З початком повномасштабної війни близько 37 тисяч українців зникли безвісти, як повідомив Уповноважений з питань прав людини Дмитро Лубінець. Зокрема, це військові після виконання бойових завдань. Першими на сполох б’ють сім’ї та родичі, але пошуки можуть тривати місяцями, а то й роками. Марина Донець з Ромнів розповіла, як вже рік шукає свого чоловіка.
Зник під час другого бойового завдання
Марина Донець — вчителька, близько п’яти років була у декреті. Її чоловік Олег у мирному житті працював торговельним представником. Подружжя має двох синів: одному чотири роки, а іншому — шість. 13 лютого 2023 року Олег став до лав Збройних Сил України. Служив у 25-й десантно-штурмовій бригаді на Луганському напрямку. Рік тому під час бойового завдання Олег зник безвісти.
Щоб не зациклюватися на тяжких думках, його дружина Марина повернулася в професію — вчить дітей географії та біології, а також пробує себе в ролі дитячого психолога. Так вона завантажує себе.
— Олег зник під час другого бойового завдання. Під час першого, як він розповідав, повернулося на базу вісім побратимів з 30. Тоді в бронежилет чоловіка потрапив осколок снаряда, — розповідає Марина.
Олега оглянули медики. Марина говорить, що у військового залишився синець від уламка, який пошкодив м‘які тканини та судини. Лікарі призначили лише мазь.
— Він погано себе почував, не міг спати. Тоді я найняла адвоката, щоб він підказав, як можна забезпечити чоловіку якісний медогляд. Адвокат порадив написати рапорт командиру на повторний медичний огляд — розповідає Марина.
Проте швидко це зробити не вийшло — у військовій частині забракло паперу. Коли він з’явився, Олег написав рапорт, за яким його відправили на рентген. Він мав пройти його після другого бойового завдання, але так цього і не зробив. Зник під час його виконання.
«Зв’язок втрачено — чекайте»
Про те, що Олег зник, Марині повідомили 25 квітня 2023 року.
— Мій чоловік зник 20 квітня, довідку я отримала пізніше. Однак, я й сама знала це ще до повідомлення, адже його побратим вийшов на зв’язок, а чоловік — ні, — згадує Марина.
З 20 квітня вона почала дзвонити за номерами телефонів, якими Олег поділився з нею заздалегідь. У військовій частині їй відповіли, що зник зв’язок з усією ротою.
Марина продовжувала дзвонити за різними номерами, щоб отримати більше інформації. Командир Олега відповів, що нічого не знає, бо знаходиться в іншому місці. Тож, допомогти Марині не зміг.
25 квітня Марина отримала довідку, яка підтверджує, що її чоловік має статус зниклого безвісти. Після цього вона подзвонила комбату і запитала: «Що це значить? Мені сказали, що зв’язку з ротою немає».
— Комбат підтвердив це й сказав, що зв’язку немає й досі. Я перепитала, мовляв, можливо рація просто зламалася? Мені відповіли: «Можливо й так. Якщо будемо щось знати, повідомимо», — розповідає Марина.
Як тривали пошуки
Наступного дня після отримання довідки, що чоловік має статус зниклого безвісти, вони зі старшим сином пішли до поліції подавати заяву. У дитини взяли ДНК-зразок, а жінці дали список організацій, куди вона мусить повідомити про статус чоловіка.
Марина зв’язалася з Координаційним штабом, Національним інформаційним бюро, Червоним Хрестом, а також представниками Луганської та Сумської областей по роботі зі зниклими безвісти. Долучалася до Telegram-каналів, чатів, всюди залишала анкети з особливими прикметами чоловіка.
— Представник Сумської області по роботі зі зниклими безвісти додатково надіслав мені список російських Telegram-груп, де я можу моніторити інформацію про Олега, — розповідає Марина.
Вона каже, що постійно підтримувала зв’язок з його побратимами, комбатом та військовою частиною, але нічого нового їй так і не сказали.
— Побратими мого чоловіка в основному говорять, що він «200-тий», однак немає жодних доказів цього, — говорить жінка.
Також Марина спілкувалася з жінками, чоловіки яких зникли в той самий день, що й Олег. Вони намагалися скооперуватися й дізнатися більше інформації, однак не змогли зібрати все до купи.
Приблизно тоді ж Марині зателефонували із сумського ТЦК, звідки чоловіка відправляли на службу.
— Запросили уточнити дані чоловіка. Я їм диктую рік його народження — 1992, а у відповідь отримую: «Як 92-й? А у нас 95-й записано!». Теж запитували особливі прикмети й фото, — згадує дружина військового.
Жінка сама намагалася знайти чоловіка багатьма способами: через знайомих у СБУ, писала листи представникам Луганської області, навіть президенту. Говорить, відповіді від усіх отримала майже однакові: «Пам’ятаємо, знаємо, шукаємо, але нічим допомогти не можемо — територія знаходиться під окупацією».
Національне інформаційне бюро рекомендує скористатися дорожньою картою родинам, які зіштовхнулися з такою ситуацією. У документі є інструкція, яка допоможе розпочати та пришвидшити пошуки зниклого безвісти військового.
«У нас нічого не змінилося, у нас тато є»
Марина розповідає, що для малечі нічого не змінилося: вони сумують, іноді плачуть, чекають, однак про події з батьком не знають.
— У нас нічого не змінилося, у нас тато є. Вони періодично отримують від нього подарунки. На Новий рік до них приходив Дід Мороз, передавав подарунок від тата, — розповідає Марина.
Діти найбільше відвертали увагу Марини від сумних думок. Жінка каже: якби не вони, то ревіла б у подушку й не вставала б з ліжка.
— Жодного разу діти не бачили моїх сліз. Я могла плакати у полі, в машині та будь-де, аби тільки вони цього не бачили, — говорить дружина військового.
Марина завантажила заняттями не тільки себе, а й синів, аби вони звертали менше уваги на відсутність тата. У малечі насичені дні: додаткові заняття, дошкільна підготовка, секція плавання, англійська мова тощо.
Вона зізнається, що її тригерить, коли бачить дітей, яких батьки приводять на плавання або в кіно. Марині стає сумно, адже у її синів цього немає.
Жінка продовжує моніторити російські та українські Telegram-канали та підтримувати контакт із людьми та службами, які шукають зниклих безвісти осіб.
— Я досі пишу листи та звертаюся до необхідних служб, адже якщо ім’я мого чоловіка не буде на слуху — не буде результату. Вони мають знати, що я продовжую шукати Олега, — говорить Марина.
