«Коли він їде на фронт, я не прибираю його зубну щітку, вона постійно стоїть поруч із моєю», — ділиться сум’янка Ярослава. Три роки їхніх стосунків із Юрієм тривають на відстані, адже її хлопець із початку вторгнення служить у війську. Нині схожий досвід мають тисячі українських жінок і чоловіків — вони шукають власні опори й способи зберегти любов у війну. Роблять це різними способами: вчаться заново розмовляти, відправляють посилки з улюбленим обліпиховим чаєм та записують фільми, які хочуть переглянути разом. Цукр запитав у сум’янок, як вони переживають розлуку із коханими-військовими та дізнався у психотерапевтки, які етапи проходять пари зі схожим досвідом.
«Про коханого нагадує його камуфляжна фліска»
— Останнім часом я усвідомила, що наші стосунки сьогодні — більше для нього, ніж для мене. Раніше у нас були партнерські взаємини, у яких ми намагалися дати одне одному все. А зараз всі мої плани спирають на його слова й дії. У будь-який момент я можу скасувати всі свої справи, щоб поїхати до нього, — розповідає Єлизавета.
25-річна Єлизавета Сірик нещодавно звільнилася зі школи, де працювала вчителькою. Зараз вона взяла перерву і займається власними хобі: плете прикраси з бісеру, читає книги та грає в ігри. У її квартирі є речі, які нагадують про коханого, коли його немає поруч. Це їхні спільні фото на холодильнику, військові шеврони, що лежать де-інде та камуфляжна фліска. Її Єлизавета одягає, щоб відчути тепло.
У стосунках з Ігорем вони вісім років, з яких шість — у шлюбі. Познайомилися ще в Сумському педагогічному університеті, каже Єлизавета. Разом вони навчалися на історичному факультеті. Влітку 2022 року Ігор мобілізувався й до сьогодні захищає країну. З того часу, говорить дівчина, найважче для пари — відстань.
— Щойно я опиняюся в тиші, не поруч із чоловіком, із тривогою впоратися стає важче. Тож у такі періоди, я займаю себе чимось: читаю, плету з бісеру, щось переглядаю. Так не помічаю, як швидко йде час, — розповідає дівчина.
Приберігає для нього фільми та смаколики
Аби бачитися частіше, Єлизавета інколи їде до коханого. Останній раз відвідала Слов’янськ Донецької області. Під час поїздки найбільше вона переймалася не безпекою, а тим, що доведеться їхати довго, із пересадками. Та і цього разу їй пощастило, каже дівчина: із Сум до іншого міста її відвезли побратими Ігоря.
— Страшно було лише тому, що я раніше не бувала у Донецькій області. Натомість ми зняли з Ігорем квартиру, а орендодавці підказали, які місця й заклади у місті варто відвідати. Слов’янськ виявився ще зеленішим, ніж Суми, хоч думала, такого не буває. Ми з Ігорем гуляли парками, озерами й ходили в заклади, — пригадує дівчина.
Останній раз у Сумах вони бачилися у вересні, адже цього місяця святкували день народження Лізи та річницю стосунків. Коли чоловік на фронті, вона не дивиться фільми, адже чекає його для цього. А коли зустрічаються, купують «некорисні» смаколики, як-от чипси, горішки чи копчений сир і обирають разом стрічку на вечір. Єлизавета приберігає для коханого не лише фільми, а й смаколики.
— Нещодавно придбала адвент-календар з арахісовою пастою і солодощами. Але без коханого не відкриваю його. Посилки на фронт я відправляю йому рідко, адже він не полюбляє цього. Та інколи можу надіслати парфуми чи набір кремів від подразнення після гоління.
Помінялися ролями слухачів
Раніше у стосунках пари Єлизавета говорила найбільше. Та коли чоловік пішов на фронт, це змінилося: тепер Ігор розказує багато, а дівчина його вислуховує. Вона розуміє, що більше чоловікові ні з ким поділитися цими переживаннями, тому перейняла на себе роль слухачки.
— Натомість у мене немає відчуття, що мене менше люблять. Хоч раніше він «купав» мене в увазі, а зараз став менше цього робити зі зрозумілих причин.
Схожу прірву дівчина відчуває, коли спілкується із цивільними парами. Зокрема, вона розповідала знайомій, що намагається не пропустити телефонні дзвінки від коханого. Де б і з ким вона не була, має взяти від нього слухавку. Натомість знайома дивувалася, почувши це.
