Знайомтеся, Володимир «Мазай» Абрамов. Саме цього чоловіка з п’ятьома автоматами за спиною зафільмували на Соборній у Сумах на початку повномасштабного вторгнення. Відео, на якому Мазай везе на велосипеді зброю, тоді миттєво розлетілося соціальними мережами. Сьогодні — це важливий спогад про оборону міста для багатьох сум’ян.
Розповідаємо, куди Мазай повіз автомати, як захищав Суми, і чому нещодавно кидав милиці посеред дороги.
До складу з автоматами мчав із Карпатських гір
25 лютого 2022 року близько полудня 56-річний Володимир Абрамов тоді ще без псевдо «Мазай» повертався додому від Сумського артилерійського училища. Їхав на велосипеді, за плечима у нього висіли п’ять автоматів. Володимир взяв їх на складі артучилища. На другий день вторгнення там видавали зброю охочим захищати місто.
Ці автомати чоловік віз додому повз підбиту в нічному бою бронемашину, спалену автівку й тіло російського військового, що лежало просто на дорозі. Коли їхав Соборною, хтось із місцевих зняв його на відео. Воно миттєво розлетілося соціальними мережами. Навіть фрагмент, опублікований вже в лютому 2023 року, набрав понад 2,5 мільйона переглядів на YouTube.
На момент вторгнення Володимир працював у туризмі — возив людей у подорожі переважно заходом України. До автоматів на складі артучилища він їхав якраз із Карпатських гір.
— Відколи пішов на пенсію — 16 років возив людей на відпочинок. 23 лютого 2022 ми з черговою групою туристів були в Буковелі. Планували наступного ранку покататися на лижах і після обіду повертатися в Суми. Але почалася війна й ми виїхали швидше, бо всі туристи були з нашого міста й хотіли додому. З напарником кожні 300 кілометрів пересідали за кермо, щоб не зупинятися. Мені випало їхати Житомирською трасою, коли вже стемніло. На виїзд із Києва автівками були забиті узбіччя й шість смуг із восьми. Тобто люди виїжджали ще й зустрічними. У бік столиці тільки наш бус ішов, тому я з’їхав на крайню смугу, увімкнув дальнє світло — й пішли всі до біса! — автобус із туристами проскочив Київ хвилин за 15, місто було пустим.
Перед Лохвицею зустріли колону української техніки: тягачі, танки, гармати. За дві години автобус із туристами дістався околиці Сум. Володимир побачив, що об'їзною дорогою за аеропортом суне ще одна група вантажівок і танків. Спочатку він думав, що наші, а коли під’їхав ближче — помітив знаки Z, V. Чоловік увесь день був у дорозі й не читав новин, тому не одразу зрозумів значення. Але потім, говорить, помітив Rus на номерних знаках і серце пішло в п’яти.
Володимир одразу почав телефонувати до правоохоронців, щоб передати інформацію про побачену техніку. Чоловік і сам ще в 90-х роках працював у МВС. Лінія 102 мовчала. У ДСНС взяла слухавку жінка, яка не розуміла, чого від неї хочуть. Тоді, каже Володимир, він набрав тому, хто відповідає завжди — своєму керівнику часів міліції з Києва, але навіть там була тиша. Тому поки розвіз туристів по домівках, поставив автобус і ліг спати.
— О 10 ранку я вхопив військовий квиток, паспорт, сів на велосипед — і швиденько на Кондратьєва до поліції — там зачинено. Біля військкомату теж нікого не було. Тоді вирішив їхати до артучилища й, на щастя, там була зброя, — продовжує розповідь Володимир.
Чоловік каже, що ті автомати він сховав удома. Через знайомих дізнався місце збору сумської тероборони. Володимир поїхав туди без зброї, бо не знав, що там за люди й чи залишиться з ними. На місці його зустрів колишній колега з МВС. Володимиру стало спокійно, бо він зустрів знайомого, і на його запитання: «Зброя є?», відповів: «Є, зараз мотнуся, привезу».
— Всі п’ять автоматів привіз на базу. Один із них віддав колишньому колезі, який пізніше загинув у Бахмуті. Ми теж разом працювали в міліції. Ще один новенький автомат пізніше я передав хлопцю, в якого був старезний, що клинив після трьох пострілів, — каже Володимир.
Інформаторка з Курської області
У міліції, як каже Володимир, він пройшов шлях від лейтенанта до майора. Завдяки цьому завів знайомства по всій області, які допомогли чоловіку на початку повномасштабного вторгнення.
