робити такі перехоплення. Суперники не розуміли, що це за малий. Вони дорослі професіонали, а йому лише 14. За ту гру хлопця визнали найкращим гравцем матчу, — з батьківською гордістю розповідає Роман.
Він впевнений, що бейсбол має майбутнє в Сумах. Його вихованці дорослішають, деякі стають бізнесменами й готові підтримувати команду. А ще важлива деталь для Романа — дух «Воронів» передається між поколіннями.
— Я впевнений, що всі в Сумах знають про «Воронів». Іншої такої команди немає в області. Бейсбол неможливо забути, якщо хоча б раз стояв у полі. Це назавжди, — вкотре переконує засновник команди, яка вже третє десятиліття не припиняє свій політ і готується до нових звершень.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
