Руслана Ключко — художниця, ілюстраторка і фотографка родом із міста Хутір-Михайлівський на Сумщині. Найбільше її цікавлять теми ландшафту, пам’яті, емоційного та чуттєвого досвіду. У своїх роботах авторка часто заглиблюється в локальні контексти та сімейні архіви, комбінує міфи з історіями та особистими досвідами.
З початком повномасштабного вторгнення вона документує війну у своїй творчості — графіці, фото і книгах. Для Руслани це спосіб рефлексувати у мистецькій формі. Цукр поговорив із мисткинею про дорослішання на руїнах, покоління витіснених поетів 1970-х та осмислення ролі мистецтва під час війни.
Рефлексії на руїнах цукрового заводу
Руслана Ключко любила малювати з дитинства, гарно вчилася та закінчила школу із золотою медаллю. Люди довкола говорили шукати «серйозну професію» — вона ж тягнулася до творчості.
Батьки підтримали цей потяг і у 2019-му оплатили дворічний контракт у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. А згодом завдяки високим оцінкам Руслана зуміла перейти на бюджет. Цьогоріч мисткиня завершує магістратуру в цій академії.
Руслані було тяжко покидати рідне місто після вступу в університет. Ще важче їй стало під час великої війни, адже Хутір-Михайлівський лежить неподалік кордону з Росією. У лютому 2022 року місто опинилося в окупації, а звільнили його лише у квітні. Ці події ще більше посилили відчуття зв'язку з домом.
Цей зв'язок вона відобразила у своїх роботах. Руслана створила артбук «Hometown» на основі світлин руїн місцевого цукрового заводу. У 1855 році його побудував мільйонер Нікола Терещенко, який скупив навколишні землі. Бабуся і дідусь Руслани працювали на цьому заводі аж до його руйнації у 1990-х.
— Я ще з дитинства пам'ятаю ці великі стіни й те, як все поступово розбивали на цеглу і діставали металеві труби. У цій книзі я б хотіла запросити читача до роздумів і діалогу: «А чому утворилися ці руїни? Чому множаться і нашаровуються?» — міркує мисткиня.
Тему цукрового заводу Руслана продовжує у цьогорічному проєкті «Доля не цукор, та і життя не мед». У ньому вона презентує великі фроттажі. Це роботи, виконані в техніці рельєфного заштриховування, коли під аркуш кладуть якийсь предмет, зафарбовують поверхню олівцем, і в такий спосіб відтворюють фактуру предмета.
Також частиною проєкту є бабусина папка для паперів, в якій зберігаються художні графюри, що теж створила Руслана. На них є підписи з прислів'ями й приказками її бабусі, які авторка переробила під «цукрову тематику». Цієї зими по заводу вдарили КАБами, саме коли Руслана була в місті. Цей проєкт про завод мисткиня називає одним з найактуальніших серед її робіт. З ним вона планує зробити виставку.
Ще одна робота, повʼязана з домом, — документальний фотопроєкт «Сіра зона». Туди увійшли знимки фотографині з початку повномасштабної війни. Руслана поступово оновлює фотоархів та відстежує зміни у місті.
Руслана хоче не лише документувати наслідки повномасштабної війни у рідному місті, але й своїм мистецтвом комунікувати зі світом про те, що відбувається на Сумщині. На її погляд, інформації про ці події зараз бракує.
Зерно, посаджене в чоботах
Авторка працює в різних форматах медіа, найбільше з яких любить графіку, фотографію та книги. А перед створенням творчого продукту міркує не про техніку чи тип медіа, а про ідею. Медіа, на її погляд, мусить збігатися із задумом.
— У фото є документальність. Але врешті настає момент, коли думаєш: чи сфотографувати, чи зробити малюнок? Ще мені дуже подобається книга — це містке медіа, яке витримує насиченість ідеями, інформацією та візуальними зображеннями, — розповідає Руслана.
Також авторка вивчає нові мистецькі напрями, наприклад, лендарт. Цього літа мисткиня проходила школу в художниці Наталії Лісової й каже, що цей вид мистецтва є логічним продовженням її творчості.
— Західні практики лендарту відрізняються від наших. Наприклад, якщо подивитися на американських лендартистів, то вони сильно втручаються в природу, перетворення середовища, більш націлено працюють на зміни. А ми шукаємо речі, які вже існують у природі. Для українців земля вже має особливе значення. Я бачу це в роботах інших художників, які більш турботливо ставляться до творчого процесу, — каже дівчина.
Одна з робіт авторки у жанрі лендарту — «Бабусин сад». У мініінсталяціях Руслана метафорично розповідає історії з бабусиного життя. Перша з них — зерно, посаджене в чоботах.
Політика в мистецтві й видимість забутих поетів
Однією з мистецьких форм, які цікавлять мисткиню, є зіни. Це невеликі самвидавні роботи, де тексти поєднують із зображеннями. Зіни можуть бути на різні теми — від політики та психології до екології, сексуальності та моди. Цікаво, що автор сам формує структуру цієї роботи.
