Кажуть, що кохання — це основа світу й те, заради чого варто жити. Воно дарує незабутні миті ніжності й щастя й водночас змушує страждати. Найбільш романтично й образно описують це почуття поети й письменники. У віршах і листах коханим вони відверті й щирі. Здається, через них говорить сама любов. У нашій добірці, присвяченій Дню закоханих, розповідаємо складні, часом трагічні історії кохання людей слова: Олександра Олеся, Василя Стуса, Остапа Вишні. Обережно, у тексті є особисті листування, які можуть зробити боляче.
Зустрів тебе, почав писати
Олександр Олесь (справжнє ім’я Олександр Кандиба) — поет, письменник драматург, майстер інтимної та громадянської лірики. Його вважають одним із найчуттєвіших українських поетів. Він створив славень коханню, відомий під назвою «Чари ночі».
Народився 5 грудня 1878 році в місті Білопілля на Сумщині. Початкову освіту здобув у сільській школі. У 1903 році вступив до Харківського ветеринарного інституту. Того ж року Олександр Кандиба побував на відкритті пам’ятника Івану Котляревському в Полтаві. Там познайомився з Борисом Грінченком, Михайлом Коцюбинським, Лесею Українкою. Літературознавці вважають, що саме цей фактор став визначальним у його творчості. Адже відтоді Олександр Кандиба почав писав лише українською мовою. У той же період письменник знайомиться зі своєю майбутньою дружиною Вірою Свадковською.
Історія кохання
Віра Свадковська навчалася на історико-філологічному відділенні в Петербурзі й жила в одній кімнаті Марусею Кандибою. Одного разу за розмовою дівчата з’ясували, що їхні брати теж разом навчаються у Слов’янську. Навесні 1903 року Віра вирушила на Харківщину навідати свого брата. Та поїздка стала для неї доленосною, бо там вона зустрілася з Олександром Кандибою.
Вони побачилися пізно ввечері. Він спитав: «Ви надовго приїхали?». Вона відповіла: «Це залежить від того, як мене будуть приймати». Вночі вони одне одному снилися. Вірі марилося, що Олександр пропонує їй вийти заміж, а поету — що дівчина відходить від нього, а він її кличе. Цю історію Віра розповіла своїй сестрі Поліні, яка одразу зробила висновок: «Ти вийдеш за нього заміж». На цю репліку одразу отримала відповідь: «Очевидно, так і буде».
Згодом між хлопцем та дівчиною зав’язалося листування: «Зустрів тебе, почав писати. І стала поезія моїм другом, моїм коханням, як тебе, я її кохав і думав про неї», — писав дівчині Олександр.
У квітні 1904 року він приїде до своєї коханої у Санкт-Петербург. Про той період, сповнений весною й палкими почуттями, поет напише вірш «Чари ночі» — славень коханню, який згодом стане народною піснею.
За два роки пара вирушить на відпочинок до Криму. Там Олександр Кандиба працюватиме над своєю дебютною збіркою поезій «З журбою радість обнялась». А ще візьме собі псевдонім — Олександр Олесь, бо саме так називала його кохана Віра. Спогад про це поет закарбував у вірші:
Те ім’я, що мені дала Ти
У дні осяяні тобою,
У сні і вільне, і крилате
Літа і в’ється наді мною.
Його прийму я в свою душу,
Зіллю з своєю кров’ю
Перша збірка Олександра Олеся принесла поету визнання. Відчуваючи успіх, Олександр Олесь напише дружині листа зі словами: «Чи ти думала, що наша книжка буде мати такий успіх, а ім’я, дане тобою, зробиться символом кохання?».
