20 років тому сумські студенти розгорнули наметове містечко у сквері Шевченка. Так почали боротися проти об’єднання трьох університетів міста в один — Сумський національний університет. За п’ять місяців спротиву студентам погрожували, труїли небезпечною речовиною, тримали у відділках міліції та били кийками. Попри це 1 серпня вони рушили в піший похід на Київ, аби відстояти своє право на демократичну освіту. Розповідаємо, чи вдався похід, як студенти жили в наметовому містечку, вигадували перформанси та врешті вплинули на те, що Україна обрала рух до Європи.
Ні СНУ, прокидайтеся
Чутки про об’єднання трьох університетів ширилися поміж сум’ян ще на початку весни 2004 року. У студентів з’являлися запитання: «Коли це станеться, чи поцікавляться їхньою думкою, що буде з факультетами, які будуть дипломи?» — пригадує учасниця студентського спротиву Ірина Меркун. Відповіді вони не отримали, а 20 квітня 2004 року Леонід Кучма підписав указ про створення СНУ — Сумського національного університету. Планували об’єднати три сумські університети: державний, педагогічний та аграрний.
Учасник руху спротиву Віктор Бобиренко пригадує, що таке рішення офіційно називали дотриманням Болонського процесу — реформи, яка мала покращити систему вищої освіти у європейських країнах. Втім, очільником нового університету обрали ректора аграрного — Олександра Царенка. Незабаром мали відбутися вибори Президента України, тож тепер Царенко міг впливати на голоси студентів трьох закладів. Тому об’єднання було політичним рішенням, — вважає Віктор Бобиренко.
— Олександр Царенко був соратником Медведчука, очолював у Сумах СДПУ (о) — соціал-демократичну партію (об’єднану). Кум Путіна був заступником лідера партії, а потім зайняв і його позицію. Також Царенко в аграрному університеті мав репутацію царя, якого треба слухати. Під час голосування на парламентських виборах 2002 року студенти у виборчій дільниці аграрного університету показували свої бюлетені, а лише потім кидали їх в урни. Це зафіксували на фото. Тож свобода вибору, демократичність — це точно не про Царенка, — згадує Віктор Бобиренко.
Студентів обурило таке рішення та спосіб, у який об’єднували три університети. Вирішили діяти. Лідери студентського самоврядування СумДУ, зокрема, студентська ректорка Ірина Меркун, звернулися до Молодіжного націоналістичного конгресу. Офіс організації розташовувався на вулиці Горького, яка зараз — Британська. Там студентам порадили чинити спротив.
Початок спротиву
Спочатку студенти писали листи до Міністерства освіти й науки, Президента, Сумської ОДА, ректорів сумських університетів. Просили скасувати указ про об’єднання. Наприкінці квітня відбувся перший мітинг. Зібралося близько 300 людей, пригадує Віктор Бобиренко. Студенти приховали обличчя під хустками, боялися, що їх впізнають.
— Дехто з викладачів, професорів СумДУ підтримували студентів, обіцяли «не помічати», коли ті йшли замість пар на пікети чи мітинги. Виступати разом зі студентами наважувалася меншість. У травні в аграрному університеті організували засідання, де мали обговорити, як об’єднання позитивно вплине на систему освіти. Туди запросили старост університетів, покликали й майбутнього очільника СНУ Царенка. Думали, студенти боятимуться висловити думку. Натомість діти, так я їх називав, вигадали дещо креативне, — розповідає Віктор Бобиренко.
Ексзаступниця Міністра молоді й спорту Марина Попатенко навесні 2004 року здобувала освіту в СумДУ. Вивчала на третьому курсі менеджмент. Разом з одногрупниками вони вирішили прийти на це саме засідання в аграрному університеті.
— Чутки про об’єднання ми обговорювали між собою під час практики на заводі «Сумське машинобудівне НВО». Одного дня після занять на підприємстві я вирішила вперше доєднатися до руху спротиву. Якраз було засідання в аграрному університеті. Всі старости домовилися і прийшли в заклад у чорному одязі та з квітами в руках. Так символізували, що у нас траур, — пригадує Марина Попатенко.
12 травня студентське самоврядування покликали на нараду в адміністрацію. Понад три години чиновники переконували їх не чинити спротив, говорили, що об’єднання піде на користь. Студентам перешкоджали висловити думку, пригадує тоді студректорка СумДУ Ірина Меркун. Тому вони вирішили їхати в Київ — пікетувати Верховну Раду: «Не слухаєте нас тут, послухають там», — пригадує Ірина.
— 13 травня 13 людей були вже під Верховною Радою, стояли з плакатами «Ні СНУ (Сумському національному університету)», «Не дамо розвалити нашу альма-матер». У парламенті в цей час відбувалося слухання про вищу освіту. Побачивши нас, один із нардепів провів усередину, а потім на слуханні запитав у залу: «Ви зараз реформуєте вищу освіту, а під Верховною Радою стоять студенти, яких не вислухали?», — пригадує Ірина.