— У мене є лише одна-двоє близьких подруг з якими можу поділитися. Натомість обговорювати все з багатьма людьми в мене нема сил. Поки я не починаю це робити, мені здається, що я звикла до такого формату і з усім впораюся.
Пішов у військо на третій день стосунків
27-річна Ярослава працює фінансовою консультанткою і любить творчість, тому знімає різний контент. Дівчина родом із Сумської області, але певний час жила за кордоном.
З Юрієм вона познайомилася під час однієї поїздки на Сумщину в січні 2021 року. Він був сином маминого товариша, тож перший рік вони дружили. У той час дівчина жила ще за кордоном, але часто навідувалася в Україну. 21 лютого 2022 року Ярослава і Юрій вирішили будувати стосунки, а вже 24-го чоловік доєднався до сумської територіальної оборони.
Зараз про коханого їй нагадують його зубна щітка, що стоїть поруч із Ярославиною та спільні фото на холодильнику. А коли дівчина сумує, одягає велику футболку Юрія, намазує на руки його лосьйон для тіла й обіймає подушку.
— Він пішов у військо, а я із сестрами виїхала наприкінці березня до Туреччини. Після ТрО він вступив до піхоти 72-ї механізованої бригади. Наприкінці липня 2022 року він отримав осколкове поранення. Про це я дізналася аж через два дні. Тоді одразу зібрала речі й наступного дня прилетіла з Туреччини до нього. Реабілітувався він у Вінниці, — пригадує Ярослава.
Тоді дівчина зіштовхнулася із першими викликами, адже не знала, як підтримати коханого у посттравматичному стресовому розладі.
— З того часу, як я виїхала у Туреччину, ми не бачилися п’ять місяців. Коли приїхала до нього, хотіла просто обійняти й говорити про все. Натомість цього не можна було робити, він тримав певну дистанцію, адже переживав важкий період життя — поранення і посттравматичний стресовий розлад. Проте тоді я подумала, що причина в мені, що я роблю щось не так, — пригадує Ярослава.
Понад те Юрій говорив їй, аби не так часто навідувалася до нього у шпиталь. Змиритися із цим дівчині було важко, адже тоді вони жили майже на сусідніх вулицях у Вінниці: вона в орендованій квартирі, а він у палаті. Їх не розділяли тисячі кілометрів, як раніше. Подолати ті труднощі Ярославі допомогли подруги. Одна з них порадила підписати на сторінку військової психіатрині.
— Ця психіатриня створила канал у Telegram — «Зала очікування». Це ресурс для українських жінок, які щодня чекають на своїх коханих військових. Подруга купила мені підписку на канал та навчальні матеріали. Там я знайшла тексти й відео, які відповідали на мої запитання, щоденну підтримку. Крім того, побачила, що я з таким досвідом не одна.
Коханий Ярослави через півтора місяця реабілітації повернувся на фронт. Тепер перевівся до артилерійської бригади. Тоді дівчина остаточно ухвалила рішення переїхати з Туреччини до Сум, щоб бути ближче що нього.
Записують у нотатки, що робитимуть разом
Три роки їхні стосунки найбільше тримаються за спільних зустрічах, каже дівчина. Коли зустрічаються у Сумах, роблять спільні ритуали: ходять в улюблені заклади, збираються із друзями, грають в настілки чи ходять у спа. А поки очікують відпустку, складають список речей, які хочуть разом зробити.
— Записуємо, що хочемо разом подивитися новий випуск про їжу Львова від Кацуріна, сходити на ліпку з глини, у новий сумський заклад, чи вмитися й виспатися, — перераховує дівчина.
Ярослава любить подорожувати, тому під час зустрічей з коханим хотіла робити саме це. Проте коли Юрій приїжджає з фронту, то хоче побути вдома, відвідати всіх рідних із Сумщини, чи просто спокійно полежати у цивільному одязі. Спершу дівчину це обурювало, та зараз вона поважає його вибір.
Дівчина ще ні разу не їздила до коханого ближче до фронту. Каже, він не дозволяє, адже це небезпечно і незручного. Крім того, оскільки він командир, то не може себе кимось замінити й відлучитися на кілька годин до неї.
— Я помітила, що всі навколо романтизують ці зустрічі в наметах, бліндажах чи на орендованих квартирах. Бо насправді влаштувати їх складно. Коханий вимушений брати відповідальність за мою безпеку і за побратимів, які залишилися на позиціях.
