Зустрічати земляків завжди приємно, особливо там, де не очікуєш їх побачити. Діяльність вихідців з Сумщини шириться далеко за кордони міста й області. У тексті розповідаємо, хто створив костюм для Павла Скоропадського, як у Києві з'явився музей Ханенків і про архітектора з Сумщини, який проєктував харківські палаци.
Іван Кавалерідзе
Іван Кавалерідзе народився в хуторі Ладанському, зараз — село Новопетрівка Сумської області. Він жив у буремний час, хоч і народився наприкінці спокійного 19 сторіччя. Він встиг повоювати при царі, попрацювати вчителем з малювання у шести школах та театральним режисером у Ромнах, зняти три фільми на Одеській кіностудії та сім на Київській.
Під час Другої світової війни він керував відділом культури Київської міської управи — саме це давало змогу рятувати ув’язнених у Сирецькому концтаборі митців, надати притулок єврейським сім’ям у селах Київської області, рятувати молодь від вивезення до Німеччини, підтримати київську інтелігенцію та зберегти від пограбування культурні цінності.
Кавалерідзе також називають «українським Мікеланджело», адже скульптура була його основним фахом. Митець створив понад 20 скульптур, які стояли у різних містах України: перший повнофігурний пам’ятник Тарасу Шевченку у Ромнах, а також — у Полтаві. Кавалерідзе спроєктував пам’ятник Григорію Сковороді на Контрактовій площі та пам'ятник Ярославу Мудрому в Києві на Золотих воротах.
Він також робив скульптури на замовлення партійного керівництва: пам’ятник Артему у Святогірську, знайомий кожному донеччанину чи Артему в Бахмуті. Останній зруйнували німецькі окупанти, а влада відмовилася відновлювати та звинуватила митця у формалізмі. Також Кавалерідзе спроєктував пам’ятник Леніну в Шостці, але до радянщини намагався повертатися нечасто. Дослідники говорять, що компроміс був єдиним виходом для автора, щоб продовжувати працювати.
Деякі скульптури Кавалерідзе були зруйновані під час революції (пам’ятник княгині Ользі в Києві зруйнували в 1919 році, а відновили у 1996-му), війни (пам’ятник Артему у Бахмуті) або за наказом радянської влади, як пам'ятник Шевченку в Сумах, у 1957 році.
Георгій Нарбут
Художник-графік народився в хуторі Нарбутівка у Чернігівській губернії. Зараз село входить до Березівської сільської громади Шосткинського району на Сумщині. Георгій Нарбут фактично є одним із засновників бренду України, адже саме він розробив перші офіційні українські державні знаки, банкноти, поштові марки та працював над створенням абетки.
Нарбут з самого дитинства захоплювався геральдикою: якось він навіть реконструював козацький герб свого роду, що походив із Глухова. Творчість Нарбута умовно розділяють на два періоди: петербурзький та київський. До Петербурга художник поїхав після закінчення гімназії, щоб здобути вищу освіту. Під час навчання він знайшов власний стиль, досліджував військові атрибути, зброю, геральдику, прапори, герби. Також ілюстрував багато книг, створював обкладинки та прикрашав їх віньєтками.
У 1917 році, за наказом Центральної ради, у Києві створили перший вищий навчальний заклад незалежної УНР — Українську академію мистецтв. Приблизно у той час Нарбут повернувся до України, бо загорівся ідеєю самостійної країни. Він став одним із восьми викладачів академії, а згодом — ректором.
За часів УНР Георгій розробив проєкти поштових марок, акцизних паперів і грошових купюр номіналами у 2, 10, 100, 500, 1000 і 2000 гривень. Після проголошення Української держави Скоропадського, художник намалював Державний герб та Малу державну печатку.
Період Гетьманату став для Нарбута одним із найпродуктивніших, адже саме тоді повернулась «мода» на козацтво. В той час митець розпочав роботу над ілюстраціями для «Енеїди» Котляревського, але встиг закінчити лише один аркуш — «Еней і його військо».
Найважливішим етапом творчості Нарбута стало створення «Української абетки», яка була кульмінацією творчості митця. Під час розробки літер Нарбут поєднав традиції українського рукопису та друкованої книги. Та через хворобу художник не встиг закінчити цей проєкт.
— Нарбут нас графічно «українізував — писав художник Павло Ковжун, один з учнів та дослідників доробку майстра — українська графіка Нарбута рішучо відмежувала нас від чужих графічних впливів, виробила смак і оцінку та точніше означення того, що ми називаємо сучасною українською графікою. Це ж Нарбут увів нам українську графіку в наш портфель через український банкнот, Нарбут рушив нам лист українською поштовою маркою, Нарбут спиняв наше око на українських друках і книжках, відштовхуючи нас від усього чужого, денаціоналізуючого.
