«Атланте, перестань випрошувати солодощі», — каже тренерка Лариса, щойно погодувавши жеребця кубиком цукру. Жінка знає поіменно усіх 68 тварин і щодня приходить піклуватися про них. У Сумській кінно-спортивній школі навчається понад сотня дітей. І тренери, і діти приходять у це місце, зокрема, для того, аби заспокоювати тварин під час вибухів, стежити за їхнім здоров’ям та підгодовувати смаколиками. Розповідаємо, як вони влаштовують «свято тирси», навіщо виголюють на конях зірочку та як поділяють тварин за темпераментами.
Можна пересісти на Голубчика?
Територія Сумської кінно-спортивної школи настільки простора, що одночасно тут уміщається півсотні коней. Відчувається свобода. Фасад найбільшої будівлі розмальований стінописом — п’ятеро жеребців різної масті скачуть вперед. Це стайня, або, за іншою назвою, — дім коней.
П’ятеро вершників на скакунах повільно «виходять» із цього дому. Здається, стінопис малювали саме з них. Молодші ведуть коней за повід, досвідчені їдуть верхи. Вороний кінь зупиняється перед нами, струшуючи блискучою гривою.
— Ясю, роби короткі кроки й контролюй коня. Він такий, що може тобі «підіграти» й виконати прохання, — Анна, вбрана у куртку кольору хакі, пильнує всіх учнів.
— Анно Сергіївно, можна я Голубчика візьму?
— Так, тільки на короткій мотузці. І виконуй не лише галоп, а й переходи, — відповідає тренерка.
Анна Торшина тренувалася у цій школі з 11 років. Згодом виступала на чемпіонатах України на жеребці Любєзному. Нещодавно йому виповнилося 25 років. Любєзний сьогодні «на пенсії», хоч інколи виходить на прогулянки. Анна ж тепер тренує майбутніх спортсменів.
— Коні мають різні характери. Моя улюблена кобила Валенсія, наприклад, противна. Якщо вести її за повідець — слухається, якщо осідлати — намагається скинути. Але це мені й подобається, адже я вмію знайти підхід навіть до неї, — розповідає тренерка.
Нині у школі живуть приблизно 68 тварин. Більшість із них мають породу «українська верхова», меншість — німецьку. Удалині чути глухий гуркіт вибухів. Коні та вершники й далі тренуються, не реагуючи на звук. Вони до нього звикли, говорить Анна. Адже з літа ворожі «шахеди» стали частіше прилітати поруч із закладом.
— Якщо вибух гучний, коні можуть побігти ховатися до стайні, вершники — за ними. Проте найбільше я лякаюся, коли діти падають із жеребців і кобил. Наш спорт небезпечний, тож у таких випадках я переживаю за вершників, — тренерка швидким кроком іде від мене, щоб допомогти дівчинці злізти з вороного.
На початку повномасштабного вторгнення поруч зі школою влучила ракета. Одне з приміщень було пошкоджене, а працівники були змушені чергувати подобово. Того дня кілька коней травмувалося. Почувши вибух, тварини лякалися і вдарялися об стінки стійла. Упродовж трьох років життя під обстрілами більшість коней адаптувалися.
Попри всі труднощі заклад продовжує працювати та тренувати вершників. Нині працівники школи зіштовхнулися з новим викликом — їм не вистачає коштів на змагання.
— Складно знайти гроші для виїздів на змагання. Бо кінний спорт — це не просто взяти інвентар, покласти в автобус і поїхати. Тварин треба безпечно перевезти у місце змагання, — говорить дівчина.
Домовляються за кубик цукру
Світловолоса дівчина у костюмі й сірих гетрах веде за собою жеребця. Його шерсть майже вся шоколадна, лише задні стопи розфарбовані білим. Звати — Кіпер, йому сім років. Він не любить, коли хтось змушує його щось робити. Тому світловолоса Ангеліна повільно тягне його за собою.
— Характер у нього не найкращий, але вже два роки намагаємося дружити. Кілька місяців тому з Кіпером ми зайняли сьоме місце у змаганнях, всього їх було 16. Тож домовлятися у нас виходить, тим більше коли підгодовую його кубиками цукру, — Ангеліна підіймає ковдру зі спини коня, показує на шерсті зірку. Дівчина виголила її на Кіпері за сьоме місце у змаганнях.
На початку повномасштабного вторгнення батьки змусили дівчину виїхати за кордон. Через пів року вона повернулася в Суми. Вже наступного дня Ангеліна рушила до кінно-спортивної школи.
Спортсменка голить шерсть не лише в Кіпера, а й в інших коней. Так треба, тому що взимку тварини багато часу проводять у закритому манежі. Тож із довгою шерстю швидко пітніють, а сохнуть повільно. Розмовляючи, Ангеліна час від часу підгодовує Кіпера кубиками цукру.