— На противагу звичайним книгам — ти не залежиш від видавництва, редактора і масового смаку. Це передовсім форма, яка виникає із потреби діалогу з глядачем та висловлення ідеї, — говорить Руслана Ключко.
Серед власних прикладів вона називає зін «Хто не трава» на основі віршів Миколи Воробйова. Це представник витісненого покоління українських поетів 1970-х. Для цієї роботи авторка співпрацювала з друзями-літературознавцями, а на презентацію запрошували самого Воробйова.
— Це робота про те, щоб надати більшої видимості поезії Воробйова й подумати, чому це покоління вважають витісненим. Якщо про дисидентів і Розстріляне відродження говорять багато, чому саме це покоління досі настільки маловідоме? — міркує мисткиня.
Також у межах виставки «Покоління 33» представили три ілюстрації авторки до книги Віктора Близнеця «Земля світлячків». Руслана виконала їх у межах дипломного проєкту після четвертого курсу.
— У нас було завдання зробити серію дитячих ілюстрацій. Їх вважають найскладнішими для ілюстрування. Якщо в прозовій літературі для дорослих ти йдеш просто за текстом, то в дитячій важливо, щоб візуал захоплював дитину. І тут роль художника надзвичайно важлива, — каже Руслана Ключко.
За сюжетом книги лісовий народ бореться проти загарбників. Мисткині ця тема перегукується з сучасною війною.
Наразі магістерська робота Руслани теж повʼязана з творчістю забутого поета — це ілюстрації до віршів її земляка Володимира Затуливітра. Його книги важко знайти, але друзі Руслани допомогли й з цим завданням — відшукали збірку його поезій.
— Так цікаво вийшло, що я нещодавно переїхала в інший район Києва й тепер живу в тому ж будинку, де жив Затуливітер. Це посилило зв'язок із домом. Його вірші, написані 40-50 років тому, перегукуються із сьогоденням. Вони не про події, а про стан.
Магістерська робота Руслани складається із серії чотириметрових ландшафтів. Художниця комбінує фотографію й малюнок, ніби демонструючи, як з вікна потяга чи машини тягнуться пейзажі, що ведуть додому.
— Мені подобається ілюстрування поезії, бо не обов'язково йти прямо за текстом. Поезія дає більше свободи мені як художниці. Це цікаво, — каже авторка.
Беззвучно до глухоти
Однією з найбільш особливих виставок Руслана називає «У тридесятому царстві». Вона відбулася цього літа в просторі «Кут», що в Києві. Це була її перша персональна виставка в столиці. «У тридесятому царстві» — це фотопроєкт, який авторка знимкувала в Хутір-Михайлівському. Мисткиня рефлексує на теми дорослішання, повʼязаного з війною. Також на процес роботи наклались особисті переживання й прочитані тексти про казку.
Коли почалася повномасштабна війна, Руслані виповнилося 20 років. Рефлексуючи про те, як ці події вплинули на її творчість, авторка говорить про дорослішання на руїнах. Якщо до цього вона працювала на інтуїтивно-емоційному рівні, зараз, під час великої війни, їй важливо працювати з інтелектуальними ідеями. Продумувати концепт і посил до авдиторії з більшою відповідальністю і турботою. Думати про те, як не ретравматизувати, а наштовхнути на рефлексії.
— За пів року після повномасштабного вторгнення в мене відбулася сильна внутрішня криза. Навіщо комусь моє мистецтво? Що воно змінить? А потім поступово з'явилося розуміння, що для мене мистецтво — це про розділений досвід. Про те, як кожна людина може проживати ці події. Я можу поставити неочевидні питання або наштовхнути когось до внутрішніх рефлексій. Це допомагає вилікуватися внутрішньо як мені, так і, можливо, глядачеві, — вважає Руслана Ключко.
У перший рік повномасштабної війни у липні відбулася її виставка «Беззвучно до глухоти». Її центральними ідеями були усамітнення як одна з умов творчої практики, самотність під час пандемії й самоізоляції та самотність під час російсько-української війни.
Тоді Руслана презентувала свій мінівізуальний щоденник. Вона зробила його під час резиденції в Литві, де досить сильно травмувала ногу і не могла виходити з дому.
— У мене з'явилася нова рутина, пов'язана з тим, що довелося піклуватися про цю ногу, робити пов'язки й фіксувати все на камеру. Це шлях до зцілення, який кожен може інтерпретувати по-різному, — розповідає вона.
Руслані цікаво спостерігати, в чому саме люди знаходять сили, щоб рухатися далі і як можна підтримати себе в ці складні часи. Для неї такою цілющою силою є мистецтво, а ще спільнота друзів-однодумців.
— Мені важливо думати про те, що життя триває і ми маємо право бути щасливими, — каже мисткиня.
Більше робіт Руслани можна побачити на її сайті за цим посиланням.