На дії студентів влада відреагувала 22 червня — вийшла постанова відповідно до указу Кучми. У ній йшлося, що університети об’єднають, і у вересні запрацює СНУ. У СумДУ почали знімати вивіски, викладачів змушували писати заяви на звільнення, аби потім перейти в інший заклад. Так влада підлила олії у вогонь, вважає Віктор Бобиренко. Відтепер студенти не приховували обличчя хустками, а діяли рішуче.
Різнокольорові намети, у яких вирувало життя
У сквері імені Тараса Шевченка розгорнули 30 різнокольорових наметів, повісили український прапор, а на стовбурах дерев розмістили плакати: «Сумські студенти не будуть мовчати», «СНУ — не ВУЗ, Царенко — не ректор», «Без СНУ. Поверніть місту вищу освіту», «Студенти — не бидло, ректор — не цар». Так виглядало наметове містечко, яке вперше облаштували 28 червня — у День Конституції України.
— Цього дня представники адміністрації, зокрема, і тодішній голова ОДА Сумщини Щербань, мали урочисто класти квіти до пам'ятника, — розповідає Віктор Бобиренко. — Студенти скористалися можливістю — створили наметове містечко. Адміністрація була шокована. Того дня з промовою мала виступати Ірина Меркун, я їй підказав, що указ про об’єднання університетів Кучма видав у день народження Гітлера — 20 квітня. Це вона використала у промові:
Відтоді до наметового містечка почало долучатися ще більше людей. Щоденно там перебувало від 200 до 500 учасників руху спротиву, пригадує Віктор Бобиренко. У наметового містечка була власна «банка для донатів», в яку охочі сум’яни кидали гроші, аби підтримати студентів. Одного разу назбирали 1000 гривень. На той момент це була чимала сума, як 10 000 сьогодні. Студенти розділилися на кілька груп із різними обов’язками. Треба було закупити продукти й приготувати їжу, охороняти містечко й пропускати відвідувачів, рахувати надходження і витрати коштів, займатися інформаційною роботою — майструвати плакати, роздавати листівки, створювати стенди із роздруківками про найближчі події.
— Вранці ми прокидалися і йшли вмиватися в сусідні кав’ярні, пили каву. Поверталися в наметове містечко снідати. Їсти готували лише перевірені студенти, або їхні матері. До кухні допускали лише тих, кому довіряли, бо боялися, що нас отруять. Потім починали працювати. Я, наприклад, ходила на пікети до адміністрації чи просто центром міста, роздавала сум’янам інформаційні листівки, — пригадує учасниця студентського спротиву Марина Попатенко.
«Стали навколо наметів, і ніхто не зміг розірвати цей ланцюг»
Час від часу до наметового містечка приїжджали лідери різних політичних сил, загальнонаціональні газети й телеканали, представники МОН України. Також мітингувальників відвідували студенти з Харкова, Львова, Києва. Хоча це були поодинокі випадки, говорить Віктор Бобиренко. Так студенти вчилися комунікувати зі всіма. Тим часом ночувати в таборі стало небезпечно.
— Кілька разів наші намети намагалися знести люди із прикритими обличчями, інколи це робила тодішня міліція. Під час одного з таких нападів, пригадую, був дощ. Тоді ми всі взялися за руки, стали навколо наметів, і ніхто не міг розірвати цей ланцюг. Кілька разів табір закидували невідомою речовиною. У містечку смерділо, студенти непритомніли, їх нудило, носом йшла кров. Потім ми дізналися, що то був креозот — речовина, якою змащують дерев’яні шпали, — говорить учасниця спротиву Марина Попатенко.
Ірина Меркун говорить, що адміністрація і міліція погрожували батькам дітей, говорили, що звільнять їх. А студентів то залякували виключенням з університету, то пропонували квитки на море, аби хоч поїхали звідси. За кілька тижнів існування наметового містечка хтось створив сайт «sumy-bespredel.narod», де публікували правдиву інформацію про спротив. Але адміністратор сайту невідомий і досі, говорять учасники спротиву. Писали про події, дотримуючись балансу думок, газети «Панорама», «Ваш Шанс» і «Данкор». Телеканал «Відікон» тоді відмовлявся подавати думки студентів, пригадує Ірина.
— Журналісти «Відікону» в сюжетах говорили про об’єднання університетів, як про щось хороше, нашої думки не запитували. З часом сум’яни почали цікавитися, чи довго телеканал мовчатиме про іншу сторону конфлікту? Тоді мене й професора СумДУ Леоніда Мельника, який підтримував студентів, запросили на прямий ефір до «Відікону». Дізнавшись про це, я швидко їхала із пікету в Києві до Сум. До студії прибула вчасно. Проте за 15 хвилин до ефіру нам повідомили, що маю піти або я, або професор, бо залишився лише один стілець. Разом із групою підтримки вирішили, що піду я. Оскільки спротив почали й очолюють студенти, вони й мають представляти позицію університету. Тож від аграрного та педагогічного були ректори й професори, а від СумДУ — студентка, — пояснює Ірина Меркун.