Відправила коханому на фронт адвент-календар
Ярослава каже, що на відстані її підтримують квіти від коханого. Свого часу вона познайомила його з сумськими флористками, які знають, що їй подобаються. Натомість вона відправляє Юрію посилки: шкарпетки з яскравими принтами, доглядовий крем, дріпи з кавою, власноруч спечені пряники чи сир сумського виробництва.
— У такі посилочки я додаю власні чи наші спільні фото, пишу записочки. Торік власноруч зробила адвент календар, який Юра відкривав з 1 по 25 грудня. У тих подарунках були й дрібнички, і більші речі: смаколики, обліпиховий чай у стіках, термос чи зубна нитка. Кожен подарунок він відкривав по відеозв’язку й показував, як ним радіє.
За роки стосунків із військовим Ярослава вчиться підтримувати себе у важкі періоди. Вона знайшла опори, які тримають її — спілкування та постійна зайнятість. Цьогоріч у Сумах вона відвідала майже всі соборні вечори, зустрічі й концерти у Дворику на Кузнечній.
— Роблячи рутинні справи, я налаштовую себе, що згодом на мене чекають приємні моменти: зустріч, кава разом, квіти чи подаруночки. Також для мене важливо хоч якось розуміти дату його відпустки, помітити її в календарі, а до цього часу займатися собою.
Дівчина каже, що хоче бути тою жінкою, яка чекає на коханого, а не істерично телефонує, не може вислухати. Вона ніколи не телефонує Юрію перша, адже на фронті це небезпечно. Тож коли хоче поділитися із ним чимось, записує собі в нотатки, щоб розказати по відеозв’язку. Спершу її турбувало, що Юрій не розмовляє активно, адже не може ділитися всіма подробицями. Натомість вона розказує йому, про «радощі цивільного життя». Та хлопець переконав Ярославу, що він навпаки радіє її розповідям.
Які труднощі долають військові та їхні кохані
Військові та їхні кохані, які переживають розлуку через війну, проходять декілька етапів у своїх стосунках. Це пояснює фахівчиня вінницької філії Veteran Hub та сімейна психотерапевтка Ольга Бондарчук. Перший етап наступає, коли військовий приймає рішення йти на службу.
— Це може бути вимушене рішення, наприклад, коли військовий отримує повістку, або виважене — коли людина сама приходить до військкомату. Натомість його варто обговорити з найближчими, спланувати, як вони далі діятимуть, — пояснює психотерапевтка.
Згодом військовий вчиться і потрапляє в зовсім інше середовище, часто із жорсткими правилами та ієрархією. Тоді між коханими втрачається певний зв’язок, адже вони майже не бачаться і рідше спілкуються, говорить Ольга.
— Коли зникає контакт, втрачається і безпека у стосунках. З’являються перші претензії та конфлікти. Людина, що залишається у цивільному житті, починає запитувати у військового: «Чому ти мені нічого не розказуєш? Я бачу, що ти змінюєшся, стаєш сумний. Можливо, ти мене менше кохаєш?» — розповідає психотерапевтка.
У цей час у парі змінюють ролі, зокрема, якщо у них є діти. Тепер жінка робить більшість речей самостійно. У цей період важливо, аби поруч із нею були рідні й друзі, які підтримають, пояснює Ольга.
— Найдовший етап — служба. У цей час у військового формується так званий «бойовий розум» —тобто навички, напрацьовані у бойових умовах. Він адаптується до стресового середовища, де постійні бойові дії, немає комфорту, якісного харчування і сну. Він звикає до побратимів, а свої емоції ховає всередині. Коли військовий повертається до цивільного життя, ці навички треба знову змінювати. Тож у цей період у людини спостерігають порушенням харчування, емоційну холодність, загострену реакцію на будь-які звуки, — говорить Ольга.
Коли військовий на короткий час повертається додому, то приходить зі своїм бойовим досвідом у зовсім інший світ. Йому складно адаптуватися: дратують звичайні звуки, важко робити звичайні цивільні справи, — каже психотерапевтка. Та попри всі складнощі сім’я залишається важливим острівцем безпеки для військового.
— Як би дивно це не звучало, але коли вони приїжджають у відпустку чи на реабілітацію — це їхній тил. Вони можуть втратити професію, друзів, але сім'я — це якір, куди можна повернутися. Де приймуть будь-якого: дикого, дивного, в стресі чи тривозі, — каже Ольга.