У березні на Сумщині значно посилились обстріли. Через це люди, зокрема з Великописарівської громади, евакуювалися. 23 людей приїхали на Буковину та лишилися у селі Круглик біля Хотина. Цукр і чернівецьке медіа Шпальта поговорили з евакуйованими, працівниками «Центру надання соціальних послуг» у регіоні та головою Великописарівської громади. Про деталі евакуації, життя на Буковині та тугу за рідними домівками — далі у матеріалі.
Донька навчилася розрізняти виходи та приходи
— 12 років не палив. Кинув у 2010 році. А в перший день повномасштабки побачив, як через подвір'я летіли ракети, і запалив. Лягав спати та думав: «Господи, дай нам дожити до ранку». Бо вдень не так страшно, навіть якщо щось літає, а от вночі ці приходи чи виходи чути сильно. Особливо дітям — вони прокидаються, їх потрібно відвести в безпечне місце, заспокоїти, — розповідає Олексій з Великої Писарівки.
Він приїхав на Буковину разом із дружиною та дітьми в березні. Від рідного селища до Росії близько семи кілометрів, тому звуки артилерії та ворожої техніки люди чули добре та запам’ятали надовго.
— Там постійно вибухало, тому донька навчилася розрізняти виходи та приходи. Також ми казали дітям: якщо десь свистить над головою, то не страшно, то не наше. А уже як шумить, то треба негайно падати додолу, на подвір'ї ти чи в будинку, — згадує чоловік.
Спочатку сім'я Олексія евакуювалася до Охтирки. Чоловік залишився пильнувати за домівкою і господарством. Але після кількох неспокійних ночей вирішив покинути Велику Писарівку та поїхати до родини.
Щодня відправляли евакуаційні автобуси
Евакуація з Великописарівської громади почалася 12 березня, коли росіяни стали частіше обстрілювати прикордоння. Експерт військового порталу Defense Express Іван Киричевський казав, що ці обстріли могли бути пов’язані з роботою РДК.
Людмила Бірюкова, голова громади, говорить, що працівники евакуаційного штабу спілкувалися з охочими виїхати, затверджували маршрути, людей вивозили шкільними автобусами. Поліція допомагала дістатися до бусів маломобільним людям.
— Усіх збирали в укриттях і щодня о 10:00 відправляли в евакуаційних автобусах. Зазвичай це проходило під потужними обстрілами, але всі охочі успішно виїхали до Охтирки та села Грунь. Частина людей досі там залишилася. Тим, хто хотів їхати далі, допомагала Сумська ОВА.
Найбільше жителів Великописарівської громади переселилися до сусідньої Кириківської, трохи менше — до Охтирки, Лебедина, Сум, Харкова. Олексій згадує — думав, що повернеться через два-три дні, тому збирався поспіхом.
— Взяв пакет з документами, шкарпетки, футболку, пару штанів, білизну. Телефони й техніку забрала ще жінка дітям для навчання. А так багато речей ще залишилося вдома. Всього ж усе одно не забереш із собою, — каже чоловік.
В Охтирці сім’я жила з іншими евакуйованими у спільному приміщенні. Згодом влада запропонувала відвезти дітей на відпочинок на Буковину.
— Спочатку нас привезли до Сум, потім посадили на потяг до Києва. Там пробули в залі очікування майже до вечора й сіли на потяг до Чернівців. У кожного з евакуйованих було до 10 сумок, — розповідає Олексій.
Головне — пережити цей час у безпеці
На Буковині евакуйованих заселили до шелтера у селі Круглик біля Хотина. Тут облаштували окремі кімнати для кожної сім'ї, кухню, душові.
— простір, де живуть евакуйовані, облаштували в межах експериментального проєкту кабміну «Життєстійкість», — розповідає Наталія Проскурняк, начальниця «Центру надання соціальних послуг» Хотинської міськради.
— У межах проєкту ми проводимо різні заходи, працюємо з дорослими й дітьми. Вони зустрічаються з психологом, проходять арттерапії, соціальну адаптацію тощо, — каже Наталія.
Шелтер облаштували на другому поверсі колишньої сільської ради. На першому з окремим входом працює дитячий садочок. До нього вже ходять двоє дітей із Сумщини. Психологиня «Центру надання соціальних послуг» Інна розповідає, що попри стрес, діти легко йдуть на контакт.