У 1907 році Віра Свадковська та Олександр Кандиба повінчалися. Того ж року в них народився син Олег, відомий пізніше як Олег Ольжич. Сім’я жила бідно. Щоб забезпечити родину співець кохання Олександр Олесь був змушений працювати на київській скотобійні. Краєзнавиця Ганна Черкаська припускає, що певно вигляд крові й передсмертні крики тварин він намагався забути в кав’ярнях, затримуючись там до третьої ночі. Дослідниця пише:
«Світло, музика, сміх, флірт давали поетові забуття, наснажували. Чи варто говорити, що високий, кремезний із буйними чорними кучерями та лагідними сірими очима знаходив чергових муз? Співати пісень про кохання Олесь міг тільки з натхнення, тільки у стані закоханості. Водночас він розповідав дружині про усі свої зальоти, не маючи жодної таємниці, а вона дивилася на чоловіка, як на велику дитину… Чи легко їй було? Ніколи не скаржилася, віддала себе, щоб плекати Україні двох поетів: чоловіка та сина. Так і жила розумна, засмучена, мовчазна».
Коли постав уряд УНР, Олександра Олеся призначили культурним аташе. Спочатку він виїжджає до Будапешта, потім — до Відня, а з 1924 року живе у Празі. Увесь цей час поет сподівається, що повернеться на Батьківщину. У 1921 році до Олександра Олеся дійшли звістки про голод в Україні, де залишилася його сім’я. Він організовує збір коштів для голодуючих, і пише листа до дружини і п’ятнадцятирічного сина Олега.
«Мої дорогі!
Листа від 27 березня я одержав 21 квітня. Дуже засмучений, що ви не одержали грошей, посланих мною… на Академію наук. …Чи дістали ви вже дозвіл на виїзд? …Ждатиму вас у Берліні. …Ах, хоч би швидше! Я вже зневірююсь у ваш приїзд, гублю останнє здоров’я. Ваш приїзд його поверне. А без вас мені нічого не треба. Рутонько! …Я, мабуть, у вівторок виїду знову до Берліну, щоб посунути наперед ваш виїзд. …Зараз я працюю над організацією допомоги голодуючим на Україні, паралельно і в контакті з інтернаціональними організаціями. Вчора мене обрали в комітет.
Цілую. Олесь.
P.S. Моє маленьке Бо! Я і досі уявляю тебе зовсім маленьким… До речі, через місяць почне друкуватись моя маленька на 30 стор. дитяча книжечка, яку я присвячую тобі… Літо хотів би перевести з тобою, десь на селі. Завели б два столи і писали б. А Рута була б нашим критиком. Твої оповідання нові прочитав. Мабуть, і я, старий, не втну! Ти багато дав яскравих, живих моментів з життя відомих істот та так тепло розповів про його. Не кидай писати! З тебе вийдуть люди. Знаю, що ти мене заткнеш за пояс, а нічого не подію! Що ж, затикай рідного батечка за пояс! Хитатимуть голови добрі люди: “Ну й сини пішли!“ Жду тебе! Я ще нічого не бачив. Я все відложив до того моменту, коли тебе побачу. Пиши з кордону.» (Лист опубліковано на сайті «Вичерпно»)
За рік дружина Віра з сином Олегом виїжджають з України до Праги, де й живуть разом з Олександром Олесем. Проте його часто не буває вдома. Як і колись в Києві, він пише вірші в ресторанах і кав’ярнях, захоплюється жінками. Одним із таких захоплень була співачка Марія Фабіанова, вона народила поету другого сина. У 1941 році Олександр Олесь знайомиться з письменницею Галиною Лащенко, до якої теж матиме почуття, і якій присвячуватиме вірші.
1944 рік став для поета ударом. Його сина Олега Ольжича, який на той час був головою Проводу українських націоналістів ОУН, арештували гітлерівці. Невдовзі його закатували до смерті в таборі Заксенхаузен. Ця звістка остаточно підкосила здоров’я Олександра Олеся. Він не підводиться з ліжка. Перед смертю поета його дружина Віра покликала до нього Марію Фабіанову з однорічним сином. Коли чоловік помер, подарувала коханці пасмо його волосся.
Перед тим, як піти в засвіти, Олександр Олесь сказав своїй дружині: «Довго не будеш сама. Без мене не проживеш, бо ти непрактична. Скоро підеш за мною». Вона й справді скоро пішла за ним — у 1948 році. Її поховали у спільній могилі з чоловіком на Ольшанському кладовищі в Празі. «29 січня 2017 року їхній прах після панахиди у Володимирському соборі перепоховано на Лук’янівському кладовищі у Києві. В останню путь подружжю привезли грудочку землі з рідного Білопілля», — зазначено на сайті History.