Варвара Ханенко
Мала Батьківщина меценатки — Глухів. Старша донька підприємця Ніколи Терещенка захоплювалася старим італійським живописом, майолікою, давньою українською іконою, народним мистецтвом та мріяла про власний музей з самого дитинства. Перші раритети Варвара та її чоловік Богдан придбали під час своєї весільної подорожі Італією. Саме ці твори започаткували унікальну колекцію, що згодом стала основою фондів кількох національних музеїв України. За 50 років Ханенки зібрали 1200 художніх творів, а також багату бібліотеку з мистецтвознавства.
Подружжя продовжило родинну традицію меценатства: утримували лікарні для бідних, сиротинці, пологові будинки. У маєтку Ханенків в селі Оленівка на Київщині Варвара заснувала ткацьку школу, де працював відомий художник з Сумщини Василь Кричевський. Ханенко фінансувала археологічні дослідження Вікентія Хвойки й двічі видавала кількатомний каталог «Старожитності Придніпров’я».
Хворий Богдан Ханенко заповів свою колекцію дружині, щоб вона створила у їхньому домі музей і передала його столиці. Була лише одна умова — музей мав називатися їхнім прізвищем. Після смерті чоловіка, німці, що підтримували Скоропадського пропонували їй перевезти всі предмети за кордон й відкрити музей у Німеччині, але вона вирішила залишилася на Батьківщині. У 1918 році Варвара Ханенко звернулася до Академії наук з пропозицією прийняти колекцію.
Під час Першої світової війни частину колекції евакуювали до Москви, але у 1921 році Варвара змогла повернути її в Україну, хоч і зі значними кількісними втратами — близько 30 картин зникли безслідно.
За більшовиків музей спочатку отримав іншу назву, а потім йому повернули ім’я Ханенків. Це рішення згодом теж скасували через відсутність у Богдана Ханенка «революційних заслуг». Історичну назву музею повернули вже у 1998 році, коли будівлю відкрили після реставрації.
Микола Козловський
Фотограф народився у Сумах, але найбільше визнання отримав, як оспівувач Києва. Майже все своє життя Микола Козловський прожив у місті та з 1948 року працював фотокореспондентом журналу «Огонек» по всій Україні. Для знімків Козловського характерним є зображення «ідеальної соціалістичної реальності» епохи застою: люди на вилицях щасливі, будинки — доглянуті, а робітники на підприємствах завзяті та усміхнені. Попри очевидне ідеологічне спрямування робіт фотографа, його знімки зовсім не уніфіковані та мають власний стиль, який важко сплутати з кимось іншим.
Впродовж своєї кар'єри одного з головних радянських фотографів, Козловський випустив понад три десятки фотокниг, шість з них — присвячені Києву та киянам. Київські фотоальбоми Козловського купували як сувенір після подорожі в столицю на рівні з «Київським тортом». За один з таких фотоальбомів, «Києве мій», Михайло Козловський отримав Шевченківську премію у 1986 році.
Як фотокореспондент Козловський багато мандрував у інших країнах, що було недосяжно для багатьох людей у радянські часи. На початку 1960 років Козловський здійснив велику подорож, після якої з’явилася фотокнига «Через 15 морів та 2 океани».
Мандрівка розпочалася з Болгарії, згодом були Чехія й Франція, потім Африка, Індія та Японія. Фотографії, створені закордоном сильно відрізняються від соцреалістичного іконопису. На них він зображує життя не таким ідеальним, похмурим, але цікавим й місцями навіть екзотичним.
За все життя фотограф не зробив жодного автопортрета, а повну колекцію знімків Козловського можна знайти на Facebook-архіві автора.
Петро Ярославський
Архітектор Петро Ярославський народився в Охтирці у 1750 році. Протягом 30 років він був архітектором Слобідсько-Української губернії й створив плани забудови багатьох міст регіону. У тому числі — історичного центру Харкова.
Фотографій Петра практично не збереглося, як і знімків побудованих ним будівель
Ярославський був універсальним спеціалістом й проєктував абсолютно різні споруди: світські, сакральні, господарчі та фортифікаційні. У 1773 році він співпрацював з першим харківським губернським архітектором Авраамом Вільяновим, коли вони споруджували генерал-губернаторський будинок у Харкові.
У 1804-му там розмістили Харківський університет, тепер це ХНУ імені Каразіна. У 2018 році в одному з корпусів, який входив до комплексу палацу, спалахнула пожежа. З того часу будівлю не ремонтували.
Його вважають основоположником Слобожанської архітектурної школи епохи класицизму. У творчому доробку архітектора — садибний палац під Харковом для Шидловських (Старий Мерчик), одна з церков у Сумах, палац генерала Сабурова в Харкові тощо.
Серед суспільно значущих споруд архітектора — Магістрат в місті Кременчук 1798 року та господарча споруда в Харкові — Провіантський магазин. Дослідники говорять, що побудовані за його проєктами будинки сформували «обличчя» Харкова на ціле 19 століття, хоча пізніше багато з них були зруйновані.