— У перші тижні великої війни я працював, так би мовити, у «штабі» — обдзвонював знайомих в області, які розповідали, де йде техніка росіян. Потім передавав інформацію на Київ. Колишній атовець із Бурині точно передав назви, типи машин, які йшли у колонах зі 100 одиниць. Я на диктофон записував і надсилав одразу. Так знищили переправу, яку росіяни зводили через Сейм між Путивлем і Буринню. Місцеві підказали, а я знав, як пояснити людям далі, бо бував там. Ще бабуся одного хлопця із ЗСУ жила в Курській області й теж передавала дані. Розповідала, що біля річки, де він у дитинстві бігав, зараз росіяни кордон переходять. Потім лісосмугу здала, де вони дорогу зрізали, щоб у селі не світитися, — згадує чоловік.
З іншими тероборонівцями Володимир патрулював місто, іноді вночі сидів із біноклем на даху будинку. Також завдяки досвіду в міліції його долучали до допитів перших росіян, яких брали в полон біля Сум. Більшість із них, каже, були брудними, смердючими, а один трапився «нахабний, із поглядом, що аж прорізає». Це був молодий офіцер, нібито син росіянина з високим званням. Його тоді вдалося обміняти на п’ятьох українських військових, яких взяли в полон у Низах.
— Іще свідомі люди повідомляли про можливих навідників. Так дівчина гуляла з собакою на Басах, повз проходив чоловік, а потім із його боку ракетниця летіла. Вона простежила, в який будинок він повернувся, й передала нам інформацію. Спеціальні люди знайшли в нього жучки, мітки, різну апаратуру й спакували покидька, — розказує Володимир. Відчувається, що він задоволений результатом.
За тиждень-два після вторгнення оборонців міста почали офіційно оформлювати до військових частин. Так Володимир Абрамов долучився до сумської 117 бригади територіальної оборони. Служить там старшим сержантом, каже, що він ніби батько для взводу. За батьківську турботу чоловік отримав і свій позивний.
— Сумські волонтерки постійно допомагали з аптечками, куртками, іншими речами. Я брав і собі, і обов’язково хлопцям. Привозив, а хтось із пацанів каже: «От ти — Мазай, а ми — зайці твої!». Так воно й прижилося, я не заперечував, — із теплотою на обличчі пригадує чоловік.
Влітку 2022 року підрозділ Мазая виконував завдання поблизу Сум, за 20 кілометрів від кордону. Тоді у чоловіка, як каже сам, «був час на лірику». Свої спостереження під час чергування на посту він описував на Facebook-сторінці. Ось частина однієї історії за 6 липня 2022 року:
«Пройшло понад сорок років і знову твір «Як я проводжу літо». Одна ніч десь за містом. 01:40, тихий підйом, бо поряд хлопці відпочивають від денної варти. Швидко заварюю каву, накидаю броник, каску, автомат з боєкомплектом та виливаю на себе, мабуть, пів літра засобу проти ворога в лісі — комарів та кліщів. Починається варта на дві години, іноді дуже коротких, а іноді — тягучих, як густий мед. Займаєш позу пам'ятника, вуха починають подовжуватися, очі позичаєш у Сірка — нашого вірного пса.
Сьогодні побратим прислав з Донбасу фото нашого прапора з написами, читаєш і сльози на очах. Здоровий дядько, а втриматися не можу. Так минає час, починає світати, зорі гаснуть, пташки співають, але милуватися ніколи. Ось і зміна прийшла, 120 хвилин як не було. Передав теплік, бінокль на день, рацію і саме головне, доповідь: "На ділянці спостереження ворога не виявлено"».
Володимир зі своєю групою працювали в різних районах Сумщини, пізніше — на Куп'янському напрямку, Донбасі. Під час одного з обстрілів неподалік Юнаківки влітку 2023 року чоловік зламав гомілкостоп, ховаючись від приходів. Говорить, що його група встигла сховатися від перших десяти мін, уламки яких посікли намети й рюкзаки. А коли за десять хвилин командир знову кричав: «В укриття!», — військові вже відійшли від бліндажів, тому вскочили хто-куди.
— Стрибнув у траншею на глину, збиту, мов бетон, і невдало приземлився на ногу, — у дев’ятому класі на ній Мазай уже ламав п’ятку й чашечку стопи, тому травма виявилася доволі серйозною. Першу операцію йому зробили у вересні 2023, а наприкінці січня він повернувся до підрозділу на Донбас. Та після чергового обстеження чоловіка направили на ще одну операцію. Зараз він продовжує відновлюватися після неї, носить гіпс, тому ходить, спираючись на милиці.