Так, як Данте любив Беатріче,
Як Петрарка Лауру любив,
Так люблю я тебе, моя пташко,
Хоч тобі я і серце розбив.
Так вже дивно буває на світі:
Друг найближчий – і ворог же твій…
Від руки найніжнішої рани
Заживають в могилі одній.
Коли ж ти будеш? Коли-и-и?
Остап Вишня (справжнє ім’я Павло Губенко) — сатирик, новеліст, перекладач, засновник «усмішок» — нового типу гумористичного фейлетону. Народився у 1889 році неподалік містечка Грунь Зіньківського повіту, нині — це Охтирщина. Після того, як закінчив навчання в школі, здобув медичну освіту. Під час УНР завідував медико-санітарним управлінням Міністерства шляхів сполучень. Борець за незалежність України, учасник партії лівих соціал-демократів (есерів) і товариства «Просвіта». В’язень сталінських таборів.
Історія кохання
Він побачив її на сцені Харківського театру. Молода акторка Варвара Маслюченко грала роль Жанни д’Арк у виставі «Свята Йоанна». «Письменники, які пішли на прем’єру разом з Остапом Вишнею жартували, що він при її появі ледь не стрибав з балкона на сцену. В антрактах же письменник зникав і з’являвся, коли гасили світло, бігав у гримерку підтримати дебютантку», — пише сайт «Українки». На той час Остап Вишня був одружений і мав сина, але не зміг протистояти несподіваному коханню, тож згодом пара побралася.
Здавалося, успіх і щастя крокують поряд з ними. Остап Вишня вже був відомим письменником — визнання приніс власний тип фейлетону під назвою «усмішки». Його називають найбільш знаним в Україні після Шевченка. Книги Остапа Вишні, що виходять мільйонними накладами, вмить розкуповують. Варвара Маслюченко й собі будувала успішну кар’єру: відомі режисери запрошували її зніматися в кіно. Проте все зруйнувала тоталітарна радянська держава.
proslovo.com
proslovo.com
У 1930 році творчість Остапа Вишні почали критикувати. Письменника звинувачували в примітивізмі й націоналізмі, а згодом припинили друкувати. У 1931 році арештували його друга Максима Рильського. У той період Остап Вишня як міг підтримував його родину, а коли приятеля звільнили, забрав його з ріднею до себе в Харків. Потім було самогубство його найкращого друга Миколи Хвильового. Ця втрата стала для письменника справжнім ударом.
Остап Вишня відчував, що за ним стежать. Переживала за нього й дружина Варвара, вона старалася не відпускати чоловіка з дому. У ніч з 25 на 26 грудня 1933 року письменника заарештували. Його звинуватили в належності до української націоналістичної організації й підготовці терактів проти членів уряду і ЦК. Письменника засудили до розстрілу, проте замінили вирок десятьма роками концтабору. Його етапували в Заполяр’я, на поселення в село Чиб’ю Ухтинсько-Печорського виправно-трудового табору (нині — місто Ухта, Республіка Комі).
Тим часом Дружину в’язня Губенка звільнили з театру й вислали з України. Разом зі своєю донькою від першого шлюбу Марією вони оселилися в Архангельську, щоб бути ближчими до місця заслання Остапа Вишні. Ось як описує життя Варвари краєзнавець Анатолій Чернов:
«Жила Варвара Олексіївна з дочкою на острові і ходила на роботу льодом за сім кілометрів. Працювала прибиральницею. Малиш-Федорець (українська співачка та акторка— ред.) запросила Маслюченко до театру. “Варя була на всіх виставах, — згадує співачка, — Вона спершу прийшла до мене в гардеробну з дочкою, якій було 12 років. Одягнена була в якийсь, як вона сказала, “шухав”, ніби брудне пошарпане пальто, а на ногах обмотки. Коли роздяглась, то не хотіла вішати, а скрутила в сувій свій одяг і поклала додолу між калоші, бо там, казала, є досить вошей”. Після заслання Варвара Олексіївна з трудом влаштувалася до маленького пересувного театрика (про це згадує український письменник Леонід Ленч) і вела мандрівне життя».
