Наприкінці вересня по лікарні Святого Пантелеймона вдарили ворожі «шахеди». Місце, де рятують життя, стало мішенню. Росіяни тричі поцілили по закладу, зруйнувавши приймальню, операційну та кілька відділень. Останній «шахед» вдарив неподалік. Сьогодні про ті події нагадує залатана червоною цеглою стіна. Ще місяць тому замість неї була вирва. Лікарі ледь не бігають територією, забираючи речі з розбитих кабінетів, а будівельники замішують новий цементний розчин і вимірюють розбиті вікна. Цукр побував у лікарні Святого Пантелеймона через місяць після обстрілу. Розповідаємо, який вигляд має заклад сьогодні, як лікарі рятували своїх пацієнтів попри все, та чому вибухова хвиля не знесла орхідею в кабінеті медсестри.
У відділенні тепер «рана», залатана червоною цеглою
На території лікарні Святого Пантелеймона пожовкле листя дерев контрастує із купою обгорілої деревини, розбитих решток вікон. Все це витягли на вулицю працівники лікарні, будівельники й волонтери. Місяць тому на першому поверсі одного з корпусів була величезна вирва. Нині вона нагадує «рану», залатану червоною цеглою та білим піноблоком. Російські «шахеди» зруйнували приймальне відділення лікарні, травмпункт та операційну.
— Тут було відділення невідкладної допомоги, приймальня і травмпункт, а тепер — руїни, — розповідає старша медсестра відділення невідкладної домедичної допомоги Ганна Куц.
З Ганною ми говоримо поруч з її відділенням. Тут більшість зруйнованих вікон закриті тирсовими плитами. Її голос інколи перериває шум ремонтних робіт. Будівельники возять цеглу, шпаклюють стіни, виносять обгоріле сміття. Ганна радіє цим звукам, бо хоче, аби лікарню швидше відновили.
Вранці 28 вересня Ганна прокинулася від дзвінка колеги, який сказав їй про обстріл лікарні. Жінка одразу набрала «дівчат зі зміни», так вона їх називає. О 7:40 вони мали передавати чергування, проте слухавку не брали. Ганна вирушила в лікарню.
— Я приїхала й побачила зруйноване відділення. Все було в диму, будівля горіла. Дівчата наші плакали, намагалися одне одного знайти. У нас тут була ординаторська, а на другому поверсі — хірургія й операційний блок. Ці кімнати й обвалилися на приймальню, — старша медсестра показує рукою на відділення.
У приймальні на момент першого вибуху була медсестра Тетяна Тіхонова. Вона саме мала здавати зміну, пригадує Ганна. Зміну мала приймати медсестра Аліна, яка в цей час підходила до паркану лікарні Святого Пантелеймону. Щойно стався вибух, її відкинуло й присипало сміттям. А медсестру Тетяну Тіхонову витягли з-під завалів у край тяжкому стані. Дорогою до реанімації жінка загинула.
— Усі після вибуху кинулися діставати людей. Лікар травмпункту, який був у корпусі, витягнув молодшу медсестру Світлану через вікно позаду будівлі. Ми власноруч своїх діставали з руїн, — пригадує Ганна Михайлівна.
Серед купи сміття лежить медичне обладнання, від якого залишилися лиш деталі з пластику й металу. Воно коштувало 41 мільйон гривень, говорить директор лікарні Святого Пантелеймона Володимир Поцелуєв. З чоловіком ми говоримо в тісному кабінет. У ньому помістилося четверо людей. Час від часу працівники заходять до Володимира, щоб підписати документи.
— Лікарня втратила комп’ютери, паперові записи про пацієнтів, пристрої в операційній. Ми єдині на Сумщині мали тулієвий лазер, завдяки якому оперували м’які тканини. Цей пристрій теж зруйнований. Волонтери міжнародних організацій та міська рада допомогли нам придбати нові вікна, двері, матеріали для будівництва. Так ми зекономимо кошти, щоб придбати нові столи, шафи й обладнання для операційної, — пояснює Володимир Поцелуєв.
Вікно вилетіло, а орхідея непорушно стояла
Ліворуч від вирви в стіні — вхід у корпус лікарні. Алюмінієві поручні, вигнуті вибуховою хвилею в інших бік, так і застигли. Над сходами — вщент вигорілий навіс. Попри це лікарі жваво користуються входом до лікарні. Всередині будівлі немає звичного запаху медикаментів. Натомість віддає пилом, цементним розчином і холодним повітрям, що заходить крізь пошкоджені вікна. В одному з кабінетів працює Олена Бойченко, старша медична сестра кардіологічного відділення.