Кинув милиці й став посеред дороги
Поки Володимир відновлюється, він активно веде Facebook. Збирає гроші, щоб закривати потреби свого підрозділу. Найбільша проблема зараз — позашляховик, що постійно ламається.
— Нам передали Тойоту. Зовні красива машина, а знизу — дірки більші, ніж долоня, підлоги майже немає. Постійно треба міняти мастило, фільтри, колодки. Але ці автівки не стоять на обліку, тому на ремонт гроші не виділяються. В армії досі лишаються радянські норми 1970-х років: має бути ЗІЛ, УРАЛ і УАЗ, — каже військовий, підвищуючи тон.
На початку повномасштабної війни збори закривали швидше, ніж зараз, стверджує Мазай. Тоді ж його сину, який понад десять років живе в американському Бостоні, вдалося зібрати серед місцевих два мільйони доларів. За них придбали необхідні речі медикам і пожежникам, передали в Україну через один із фондів. Підрозділ Володимира тоді отримав аптечки, каже він.
На Facebook-сторінці Мазай пише й про інші теми, які його турбують. Нещодавно відзначав, що в Сумах не організовують супровід героїв «на щиті», а лишають це на рідних і близьких. Володимира також дратує, що під час щоденної хвилини пам’яті о 9 ранку на вулицях не зупиняються пішоходи й автівки.
— Одного разу я став посеред перехрестя біля фонтану Садко й кинув милиці на дорогу. За це мене якісь хлопці, що проїжджали повз, обматюкали. Лиш один чоловік підійшов, подякував і потиснув руку. Це ж не мене вшановують, а всіх наших військових, — каже Мазай і просить не називати його героєм.
З Мазаєм ми говоримо поруч із його будинком. Одну зі стін прикрашає мурал із краєвидом українського села. Стінопис намалював вуличний художник Єгор Авдєєнко. Це Мазай запросив митця й оплатив його роботу. Говорить, що пусту стіну біля під’їзду, давно хотілося прикрасити. Фінальна ідея народилася, коли гортав картинки в інтернеті й трапилася одна з пейзажем села. На будинку зобразили «стародавнє українське село з вуликами, млином» і додали вірш про Україну, який написала матір Володимира. Час згадувати про своє коріння, каже чоловік.
У зовнішності Мазая виділяється сива борода майже до грудей. Раніше він не відпускав її, але після вторгнення, як і в деяких побратимів, «стався бзік» — не голитися до Перемоги, пояснює Володимир. Борода була ще довшою, але в богодухівській перукарні чоловіку відстригли «серйозний шматок», коли він просив лиш підрівняти її.
Бандана в кольорах прапору США на голові Мазая — подарунок сина. Чоловік каже, що любить носити хустки ще з часів студентства.
— Як на комбайні підпрацьовував, то завжди їх носив. До тещі на город так виходив, її питали: «Що за жінка в тебе ходить?». Казала: «Зять мій». Але зараз усі знають, що мені бандани подобаються, — говорить Володимир, торкаючись своєї, зі Штатів.
Закінчиться війна — повезу підрозділ на Говерлу
Володимир натхненно згадує про свої туристичні виїзди. Розказує, як перед вторгненням возив школярів із села Низи поблизу Сум святкувати випускний. Загинаючи пальці, він перераховує локації чотирьох днів туру заходом України.
— Львів, Буковель, на Говерлу, до скель Довбуша, а там водоспади, поїздки на джипах. А ще ж їхали на стару фортецю в Кам’янці-Подільському й до фонтанів Roshen у Вінниці, — розповідає чоловік.
Каже, що спершу батьки запросили його в школу розказати про переваги такої поїздки над застіллям у їдальні. Тоді чоловік переконав дітей, порівнюючи пиятику в коридорах із гірськими пейзажами. Врешті вчителька вручала учням атестати на вершині Говерли. Там було всього чотири школи: франківська, львівська, макарівська, що з Київщини, й наша — низівська, згадує Володимир.
— Я вісім разів був на Говерлі, водив групи, сам підіймався. Хлопцям і дівчатам у нашому підрозділі казав: «Закінчиться війна — усіх повезу в Карпати». Поведу до гуцульських сіл, а там зайдемо на їхній банош, бограч, настоянки, — знову загинає пальці чоловік.
За час служби найбільше Мазая розчулювали дитячі малюнки й обереги, які передавали з різних куточків України. На лівій руці він носить червоно-зелену ниточку, яку, пригадує, передавали волонтери з Рівненської області разом із тушкованкою та енергетичними батончиками. Оберіг Володимиру зав’язала медикиня їхнього підрозділу й він його не знімає.