Але Ірина не розгубилася, спростувала, що об’єднання піде на користь, що студенти не мають втручатися, і, на її думку, добре впоралася. Коли після ефіру вона виходила зі студії, почула аплодисменти. Піднявши голову, побачила, що це люди із балконів їй аплодують. Саме тоді відчула, що промова вдалася.
Студенти намагалися робити креативні кампанії, з гумором реагувати на залякування і зневагу. Коли ширилися чутки, що в наметовому таборі лише «двієчники», студенти на інформаційному стенді повісили копії власних грамот і нагород, залікових книжок із п’ятірками та дипломів із відзнакою. Одного дня проводили культурну акцію «Ні СНУ». На листі ДСП усі охочі малювали графіті про студентський спротив. А ще студенти «відправляли» Царенка в космос: до паперової фігури ректора кріпили повітряні кульки, а потім здіймали фігуру в небо.
«Заборонили йти пішки, а ми вирішили плигати до Києва»
За кілька тижнів липня про спротив стали говорити менше, щоденні виступи й пікети студентів стали звичними. Про скасування указу й постанови про об’єднання університетів не йшлося. Тому студенти вирішили йти в похід на Київ, аби там розгорнути наметове містечко.
У Сумах, в ніч із 31 липня на 1 серпня, міліція за ноги діставала студентів із наметів та везла у відділок, аби похід не відбувся.
— Тієї ночі мене за ноги діставали з намету, я відчував удари кийками. Звичайно, міліція має виконувати накази, але не проти людей, як вона це робила, — пригадує учасник студентського спротиву Сергій Свердленко у фільмі «Громада може».
Міліції вдалося затримати кількох людей, але правоохоронці не знали, що інша група вже рухалася трасою «Суми — Київ». За ними їхали автобуси з речами й наметами. Часом підвозили тих, хто втомився. Вдень вони долали близько 30 кілометрів, ночували в наметах у лісах. Учасники пригадують, що із кущів за ними хтось стежив, а міліція кілька разів під’їжджала і переписувала їхні прізвища.
Через кілька днів походу суддя Роменського суду видала рішення про заборону йти пішки трасою «Суми — Київ». У рішенні писали, що рухатися дорогою небезпечно, адже студентів можуть збити автомобілі.
— Але насправді нас хотіли зупинити. Втім, діти креативні — від імені Спілки української молоді повідомили, що не йтимуть, а плигатимуть до Києва, або йтимуть по-пластунськи чи ще якось. Пізніше для безпеки ми розділилися на кілька груп, одні йшли трасою, інші — лісами, — пригадує Віктор Бобиренко.
6 серпня у селі Андріяшівка на Сумщині, що за 10-15 кілометрів від Полтавської області, студентів почала затримувати міліція і вести у відділки. У Сумах біля адміністрації того дня зібрали 30-тисячний мітинг, вимагали відпустити студентів. Він тривав п’ять годин, а студентів звільнили через добу. Група людей, що від’єдналася, вже рухалася Полтавською областю.
— 10 серпня студенти були вже в Харківцях на Полтавщині. У пішому поході я участь не брала, залишалася у наметовому містечку, інформувала сум’ян, що відбувається з учасниками спротиву. Але вирішила поїхати в Харківці, підтримати їх, там і дізналася чудову звістку, — згадує Марина Попатенко.
10 серпня 2004 року Кучма скасував указ про створення Сумського національного університету. Учасники студентського спротиву спочатку думали, що це поступка, аби вони повернулися. Тому розділилися: одні повернулися в Суми, інші поїхали в Київ, домовлятися про скасування постанови. Врешті цю вимогу Верховна Рада виконала.
За п'ять місяців подорослішали на кілька років
Студентський спротив 2004 року називають революцією на траві. Але учасники кажуть, вони були й на траві, і на граніті, і на землі, і під Верховною Радою. У житті кожного з них ті події залишили слід — усі вони зрозуміли, що можуть впливати на зміни в країні й будувати європейське суспільство. Студентка Марина Попатенко після участі в спротиві пішла стажуватися в Управління молоді й спорту Сумської ОДА. Хотіла змінити те, як влада комунікувала з молоддю. Врешті Марина Попатенко до 2023 року працювала заступницею Міністра молоді й спорту, а зараз — очолює правління Асоціації молодіжних працівників України. Віктор Бобиренко віднедавна тренер з лідерства, експерт громадської організації «Бюро аналізу політики». Студентська ректорка Ірина Меркун сьогодні керує відділом маркетингу на ТОВ «Керамейя», а з 2010 року очолює профспілку підприємства.