— Вони щиріші за дорослих. Зараз важливо, щоб вони звикли до нового місця. Але, попри це, не забувають власну домівку. Недавно на арттерапії ми малювали фортецю, і деякі діти зображували Хотинську фортецю, яка неподалік. Але все одно багато хто казав, що їхня фортеця — на Сумщині, — розповідає Інна.
Анастасія, донька Олексія, в садочку до обіду — плаче, коли залишається без батьків на довший період.
— Зараз для нас головне пережити цей час в безпечному для дітей місці. Щоб вони відпочили, набралися сил, здоров'я і були в безпеці. Від наших дій зараз залежить їхня майбутня доля, — каже Олексій.
По приїзду міська рада передала великописарівцям засоби гігієни та продуктові набори, гуманітарну допомогу виділили буковинські волонтерські організації та місцеві жителі. Олексій розповідає, що умовами проживання задоволені, але деякі проблеми лишаються. Так, до прикладу, у селі не вистачає питної та технічної води. Також у шелтері поки немає інтернету, який потрібен дітям для дистанційного навчання.
У 39 важко побудувати нове життя
Коли рідня виїжджала, їм сказали, що вони зможуть повернутися за два тижні, але після декількох атак на Сумську область евакуйованим порекомендували поки залишатися на Буковині.
Періодично Олексій телефонує до знайомих у рідному селищі. Питає чи домівка ціла та не пограбована. Каже, — мародерства місцеві інколи бояться більше, ніж снарядів.
Деякі знайомі Олексія уже почали повертатися до Великої Писарівки, розбудовувати свої домівки, а інші — починають нове життя в інших регіонах. Але він та його родина поки ще не вирішила, яким буде їхній наступний крок.
— Якби я був молодшим, можна було б щось і тут почати, а так у 39 нове життя важко побудувати, сили вже не ті. До того ж скоро потрібно садити картоплю, щоб не просити потім у людей, — каже Олексій.
Колишні роботодавці уже пропонують роботу вдома, бо «рук» на Сумщині не вистачає. До шелтера також недавно приїжджали працівники центру зайнятості та пропонували підшукати роботу на місцях.
Вони буквально бояться майбутнього
— Життя повертається, — каже голова Великописарівської громади.
У березні тут жили близько восьми тисяч людей, говорить Бірюкова. Зараз лишається третина, люди повертаються, щоб садити городи. Останнім часом обстріли порідшали, на більшості вулиць відновили світло, зараз лагодять газопостачання. DW писали, що поліцейські продовжують стежити за порядком. Місцеві жителі кажуть, що у Великій Писарівці були мародери, але правоохоронці це спростовують.
У селищі відчинені кілька магазинів, а дехто вже почав відновлювати свої будинки. Людмила Бірюкова додала Суспільному, що про відновлення та компенсації говоритимуть, коли налагодять роботу відповідних служб, які зараз виїхали за межі громади.
Психологиня Інна розповідає, що мешканці шелтера зараз у великому стресі через невизначеність та думки про власне майбутнє.
— Із дорослими потрібно працювати індивідуально, бо часто вони не хочуть виносити на загал свої проблеми та почуття. А коли ми з ними віч-на-віч, то вони уже легше йдуть на контакт, — каже психологиня. — Значна частина нашої роботи також зараз полягає в тому, щоб вивести їх з цього стресу. Адже вони зараз буквально бояться майбутнього, — додає Наталія Проскурняк.
Попри проблеми з електрикою, мобільним зв'язком, понищеним житлом, всі хочуть додому, каже Олексій. Хто їде зібрати нажиті за десятки років речі, інші — відновлюють будинки та намагаються призвичаїтись до нових умов.
— Хочеться додому, кожної хвилини хочеться. Вранці вже думаю: «Все, поїду». Але нема зараз жодної гарантії, що Росія не буде бити по Великій Писарівці знову, й буде куди повертатися. Не дай Боже, приїдемо й знову десь поряд прилетить. Це ми зараз змогли на автобусі виїхати, а наступного разу такої можливості може й не бути, — каже Олексій.