Водночас дружина Остапа Вишні намагалася отримати дозвіл на спільне проживання сім’ї, але їй відмовили. Натомість дозволили три тижні побути з чоловіком. Після цього в’язня Павла Губенка відіслали на рудник Еджит-Кирта. Єдиною розрадою для подружжя в розлуці стали листи.
Лист до В. О. і М. М. Маслюченків, 17 вересня, 1935 рік.
Пароплав «Шахтер» — Печора.
«Дорогі мої, любі мої, милі мої! Варюшка моя! Мура любенька!
Їду я на рудник. Довго-довго я дивився на те місце на баржі в Кедровому, де я вас, моїх рідних залишив. Уже вас і не видно, — тільки баржа бовваніє, — а я все дивлюсь. Так і розтанули ви, мої любі, в далечині… Яка жорстока дійсність… Та поїхав і їду — з кріпкою надією, що ми ще побачимось і що побачення те не буде таким нервовим, важким, як оце теперішнє, що його нам зіпсували злі люди… В Конецборі ми брали дрова. І довго-довго ми там стояли — годин, мабуть, з чотири чи п’ять. Усе я дивився в бік Кедрового, та вже не видно було нічого… Біля Данилівки (кілом. 40 од Кедрового) вночі зустріли “Соціалізм“ — він там ночував.
Як мені хотілося закричати вам, щоб ви не спізнилися, бо буде він в Кедровому год. о 7 ранку 17/ІХ, тобто сьогодні. Чи встигли ж ви, мої діти, сісти! Оце мене страшенно непокоїть… Про роботу, про житія на руднику не думаю нічого: як буде, так і буде. Знаю, що ти, Варю, зо мною, я не сам, — це головне… Так багато хотілося тобі, Варю моя, на прощання сказати — і подяки слів гарячої за те, що приїхала втішити мене, загнаного, і любові, і пошани, і надії, та кім’ями всі слова в горлі стали од горя і туги, що розлучають нас. Ваші ясні постаті, твоя і Мурина, що стояли сумні на баржі, назавжди залишаться в мене в серці…
Вони мене підтримуватимуть у важкому моєму житті. Здорові б Ви тільки були, щоб я міг ще раз побачити Вас. Не забувайте Вячка, пишіть йому, любіть його — сироту. Він — хороший хлопець і не забуде ніколи Вашої любові… Ваш Павло. Комі».
Лист до В. О. і М. М. Маслюченків, 12 грудня, 1935 рік
«Я в кожному листі, Варюшко, вітаю тебе з твоїм народженням, бо не знаю, чи дістаєш ти мої листи, чи ні. Я — не певен цьому. Отже, ще й ще раз! Господи, чого б тільки не побажав тобі — щоб хоч трохи легше тобі там жилося. Цілую тебе — всю. І очі твої хороші — хай ніколи не смутніють вони… Що з листами? Знаю, що пишеш, — а їх нема. Може вони тут десь залежуються? Це можливо, бо “строгостя“. Це ти май на увазі, пишучи мені. Живемо під багнетами, як і раніше. І не видно “просвітленій”. Та вже позвикали… Скучаю я, Варю, за Вами. Хоч би листи! Яка це мука, коли й слова від вас не дочекаєшся… Посилаю тобі мою любов — і любов, і любов, і повагу, і пошану, і все, що є кращого в мене. І Муретку цілую кріпко і всіх, всіх. Як ще тобі в театрі? Важко чи ні. Цілую кріпко й ніжно. Не забувай. Твій Павло».