— Коні у нас харчуються сіном і вівсом. Але учні докуповують для своїх улюбленців смаколики: кукурудзу, цукор, сухарі, яблука чи моркву, вітаміни, як-от кальцій. Цим коней підгодовують на тренуваннях, — Кіпер уважно слухає Ангеліну й рухає вухами, наче погоджується.
У Сумській кінно-спортивній школі дівчина займається сім років. Участь бере у різних видах змагань: виїздка — тобто дресування, конкур — подолання перешкод і кінне триборство — коли вершники змагаються одночасно з іншими спортсменами. Щоб займати призові місця, Ангеліна тренується щодня.
— Я займаюся з трьома кіньми, з кожним по 40 хвилин. Спершу готую їх: витираю від бруду, розкрючковую копита, тобто вичищаю зайве, — Ангеліна бере до рук заднє копито Кіпера й показує, що воно знов забилося землею. — Потім розчісую хвіст і гриву, починаю сідлати. Але спершу вкриваю коня вальтрапом, спеціальним покривалом, аби він не змерз.
Свято тирси для Кіпера
Поруч зі стайнею є галявина, огороджена парканом. Здалеку вона нагадує маленьке пасовище. Учні школи називають галявину бочкою. Вона потрібна для того, щоб коні виплескували зайву енергію. Наприклад, Ангеліна стає в середину бочки, а Кіпер досхочу бігає навколо неї. Зараз земля на цій галявині вкрита льодом, тож коні тут не займаються.
Трохи далі є канави, їх у теплу пору заповнюють водою. Тоді тварини скачуть до них і купаються. На землі лежать дерев’яні колоди — перешкоди для коней. Поруч зі стайнею стоїть купка підлітків.
— Беріть мішок спереду, а ви штовхайте ззаду, — галасує дівчина у рожевій куртці.
— Один, два, три й потягли, — відповідають разом.
Четверо підліток взялися за великий мішок і потягли його до стайні. Дівчата кажуть, у них «свято тирси», адже сьогодні до школи завезли подрібнену деревину. Це значить, що коні спатимуть на м’якенькому. У стайні різномасті тварини виглядають зі стійл, щоб дізнатися — що ж їм везуть.
Ангеліна з Кіпером ведуть нас до стайні через інший вхід, аби не заважати ученицям. Ми опиняємося у просторому приміщенні. Ступаючи на підлогу, відчуваю, що вона дуже м’яка. Це тому, що вся встелена тирсою. Кіперу це подобається. Жеребець згинає передні копита, потім задні й звалюється в купу тирси. Качається врізнобіч на підлозі.
Коні холерики й пофігісти
Стайня має чотири секції для кількох коней, розділяють їх приміщення з тирсою. На кожному стійлі висить папірець з іменами тварин: Макрон, якого у школі звуть Макароном, Фіфті-Фіфті, Ікуб, Блек, Ісандро. Щойно фотограф підходить до когось з них, коні починають сунутися ближче до камери. Чи щоб позувати, чи щоб розгледіти ближче об’єктив.
Коридором стайні швидко крокує жінка, одягнена у кілька шарів одягу, аби захиститися від холоду. В очі впадає яскраво-рожева шапка на її голові та трійко перснів на худій руці. Щойно жінка зупиняється біля стійл, як тварини починають гупати по дерев’яних стінках.
— Кєня, заспокойся! Відійдімо звідси, бо вони ж не дадуть нам поговорити, — пояснює мені Лариса. — Атланте, я тебе щойно годувала смаколиками, — додає вона.
Лариса Петрівна працює в кінному спорті 23 роки. Шість із них присвятила Сумській кінно-спортивній школі. Вона тренує спортсменів і займається суддівством на змаганнях.
— Це вони так на мене реагують, бо я їх підгодовую смаколиками. Коні – це інопланетяни, хоч вони й інтелектуали. Їх важко зрозуміти, адже інколи вони слухаються тебе, інколи — ні. З ними треба домовлятися. А ще їх можна поділити за темпераментами, як і людей: холерики, сангвініки й пофігісти, — коли Лариса говорить, коні ніби прислухаються до її слів.
Жінка проводить у школі сім днів на тиждень. Каже, за кіньми треба постійно доглядати. Лариса навчає дітей, яким виповнилося 11 років. Спершу розповідає їм про анатомію коня, а згодом допомагає сісти на нього верхи.
— Коли діти підбігають до мене й запитують, якого коня взяти, як його підготувати, де взяти вуздечку чи почистити тварину, — бачу, що я їм потрібна. А коли вони горять бажанням займатися, я готова вкласти в них багато часу й зусиль, — говорить Лариса.
Троє хлопців тягнуть мішок із тирсою за собою. За ними крокують дівчата, а потім допомагають висипати всю суміш. Двоє спортсменок заводять Блека й Ікуба до стійла, а опісля розчісують їм гриви. Усі приходять сюди не просто кататися, а й піклуватися про коней. Близько сьомої вечора учні йдуть додому, а деякі тренери залишаються тут допізна, аби доглянути всіх тварин.