— Мій кабінет майже вцілів, лише вікна й двері вибила вибухова хвиля. Коли зайшла сюди, побачила, що мої речі лежать посеред кімнати, засипані склом. Лиш орхідея стояла непорушно. Як могло статися, щоб усе з підвіконня знесло вибуховою хвилею, а квітку не зрушило з місця? Мабуть, це тому, що краса переможе зло, — дивується Олена.
У лікарні Святого Пантелеймона Олена Бойченко працює 35 років. Вранці 28 вересня вона, як зазвичай, збиралася на роботу. Аж раптом їй зателефонувала донька, сказала, що лікарня зруйнована.
— Я ж одразу поїхала на роботу, почувши це. Лікарня була настільки вся задимлена, що спершу я й не розгледіла руйнувань. Хотіла бігти витягувати колег з-під завалів, але рятувальники не дозволили заходити всередину. Аж тут всі почали кричати, що ще летить «шахед». Ми розбіглися якомога далі від лікарні. Пролунав третій вибух, — пригадує Олена.
Старша медсестра не так пам’ятає, що робила після третього вибуху, як в її пам’ять врізалися слова якоїсь людини: «Роботи у вас не буде, бо хто тепер прийде в лікарню? Будівля вся зруйнована, горить і димить». Тоді Олена заплакала, адже втратила не просто будівлю, а місце, яке протягом 35 років було рідним.
У місце, де рятують життя, прилетів убивати «шахед»
До свого вцілілого кабінету Олена Бойченко заходить час від часу, щоб взяти медикаменти чи записи. Забравши їх, іде в будівлю поруч. Адже там, в одному приміщені з відділенням терапії, жінка тимчасово працює.
Якщо не заглядати в кабінети й палати пацієнтів, не дивитися у розбиті вікна, то коридор корпусу видається цілим. Правда, до нього потрапляє замало світла, адже найбільше вікно закрите тирсовою плитою. Поруч зі столом чергової медсестри — висока шафа, уся завішана іконами святих.
Трохи далі розміщується кардіологічне відділення лікарні, що майже вціліло після обстрілу. Тут працює інтервенційний кардіолог відділення Артем Мещенінов. Коли пролунав перший вибух, він був удома. А як тільки зрозумів, куди поцілив «шахед», одразу поїхав на роботу.
— У нас з колегами є спільний чат в месенджері, де спілкуємося. Щойно почули вибухи, почали туди писати. Але ніхто не відповідав: ні в месенджері, ні телефоном. Я швидко одягнувся, заїхав за колегою і разом ми вирушили до лікарні, — пригадує події 28 вересня лікар Артем.
Третє влучання чоловік побачив, паркуючи автівку. Тоді одразу побіг до лікарні, рятувати людей.
— Все було вкрито димом, просто землі лежали рештки частин тіла. Людей, які ще були живі, ми поклали на ноші й везли в лікарню №5. Адже вона розташована поруч. Коли прибігли до зруйнованого корпусу, запитали лише одне у вцілілих колег: «Що з нашими пацієнтами?», — говорить Артем Мещенінов.
У корпусі лікарні Святого Пантелеймона на той момент було 80 пацієнтів. Врятувати вдалося всіх, окрім однієї жінки з неврології, говорить старша медсестра Олена Бойченко. Після першого вибуху люди відмовлялися йти, а після другого — вже бігли, пригадує жінка. Працівники лікарні евакуювали пацієнтів з усіх чотирьох поверхів. Маломобільних людей вони несли на руках.
«Допомагаємо людям, адже по-іншому не можемо»
У неділю, наступного дня після удару, працівники Святого Пантелеймона прийшли на роботу. Вони виносили сміття, змітали скло, прибирали свої кабінети. Лікарям без упину телефонували сум’яни, пропонуючи допомогу, пригадує старша медсестра Олена Бойченко.
— Коли ми зустрілися з колегами, то обіймалися й плакали. Потім взялися до роботи. Думала, для цього знадобиться багато часу, а ми впоралися за півтори години, — пригадує вона.
У понеділок лікарня почала приймати пацієнтів. Відділення, що постраждали, довелося перевести в інші будівлі, говорить директор закладу Володимир Поцелуєв. Хірургічна служба перемістилася до Сумського перинатального центру, ортопеди й травматологи поїхали працювати в Недригайлівську районну лікарню.
Будівля корпусу поступово оживає. Лікарі й медсестри прибрали уламки скла й пил в кабінетах, будівельники майже відновили стіни вщент зруйнованої приймальні. Далі вони шпаклюватимуть їх й будуть лагодити дах.
— Стали більше переживати одне за одного — ось що змінилося після 28 вересня. Тепер знаємо, хто де живе, коли добирається додому, аби в разі чого знати, що з людиною. Так, дехто пішов на лікарняний чи у відпустку через стан здоров’я, чи те, що їхнього кабінету більше нема. Але ми залишаємося у Сумах, допомагаємо іншим, адже без цього не можемо, — промовляє Олена Бойченко.