Лист до В. О. Маслюченко 19 липня, 1936 pік
«Я дістав сьогодні посилку. Безмірно дякую тобі і цілую, цілую, цілую… Але… грабонули по дорозі. Опис речей є, але нема в посилці. Обидно і гірко. Взагалі, посилки дуже часто грабують у дорозі тут. Запаковувати треба як “броню”. Мені так боляче, що останні твої копійки й муки, труди й любов до мене розграбовують по дорозі… Зараз у мене Гаско. Він звільнився, працює в редакції, їздить по Печорі. Завтра їде в Усу. З Уси дасть тобі телеграму од мене й од себе про побачення і кине цього листа, але я не певен, що цей лист тебе застане в Архангельску. Я тебе так чекаю. Але й боюсь, бо Печора обміліла сильно цього літа… О Господи! Так мене, бідолагу, запроторили, що ні проїхати, ні пройти… А жду я тебе, жду… Невже не приїдеш? Що ж я тоді робитиму… Коли ж ти будеш? Коли-и-и? Цілую тебе, мою голубку вірну. Безконечно хочу тебе обняти, поговорити, подивитись на тебе. Хай буде тобі легко!» (Листи опубліковані на сайті «Дотик словом»).
Варвара Маслюченко знову й знову намагається отримати дозвіл на спільне проживання з чоловіком, проте безрезультатно. У червні 1937 року їм відмовили навіть у побаченні, а за місяць письменнику заборонили листуватися.
Навесні 1938 року Остапа Вишню відправили на додаткове слідство. Саме тоді, зазначає «Укрінформ», Управління північних таборів ОГПУ вдалося до масових страт політв’язнів і керівництва Ухтпечлага. Проте В’язень Губенко захворів на запалення легенів й потрапив до ізолятора. Мабуть, це й врятувало його від розстрілу.
У 1943 році Оспа Вишню звільнили. «…Микита Хрущов на прохання Олександра Довженка умовив Сталіна звільнити Остапа Вишню, аби він своєю творчістю надихав на боротьбу з нацистами та українським підпіллям», — пише Інститут національної пам’яті.
Перед новим 1944 роком письменник приїхав до своєї дружини Варвари в Рязанську область. З того моменту подружжя проведе разом 12 років, дочекавшись реабілітації від судових органів СРСР.
Мені була ти голубинею, що розпростерла два крила
Василь Стус — український поет, дисидент, критик, громадський діяч. Борець за права людини і свободу слова в Радянському Союзі. 13 років життя провів у слідчих ізоляторах, карцерах і таборах. Народився 6 січня 1938 року в селі Рахнівка на Вінниччині. Невдовзі родина з трирічним Василем переїхала в Сталіно (Нині — Донецьк). Після навчання в школі хлопець вступив на факультет української філології педагогічного інституту.
1959 року в «Літературній газеті» друкують перші вірші Василя Стуса. З 1961 року він викладав українську мову в одній зі шкіл Горлівки. У той період йому пропонували стати директором школи, але для цього необхідно було вступити до партії. Василь Стус відмовився це зробити, натомість вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР у Києві. Саме там він познайомився з шістдесятниками Іваном Світличним, Михайлиною Коцюбинською та увійшов до Клубу творчої молоді.
У вересні 1965 в Києві, в кінотеатрі «Україна» відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Напередодні Україною прокотилися масові арешти інтелігенції, тож перед показом Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл влаштували акцію протесту. «Василь піднявся… крикнув, що всі, хто протестує проти арештів, встаньте. Кілька спочатку людей піднялися, потім більше, потім більше. Але не всі…», — так згадує той день Іван Дзюба, — зазначено на сайті Українського інститут національної пам’яті.
За цей вчинок Стуса виключать з аспірантури. Йому доведеться заробляти на життя, працюючи в шахті, на залізниці, будівництві, котельні й метро. І саме в такі скрутні часи Василь Стус вирішує одружитися.
Історія кохання
Уперше вони зустрілися у київському метрополітені. Валентина Попелюх їхала ескалатором, як раптом відчула, що хтось штовхнув її в плече. «Я стою, а він побіг. Полетів… Потім я вийшла до електрички, що в мій бік. Дивлюсь: він тут теж ходить. Потім ми, здається, сіли в різні вагони, я навіть не пам’ятаю. Ще, думаю, біг і крилом зачепив…», — згадувала сама Валентина Попелюх в інтерв’ю Надії Кир’ян.
Того вечора Василь повертався до своєї кімнати у гуртожитку. Його поглинали думки про виключення зі спілки художників Панаса Заливахи, ідеологічний тиск в Інституті літератури. Щоб розвіятися, Василь вирішив прогулятися, й невдовзі опинився біля метра «Хрещатик». Ось як описано момент доленосного знайомства в статті «Василь Стус і Валентина Попелюх: Українські Орфей та Евридика»:
«На ескалаторі рука звично потягнулась до кишені по книжку, але погляд спіткнувся, зупинився на профілі молодої красивої жінки, яка їхала ескалатором трохи нижче від нього. Забувши про книжку, Василь поволі спускався сходами ескалатора. Зупинившись за одну людину вище від неї, він невідривно спостерігав за граційними порухами незнайомки. Це заспокоювало. Відчувши на спині чийсь пронизливий погляд, жінка обернулася. «Ну що це я, справді», — подумав Василь, але очей так і не відвів.
«Що за нахаба! Хіба можна так дивитися на незнайому жінку?» — докоряв її погляд. Незручність не минала, й, не маючи бажання розчинитися в драговині ситуації, Василь радше інстинктивно, аніж осмислено, ринувся східцями донизу, зачепивши «її своїм крилом», як потім це пригадувалося Валі…». Того ж дня вони зустрілися на Святошині, де жила Валентина. У грудні 1965 року пара одружилася, а за рік у них з’явився син Дмитрик.
У 1970 році Василь Стус гостро відреагує на вбивство художниці, правозахисниці й дисидентки Алли Горської. За версією слідства, її зарубав свекор через особисту неприязнь, але рідні й друзі були переконані, що Аллу Горську вбили через політичні мотиви. На похороні, знаючи, що за подією стежать, Василь говорив про те, що це — вбивство, свідоме вбивство, коли з наших лав підло вибивають кращих…
У січні 1972 року Стуса вперше арештували. Ось як описано ті події на сайті «Стус Центр»: «У слідчий ізолятор Київського КДБ поета привезли біля третьої години ночі. Втомлений, роздратований, розгублений 15-годинним обшуком Василь був подібний на канат оголених нервів, з яких випирав лише його борлак».
Василя Стуса звинуватили у зберіганні та розповсюдженні забороненої літератури й засудила на п’ять років таборів і три роки заслання. Покарання він відбуває в Мордовії. В ув’язненні він постійно бунтує, оголошує голодування. В характеристиці начальник колонії вказує, що Стус «В личных беседах ведет себя высокомерно, дерзко, вину свою не признает, пытается оправдаться методом клеветы на КПСС, Советское государство и исправительно-трудовую политику СССР». За це йому постійно оголошують догани й позбаляють права купувати продукти харчування, часто потрапляє до карцеру. Мабуть, єдине, що підтримувало дух подружжя в ті часи — це листи.
Лист В. Стуса до В. Попелюх, січень, 1973 рік
«Дорога моя мамочко Валю!
Вітаю Тебе з Новим роком і бажаю, щоб Ти, молода, здорова, гарна, щаслива, любила мене, і любила мене і любила мене. Василь. Це тобі новорічний дарунок, зроблений із прип’ятських спогадів.
Душа ласкава, наче озеро,
І трохи синім віддає.
Тут, поміж Туровом і Мозирем,
тепер призволення моє
Стоїть налитий сонцем оболок
між успокоєних купав
А біля мене білим соболем
тремтить коханої рукав.
Мені була ти голубинею,
що розпростерла два крила,
і мужем, хлопчиком, дитиною
мене у небо вознесла».
Лист В. Стуса до дружини та сина, вересень, 1973 рік
«День добрий, дорогі мої школярики — першокласнице Вальочку і першокласнику Дмитре! Бачу — в мами зошити чистенькі, охайненькі. Хоч там поскороджено пером, ніби курка (золота!) лапкою (золотою!). А в Дмитра — позагинані краї, ручка в чорнилі, пальці в чорнилі, на носі, на лобі, за вушком — пляма синя! Фе! Ось він, висунувши язичка і поводячи ним услід за лінією, виводить дужку, гачок, бублик, а синій пухир гойдається на пері, поки не лопає і не заливає
білий аркуш косопису шкільного.
Куди ж Ти ходиш до школи, дядьку мій маленький? А якою ручкою пишеш? Кульковою чи з пером? А гарний маєш портфель? А пенал? А читанка — гарна? А як звати вчительку твою? А з ким ти сидиш за партою? А цікаво тобі? А за партою добре сидіти? А як тобі висиджувати всі чотири уроки? Вальочку, переповідж мені про все це — як Дмитро збирався до школи, які перші враження — про ввесь його, сказати б, шкільний інтим. Напиши мені, люба, як Ти ся маєш? Чи не слабуєш, як кума? А як хрещений наш батько? Тримайся, тужко моя, на Тобі ввесь світ».
Лист В. Стуса до дружини, березень, 1977 рік
«Це Ти, Вальочку, в моїх долонях, у моїх мріях, у моїх снивах (од розлуки я став багаторукий, як Шіва) eге ж? Вальочку, люба! Це я гладжу Тебе по голівці — Ти нудишся — дасть Біг, вліті, може, я Тебе заберу до себе — посаджу Тебе на дзиглику — і буду милуватися, берегти, аби й порошинка на Тебе не впала. А Ти примірятимеш золоті черевички, які я Тобі куплю (бо ж буду багатий: гірник — шукач золота). Дружинам тут мед: бери сухий готовий борщ — і кидай у воду: перше є. А на друге є м’ясо, консерви, яйця, вершки, сухе молоко. А на третє є коньяк. А на четверте — морозні пейзажі в дусі Рокуелла Кента (Це я, Господи, це я!), сопки, ягоди — влітку, 60-ступневий мороз узимку. Словом, є все, крім України». (Листи опубліковані на саті «Стус Центр»).
У серпні 1979 року Василь Стус повертається до Києва. Працює у ливарному цеху на заводі, а потім на взуттєвій фабриці. Тоді вступає до Української гельсінської групи, яка вже практично перестала існувати, бо всі її учасники були вже за ґратами.
У травні 1980 року за Василем Стусом прийшли вдруге. Він отримує 10 років таборів і п’ять заслання. За ці роки він не мав жодного побачення з рідними. Як розповідає історик Вахтанг Кіпіані для «Радіо Свобода», під час другого заслання Василь Стус стає правозахисником і вирішує йти до кінця: «Це як метал, коли його розпечують, він змінює форму, а потім знову стає непорушним. Очевидно, якщо його заштовхували в нішу українського націоналіста, то він ним став. Не в ідеологічному сенсі, він був патріотом України. І він вже говорить про те, що колись буде Україна.
А держава, як Стус казав, “тьми, тьми і тьми” зникне. Коли у засланні йому кажуть, що за якусь добре виконану роботу дадуть знак, він відповідає: я цей знак кину вам, бо я не визнаю цю фашистську державу. У 1979 році казати “фашистська держава”, я не знаю, чи були ще люди навіть серед дисидентів, які б так різко говорили».
За всі роки другого ув’язнення Василь Стус жодного разу не бачився з рідними. Йому заборонили це робити за переконня. Він помер в ніч на 4 вересня 1985 року під час безстрокового сухого голодування у таборі в Кучино. Дружина Валентина Попелюх по тому прожила ще 37 років. Її не стало у 2022-му, коли під Києвом йшли бої з росіянами.
Коли б ти знала, як ми є удвох!
Як пропливаєм нерозлийводою
за віком, за нещастям, за собою,
і ледь зчиняється переполох,
коли твоя рука черкає хвилю,
коли торкає дна моя рука,
і враз розлога пам’ять нешвидка
до уст підносить пересохле зілля
із тих лугів, де ми колись цвіли
і перемиті квіти вибирали.
Коли б ти знала, як ми не могли
прощатися, бо все життя єднались
і близились, і разом увійшли
у спільне річище, де скільки плину —
все видно нашу рідну Україну
з журливими кущами бугили.
(Зі збірки Василя Стуса «Час творчості»)
